Глава 16. Я не більшість дівчат

Я піднімаю голову, все ще відчуваючи легкість у голові… І завмираю.

Він. Хлопець. Точно хлопець!

Великий… Справді великий. Нереально широкий у плечах. Темна футболка натягнута на грудях так, ніби тканина ось-ось трісне. Руки накачані й… усі в татуюваннях.

Піднімаю голову ще вище й натикаюся на вродливе обличчя. Надто гарне для того, щоб гарчати на людей посеред кампусу.

Ковтаю густу слину, розуміючи, що я нижча за нього більш ніж на дві голови.

Ми стоїмо надто близько. Я буквально секунду тому вперлася в нього лобом. Від нього надто приємно пахне. На таке легко ведуться наївні дівчатка.

Він теж на мить завмирає, дивлячись на мене згори вниз. Потім його брови трохи сходяться, ніби він намагається зрозуміти, що саме щойно спробувало збити його з ніг. Наче цю гору м’язів узагалі можна зрушити з місця.

І тут вираз його обличчя змінюється. Роздратування тане. Куточок губ повільно піднімається.

— Гей… — уже спокійніше каже незнайомець і навіть піднімає руку, ніби хоче мене притримати, але я роблю крок назад. — Вибач. Я не знав, що на мене сьогодні впаде янгол із неба.

Що? Це що, підкат?

Його голос низький, трохи хриплуватий. Фальшивий. Я кліпаю. Один раз. Другий.

А чому не «твої батьки часом не пекарі?»… далі ви знаєте, прости Господи.

Мій мозок ще десь там… у повідомленні. У тому клятому рядку, а не тут, поряд із явним ловеласом, який зараз намагається привернути мою увагу.

Хлопець трохи нахиляє голову вбік і уважно розглядає мене. Не нахабно. Радше… зацікавлено.

Мабуть, чекає, коли я почну червоніти. Не сьогодні, любчику. У мене є проблеми серйозніші за тебе.

Але…

— Гей, гей, гей, — незнайомець швидко повторює мій рух, ступає вправо й не дає мені обійти його. — Лялечко, ти чого…

— Між ногами в тебе «лялечка», зрозумів? — різко обірвала я. — Вибач, але відчепися.

Я знову роблю крок убік, намагаючись обійти його.

Не виходить.

Цей козел легко перегороджує мені дорогу, але робить це без агресії, радше граючись, наче з якимось цуценям.

— Ого… — він тихо присвистує, піднімаючи брови. — Я ще навіть імені не сказав, а ти вже так жорстко розбиваєш моє серце.

Кладе руку на груди, ніби справді постраждав. І погляд у нього такий затертий, що аж трохи нудить.

— Драмгурток далі по коридору.

Він сміється. Не образився. Навпаки, виглядає так, ніби йому стало ще цікавіше.

— Знаєш, — каже він, трохи нахиляючись до мене, але тримаючи відстань, бо зрозумів, що на мене його прийоми не діють, — більшість дівчат на цьому місці вже питають мій інстаграм.

— Я не більшість дівчат.

— Це я вже помітив.

Любі мої, всім доброї ночі! Будь ласка, додавайте книгу до бібліотеки, відстежуйте мене, а також ставьте ваші вподобайки!) Для мене це душе важливо!))))

А що це ви не комментуєте((((( Як же ми без ваших емоцій((((