Глава 23. І ж справді — зачепило.

А в мене ледь не похитнулася земля під ногами.

— …ну, мовляв, ти в нього закохалася з першого погляду, і це історія про поганого хлопця й хорошу, правильну дівчину?

Фух, вона не здогадалася.

— Та ні, звісно!

— А що тоді?

— Просто не хочу зараз ні з ким зв’язуватися, — ухильно відповіла я. — Після Артема… ну, ти розумієш.

На обличчі Грейс промайнуло щось схоже на співчуття.

— Розумію, — вже м’якше відповіла вона. — Але ж не всі негідники.

Я всміхнулася.

— А Джейк — виняток?

Вона мрійливо прикрила очі.

— Джейк — це окрема категорія.

— Ловелас із кубиками?

— Заможний ловелас із кубиками, — виправила вона. — І з татуюваннями. Не знецінюй мистецтво.

Я хмикнула, але всередині мене все одно неприємно кольнуло.

Татуювання.

Широка спина.

Надто влучний час повідомлень.

Я машинально дістала телефон і відкрила переписку з Невідомим. Порожньо. Нічого нового. Останнє повідомлення так само висіло на екрані, а я все ніяк не могла вирішити, радіти цьому чи ще більше тривожитися. Відповідати я йому, звісно, не збиралася. Якщо це Джейк, то все ставало зрозуміло. Якщо ж це не він, то… тоді вже інша річ.

Але все вказувало на Джейка.

— Ти знову про нього думаєш? — одразу вловила Грейс.

— Про кого?

— Про Джейка, звісно. Не роби такого обличчя, я ж бачу.

Якби ти знала, про кого я насправді думаю…

Я сховала телефон у кишеню.

— Я думаю про те, як мені пережити вечерю з мамою без допиту з прискіпуванням.

— Ну, якщо хочеш, я можу написати Джейку, що ти зайнята родинним вечором, але вільна в інший день.

Я ледь не вдавилася холодним лате.

— Ти не насмілишся.

Грейс розпливлася в усмішці.

— Отже, інший день ти все ж допускаєш.

— Я нічого не допускаю, — процідила я.

— Ага. Звісно.

— Та навіщо воно мені?

— Немає нічого поганого в тому, щоб трохи розвіятися, — сказала вона. — Тим більше, Джейка тут усі знають, у нього безліч знайомих, а ти ж розумієш, що найважливіше в університетському житті — це налагодити потрібні зв’язки.

Із Грейс я була згодна.

Зв’язки в університеті справді мали велике значення. Особливо в Америці. Особливо для мене, чужої тут майже в усьому — в наголосі, у звичках, у надто прямолінійних відповідях і в цій постійній внутрішній зібраності, яку місцеві інколи сприймали за холодність. Джейк, яким би самовпевненим він не був, міг виявитися корисним знайомством. Та й, якщо відверто, мене саму точила цікавість.

Можливо, наодинці з ним вдасться краще поговорити.

Зрозуміти, чому він обрав таке дивне знайомство. Чому поводився так, ніби був певен, що це мене зачепить. І ж справді — зачепило.