Глава 10. Тут нічого немає

— Мала, ти чого? — Грейс швидко опинилася поруч. Дехто зі студентів проходив повз і дивився на мене, як на навіжену. Мабуть, саме так я й виглядала зараз.

— Це знову він! — у моєму голосі чутно лунала істерика. — Я його заблокувала, Грейс!

— Кого? Того дивного?

— Ага, диви! — я тицьнула їй у лице свій телефон. — Він пише мені, дивись.

Вона взяла в мене телефон, показала чорний екран.

— Тут нічого немає.

Я швидко розблокувала його та тицьнула пальцем.

— Бачиш? Ось тут!

Грейс не квапилася відповідати. Вираз її обличчя не змінився — ні подиву, ні напруги. Лише легка настороженість.

— Рі…

Я вихопила телефон і… завмерла.

Екран був чистий.

Жодного повідомлення. Жодного клятого сліду.

Це якийсь жарт?!

Переписки з Невідомим не було. Не. Було.

Наче її стерли. Наче її й не існувало.

— Але… Але… — повітря почало катастрофічно не вистачати. Серце билося так, що в скронях загуло.

Я ж бачила. Я читала. 

— Ріна, заспокойся. Все окей. У тебе насичений день. Може, ти переплутала…

— Я не плутала! — гаркнула на подругу й миттєво пошкодувала про це.

Бо по факту чату з Невідомим не було, а моя агресія була. І я зараз виглядала як дурепа. Повна дурепа. Ще й на Грейс нагримала.

— Вибач, — я винувато опустила голову, відчуваючи, як сильно пульсує у скроні. — Може, я дійсно…

Може, я сходжу з розуму?

— Пішли додому, — тяжко зітхнула Грейс.

— Але у нас ще одна лекція.

— До біса ту лекцію. Містер Ройфман теж зануда, а тобі треба відпочити.

Отут я вже не сперечалася з нею. Мені дійсно хотілося загорнутися у ковдру та подивитися якийсь серіал. Про маніяків, звісно. Це була моя слабкість.

Наша з Грейс квартира знаходилася у парі кварталів від університету. Звичайна, без вичурного ремонту: дві кімнати, дві ванни, спільна вітальня та кухня.

Грейс одразу повідомила, що за дизайн спільного простору відповідає вона. Я була не проти. Моя нова американська подруга мала шалену любов до стилю бохо. Тут, в Америці, він мав окреме слово — «коузі». Не кози, яких пасли наші бабусі в полі, а коузі.

Дорога додому пройшла майже мовчки. Грейс щось розповідала про кав’ярню, яка відкрилася за рогом, про нового баристу з «божевільними очима», але її голос долітав до мене уривками. Наче крізь воду.

Я не могла перестати думати про Невідомого. Я три рази перевірила, і він дійсно був у блоці. Останнього повідомлення не було. 

«Я не люблю, коли мене ігнорують», — гомоніло у мене в голові. 

Я дійсно втомилась. Дуже сильно втомилась. 

Запах кориці й ванілі одразу вдарив у носа, як тільки ми переступили поріз квартири. Дифузор Грейс працював на повну та без перерви. 

— Я зроблю чай, — кинула Грейс. — Тобі ромашку?

— Не треба. Я просто… посплю.

Я навіть не зняла одяг. Зачинила за собою двері кімнати, впала на ліжко обличчям у подушку.

Телефон поклала екраном донизу.

Про всяк випадок.

Сон накрив швидко. Виснаження, нерви, дивний день — усе разом. Я провалилася в темряву без снів.

І прокинулася різко.

Від вібрації.

Спочатку здалося, що це частина сну. Але звук повторився. Короткий, настирливий.

Телефон.

Я повільно простягнула руку. Екран засвітився сам, ніби тільки й чекав.

Невідомий: «Сподіваюся тобі снилися мої татуювання».

Дорогі наші, з великим вас міжнародним днем жінок! Нехай все у вас буде добренько! Кохання, щастя і всього найкращого!  Кожну обіймаємо!