Глава 8. Так сподобалося?

— Отже, — професор обвів аудиторію поглядом. — Ми щойно розбирали одну з найбільш обговорюваних і досі нерозкритих справ ФБР останніх років. Маніяка, якого так і не вдалося ідентифікувати. Ні імені, ні обличчя, ні чіткої географії. ФБР може лише припускати, складати профілі й пов’язувати його злочини між собою за особливими «підписами», які він залишає. Маленькі деталі. Позначки про себе.

Я ковтнула. До чого тут узагалі я? Господи, ти коли-небудь почнеш думати хоч про щось інше, аніж про цю кляту фотографію?!

— Але, — професор ледь усміхнувся, — наша міс Нільсон помітила дуже важливу деталь, про яку більшість із вас навіть не задумалася.

Я розгублено кліпнула. Ох, професор справді хотів згадати про це? Я була певна, що ця інформація службова. Не уявляла, що він говоритиме про це прилюдно.

По аудиторії прокотився легкий шум.

— Саме тому професія профайлера така важлива, — продовжив викладач, немов читав вступну промову. — Іноді одна дрібниця, один шрам, один штрих у справі здатен перевернути все. Змусити переглянути матеріали, побачити новий слід і, крок за кроком, вийти на людину, яка ще вчора здавалася примарою.

Він зробив паузу й знову поглянув на мене.

— На його рахунку вже сотні жертв. І кожен новий убивця, якого ми не можемо спіймати, — це чиясь недооцінка, чиясь неуважність. Або відсутність… критичного мислення, яке важливо розвивати в процесі навчання. — Він ледь кивнув у мій бік. — На цьому зупинимося. Подальші подробиці злочинів розкривати заборонено. А вас, міс Нільсон, прошу повернутися на своє місце.

Я лише кивнула. Упевнена: професор насправді хотів, щоб я щось сказала, але добре, що він помітив — зараз я точно не готова до розмов.

Піднімаючись назад, я буквально відчувала, як у мене палають щоки. У голові крутилася одна-єдина картинка — широка спина в шрамах і татуюваннях. Не маніяк, не справа, не професія. Тільки спина.

Дякую, мозку. Просто бездоганна концентрація.

Я опустилася на місце, намагаючись зібрати докупи бодай якісь притомні думки й змиритися з тим, що на мене всі далі витріщатимуться. Мій погляд упав на стіл — і серце знову гупнуло десь униз.

Стоп, а де телефон?!

Я глянула на хитру, усміхнену Грейс. Вона тримала мій телефон і з найнахабнішим виглядом гортала щось у застосунку.

— Ти що робиш?! — прошипіла я, намагаючись вихопити телефон.

Вона тільки зігнула брови й не віддала.

— Полюбляєш хлопців-інкогніто, так? — прошепотіла вона, трохи нахилившись до мене. — Тільки врахуй: вони можуть бути прищавими й лячними, зате дуже цікавими співрозмовниками.

— Він? Та навряд… — збилася я, нарешті вихопивши телефон.

Як чоловік із ТАКОЮ спиною може бути прищавим і страшним? Це було б злочином проти генетики.

— Та там же фото ніяких нема, узагалі не визначиш, — спокійно кинула Грейс і повернулася до своїх конспектів.

Як це «нема»?! Ну, обличчя там не було. Але ж було дещо інше.

Я насупилася й глянула в переписку.

І справді — жодної фотографії. Лише стандартне:

«Привіт» від Невідомого.

Ні крапки, ні зображення.

— Що за лихо?.. — прошепотіла я, ледь рухаючи губами.

Може, повідомлення видалилося? Але де сповіщення? Немає позначки «повідомлення було видалено», нічого. Наче його ніколи й не існувало.

Може, я вже й сама собі це домалювала? Чудово. Ось так почнеш учитися на кримінального психолога — і за рік бачитимеш маніяків усюди, включно з власним відображенням.

Щоб перевірити, як це працює насправді, я набрала у відповідь коротке:

«привіт»

Надіслала. І одразу натиснула «видалити».

На місці мого тексту з’явилася сіра стрічка:

«Повідомлення було видалено».

Мої очі розширилися.

До біса. Отже, слід все-таки лишається. А це означає, що та фотографія справді була. І хтось видалив її так, що жодного сліду не залишилося. Як? Чому в мене позначка є, а в нього — ні?

Я не встигла додумати, бо просто поверх сірої стрічки спливло нове повідомлення.

Невідомий: «Тобі аж настільки сподобалася моя фотографія?»

У мене серце пропустило удар.

Та твою ж…