Глава 12. Чого ти шугаєшся?

У грудях щось різко стиснулося. Наче хтось затис серце в кулаці й не відпускав. Пальці похололи, хоча в кімнаті було тепло. Я машинально потерла долоні об джинси, але це не допомогло. Вони спітніли.

Тримати телефон у руках стало важко. Наче в ньому зібралася вся вага мого страху. Я різко кинула його на ліжко, ніби він обпік мене. Пристрій глухо вдарився об матрац, екран погас.

Тиша в кімнаті була надто гучна. Я чула, як у вухах гупає серце. Як ця клята тиша роз’їдає мене зсередини. Я навіть крикнути не могла — ніби мову відібрало.

І тут… телефон знову завібрував.

Один раз. Другий. Третій…

Повідомлення сипалися, мов кулі. Телефон вібрував і наче повз до мене, мов дощовий черв’як.

— Та пішов ти… — прошепотіла я, швидко схопила телефон і, навіть не дивлячись на екран, почала гарячково відкривати задню кришку.

Нігті ковзнули по пластику. Кришка не піддавалася.

Телефон знову завібрував у руках.

Я міцніше стиснула зуби, підчепила край нігтем і різко смикнула.

Кришка відскочила.

Мої пальці судомно почали витягати маленьку червону сім-картку. Вони тремтіли, але я все ж висмикнула її.

Телефон коротко завібрував, ніби даючи зрозуміти, що це його останній подих.

Усе. Тиша.

Але мені цього було замало.

Я швидко поклала сім-картку на стіл, схопила одну зі статуеток, які Грейс умовила мене поставити на поличку, бо «в тебе тут надто сумно», і як гепнула по картці.

Раз.

Другий раз.

Два чіткі удари.

Від червоного пластику майже нічого не лишилося. Чіп був пошкоджений, майже розламаний навпіл.

Чим довше я дивилася на понівечену сім-картку, тим повільніше билося моє серце. Подих уже не був таким уривчастим.

Але долоні… долоні все ще були вологі.

До біса цього дивака. Це просто якийсь жарт. Дуже поганий жарт.

Я так і стояла кілька хвилин, поки не переконала себе, що все скінчено. Дуже хотілося в це вірити.

Швидко викинула залишки старої сім-картки, скинула одяг і пішла остаточно змити з себе цей день.

Так. Душ і гаряча вода завжди рятували. У ті миті мого життя, які для декого могли б здатися божевільними, я рятувалася саме так: гарячою водою та сльозами.

Плакати через цього навіженого я не збиралася, хоча він добряче потріпав мені сьогодні нерви.

Я швидко прийняла душ, загорнулася у великий рушник і повернулася до кімнати. Телефон мовчав, і це мене дуже тішило.

Вперше за сьогоднішній день тиша не здавалася небезпечною.

Аж до тієї миті, поки…

— Рі!

— Дідько! — мало не заверещала я від несподіванки. — Грейс! Тебе не вчили стукати?! У мене ледь не стався серцевий напад!

— Вибач, люба. — Грейс крокувала до мого ліжка, ніби нічого й не сталося. — Чого ти так лякаєшся? Тут же тільки ти та я живемо.

Вона невинно знизала плечима, а в мене чомусь холод пробіг по спині. Чомусь я вже не була в цьому такою впевненою.

Любі мої, всім добрий день! Будь ласка, додавайте книгу до бібліотеки, відстежуйте мене, а також ставьте ваші вподобайки!) Для мене це душе важливо!))))

Напишіть ваш коментар, як вам початок історії?)