Глава 15. «Від мене не так просто здихатися»

Наступного ранку, коли я прокинулася, мені здалося, що я якась принцеса з мультфільму. Тільки співу пташок бракувало та товстих щурів у кумедному вбранні.

Саме так — я відчувала дивне полегшення. Наче з плечей зняли важкий рюкзак. А ті повідомлення від Невідомого тепер здавалися просто поганим сном.

На навчання я збиралася з усмішкою і дивною легкістю. Навіть Грейс дивилася на мене з подивом.

— Усе добре, мала? — запитала вона, коли я з радістю погодилася випити замість кави чай із мелісою.

Я ненавиділа ті дивні чаї Грейс. Але сьогодні навіть вони здавалися… прийнятними.

Дорогою до університету я згадала, що потрібно написати мамі, що я змінила номер. Вона постійно хвилювалася за мене, і якщо я раптом зникну з її поля зору, для неї це стане справжньою катастрофою.

Я швидко написала:

«Мамо, привіт. Це мій новий номер. Стару сім-картку випадково зламала. У мене все окей. Як ти?»

Мама відповіла миттєво:

«Привіт, доцю. У мене теж усе добре. Збираюся до крамниці. Я вже так скучила за тобою. Давай зустрінемося? Можливо, сходимо на ланч у той сендвіч-бар у центрі?»

Я миттєво закотила очі, бо ми бачилися минулого тижня.

Мама: «І не закочуй очей. Люблю тебе!»

Я читаю її повідомлення й мимоволі усміхаюся.

Хоча моє дитинство минуло з татом, мама завжди відчувала мене краще. Наче знала, про що я думаю, ще до того, як я сама це усвідомлювала.

Починаю набирати їй відповідь.

Пальці легко ковзнули по екрану. І раптом…

«Від мене не так просто здихатися, Ріно».

Я завмерла. Не одразу зрозуміла, що саме бачу. Повільно відкриваю повідомлення. Перечитую.

Раз.

Другий.

Пальці раптом стали крижаними. Телефон ледь не вислизнув із рук. У грудях щось різко провалилося вниз, наче земля під ногами тріснула.

Я різко озирнулася довкола.

На мене ніхто не дивився. Звичайна алея біля кампусу. У всіх свої справи. Нікого підозрілого. Світ жив своїм життям.

А в моїй голові стояв глухий шум. Я знову подивилася на відправника.

«Невідомий».

— Якого біса?! — вирвалося в мене, і я майже крикнула на телефон.

Кілька студентів поруч обернулися. Хтось здивовано глянув, хтось лише знизав плечима й пішов далі, мабуть вирішивши, що я просто розмовляю по телефону або… трохи не при собі.

А я стояла посеред алеї, стискаючи телефон так міцно, що побіліли пальці. Я й сама не розуміла, як це можливо. Це не могла бути та сама людина.

Це не міг бути він.

Не міг!

Тіло пронизала крижана хвиля жаху. Я різко розвернулася на сто вісімдесят градусів, зробила крок, не дивлячись перед собою — і…

— Ой…

Я врізалася просто в чиїсь груди. Телефон мало не вилетів із рук. Перед очима спалахнули зірки.

— Дідько! Дивися, куди йдеш! — почувся роздратований чоловічий голос над головою.

Любі!)))) Благаємо вас писати коментарі!)))) Ставити вподобайки та додавати книгу до бібліотеки!))))