Глава 9. «Я не люблю, коли мене ігнорують»

Що відповісти?

Я ніколи не спілкувалася з хлопцями, окрім Артема. А тим більше — з такими. В Артема немає жодного татуювання. Він завжди казав, що це для злочинців і в’язнів. І я вірила. Завжди вірила.

Бо татуювання — не для «порядних» хлопців. Вони ніби створені для чогось лихого. І цей хлопець теж поводився дивно. Він що, всім розсилав такі світлини? Певно, якийсь збоченець. І все ж він не виходив у мене з голови. Так часто буває, коли вперше бачиш те, чого ніколи раніше не бачила.

Чесно кажучи, я не ханжа, але на таких хлопців ніколи не задивлялася. У моєму оточенні взагалі не було нікого подібного.

Хіба що серед батькових знайомих. Тому я й була переконана, що татуювання — ознака лиходіїв. І все ж… його широкі плечі й міцна спина ніяк не виходили з думок.

Дідько, Рінато!

Серце билося швидше, ніж мало б через якусь безглузду світлину. Це ж просто зображення. Просто хлопець. Просто…

— Ріно! — лікоть Грейс влучив просто в ребра.

— Ай! Обережно! — я зашипіла, потираючи місце, куди вона мене штрикнула. Біль трохи протверезив, але жар у грудях не зник.

— Ти писати будеш? Я ж тобі потім своїх конспектів не дам.

— Точно… — я кліпнула, ніби прокинулася.

Я й далі сиділа, втупившись у телефон уже хвилин із п’ять. Що відповісти?

До біса цього зухвалого незнайомця! Скачав цю світлину десь в інтернеті, а тепер пише таким, як я. Відповідати я не збиралася. Хоч історія з Артемом боляче вдарила і по голові, і по серцю, западати на першого-ліпшого я не збиралася.

Лекція була в самому розпалі. Я перевела увагу на те, заради чого приїхала до Америки, — на знання.

Щойно я взялася за ручку, телефон знову завібрував. Треба було проігнорувати, але пальці самі розблокували екран. Грейс лише невдоволено фиркнула.

Невідомий: «Тебе не вчили, що чемні дівчата мають відповідати, коли їх про щось запитують?»

Рі: «Я тобі нічого не винна».

Справді зухвалий бовдур. Самовпевнений. Ніби звик, що йому завжди відповідають. Мабуть, якийсь самозакоханий тип. Із таким я точно не хотіла спілкуватися, хай навіть тіло в нього було ідеальне. Та частина, яку я бачила… Дідько. Ти наче чоловіків раніше не бачила!

Я швидко знайшла кнопку блокування. Натиснула. Підтвердила і все. Ще один у списку заблокованих. Екран згас, а в грудях усе одно щось неприємно сіпнулося.

— Не сподобався? — Грейс навіть не приховувала, що підглядає.

— Дивний якийсь, — знизала я плечима й відклала телефон, змушуючи себе дивитися лише в конспект.

Неприємний холодок не минав. Наче я зробила щось не так. Не знала, що саме. Але щось було не так.

До кінця лекції телефон мене не турбував. І правильно — я ж заблокувала цього Невідомого. Він не міг мені написати.

Коли пролунав дзвінок на перерву, усі зірвалися з місць, мов бджоли, й почали виходити з аудиторії. Ми з Грейс не були винятком.

Вона почала розповідати, який зануда наш професор. Я слухала її, аж поки телефон у кишені джинсів знову не завібрував.

— Та що ж це…

Я не чекала жодних повідомлень.

І коли розблокувала екран, таки впустила сумку.

Невідомий: «Я не люблю, коли мене ігнорують».

Любі мої! Будь ласка, додавайте книгу до бібліотеки, відстежуйте мене, а також ставьте ваші вподобайки!) Для мене це душе важливо!))))

Напишіть ваш коментар)