Глава 17. Невже ти навіть не хочеш дізнатися, як мене звати?

— Рада, що хоча б до окуліста тобі не треба, а тепер мені час іти, — швидко сказала я й укотре спробувала обійти хлопця.

Він знову перегородив мені дорогу, ніби випадково, але я вже зрозуміла: випадковостей у нього не буває. Високий, широкоплечий, із лінивою впевненістю людини, яка з дитинства звикла, що світ або поступається йому дорогою, або дуже швидко про це шкодує.

І ж треба було такому — вродливий аж до непристойності. Із тих, на кого зазвичай задивляються дівчата з гарними оцінками й кепським смаком на чоловіків. Перед такими, як він, світ зазвичай розступається. І схиляється до покори.

— Невже ти навіть не хочеш дізнатися, як мене звати? — поцікавився він, відверто залицяючись.

А мені геть не до цього.

У мене жодної думки про цього високого, дужого й привабливого хлопця. Жодної. Особливо коли знову написав він. Невідомий. Той, чиє обличчя я навіть не бачила, чомусь чіпляв мене сильніше, ніж живий хлопець просто переді мною.

Телефон у руці ніби обпік долоню. Вібрація була короткою, але мене так смикнуло, наче хтось провів крижаним лезом уздовж хребта.

— Не хвилюйся, я не збираюся звертатися до поліції, тож твоє ім’я мені й не було потрібне, — відрізала я й спритно обійшла його, поки він стояв розгублений через чергову відмову, і рвонула сходами вгору до університету.

Він не став мене наздоганяти, але щось крикнув мені вслід. Я навіть не прислухалася. Мені було не до чужих залицянь, коли всередині все вже стягнулося в тугий нервовий вузол.

Я майже влетіла до аудиторії й плюхнулася за вільну парту, жадібно хапаючи повітря. Перша пара ще не почалася. Чудово. Отже, можна перевірити телефон. Просто зараз. Негайно.

Я квапливо розблокувала екран — і всередині в мене все похололо.

Повідомлення.

Від нього.

Тільки тепер він писав мені не в соціальній мережі. Не в тому дурнуватому застосунку з котиком, хай йому грець, а просто у звичайні телефонні повідомлення.

Серце шалено закалатало, і я чула лише його стукіт. Усе довкола раптом стихло: шелест зошитів, сміх, грюкання дверей, рипіння стільців. Світ ніби зменшився й зосередився навколо мене. Залишився тільки екран.

Невідомий: «Новий номер не робить тебе менш упізнаваною, Ріно».

У мене пересохло в роті.

Як?.. Як він зміг мені написати? І як дізнався мій номер телефону? Я ж змінила сім-картку. Власноруч. Учора. Ні в жодній соціальній мережі його не вказувала. Мамі сказала лише зранку — та й то мимохідь.

Так, гаразд. Спокійно. Рінато, дихай.

Це, найімовірніше, чийсь безглуздий жарт. Університет. Нове місто. Нове коло знайомих. Комусь нудно, хтось вирішив дуже дотепно пожартувати з новенької. Так. Саме так. Нічого страшного.

Я різко видихнула й натиснула на контакт. Заблокувати. Це ж не складно. Зовсім не складно. Я зроблю це стільки разів, скільки буде потрібно, бо спілкуватися з цим божевільним — безглуздо.

Совсім немає комментів (((( Дайте хоча б трішечки((((

Не забувайте відстежувати! Додавати до бібліотеки!