Глава 25. Ти зробила неправильний вибір, Ріно

Вона має рацію. Я почуваюся значно краще.

Час поволі наближався до шостої. Надворі вже починало сутеніти, і у вікно падав той особливий вечірній світ, що водночас робить місто м’якшим і чужішим. Я кинула в сумку телефон, гаманець, ключі, блиск для губ і ще якусь дрібноту, яку жінки носять із собою, бо колись світ неодмінно завалиться саме в ту мить, коли в тебе не буде під рукою потрібної гумки для волосся.

Тож усе своє ношу з собою.

— Якщо він запізниться — не вибачай, — повчально сказала Грейс, спершися плечем об одвірок. — Якщо нестиме дурниці — усміхайся й їж за його рахунок. Якщо полізе цілуватися без дозволу — бий у коліно. Або клич мене, я теж можу.

— Ти напрочуд різнобічна подруга.

— Я безцінна, — без жодної скромності кивнула вона.

Я засміялася. Не уявляю, що робила б без Грейс. Вона допомагала мені в усьому. Справді в усьому.

— Гаразд, я пішла, — сказала я.

— Успіхів, люба. І не забудь: якщо він виявиться дурнем, зате ти матимеш гарний вигляд, коли пошлеш його під три чорти.

— Дуже підбадьорливо.

Я попрощалася з Грейс, узялася за ручку дверей — і телефон у сумці завібрував.

Я завмерла.

Дурниця, звісно. Усього лише вібрація. Усього лише повідомлення. Звичайні люди не завмирають так, ніби почули в тиші клацання зведеного затвора.

Але я завмерла.

Бо за останні дні звичайні речі перестали бути звичайними.

Я поволі відпустила ручку дверей, поставила сумку на тумбу й, порившись усередині, дістала телефон.

Нове повідомлення.

Від Невідомого.

Усередині все неприємно стиснулося, хоча обличчя я втримала спокійним. Грейс уже пішла до себе, наспівуючи щось під ніс, і я залишилася сама. Віч-на-віч з екраном, від якого останнім часом залежало надто багато.

У повідомленні було вкладення.

Світлина.

На мить мені здалося, що я перестала дихати. У грудях усе затремтіло й перевернулося. Пальці раптом стали холодними, ніби кров у них різко відступила.

Я відкрила файл.

І в мене ніби зникла під ногами опора.

На світлині була моя мама.

Вона стояла в супермаркеті біля візка, трохи нахилившись до полиці з фруктами. Світле пальто, знайома сумка, звичний рух, коли вона поправляє волосся за вухо. Усе таке буденне. Таке спокійне. Настільки живе й справжнє, що від цього ставало лише страшніше.

Це була не стара світлина.

Не знімок із мережі.

Не випадкове фото, яке можна було десь знайти.

Ні.

Це було зараз. Сьогодні. Кілька хвилин тому. Бо на задньому плані я побачила ту саму знижку на каву, про яку мама говорила раніше вдень. І скляну вітрину з готовими салатами в нашому місцевому супермаркеті, куди вона й справді часто заїжджала після роботи.

У мене пересохло в роті.

Під світлиною було повідомлення.

Невідомий:

«Ти зробила неправильний вибір, Ріно… Я навчу тебе робити правильні вибори».