Глава 7. У текстовому сповіщенні було…

Коротше кажучи, там була крапка.

Просто крапка.

Я кліпнула. Перечитала. Ні, мені не здалося. У чат прилетіла одна-єдина «.»

У сенсі — крапка? Хто взагалі надсилає крапки? Це що, новий рівень спілкування?

Я вже хотіла закотити очі й подумки прочитати невідомому відправникові лекцію про те, що так розмови не починають, коли в діалозі раптом спливла фотографія.

Екран блиснув, і під крапкою з’явилося зображення.

— Та твою ж… — беззвучно зірвалося з моїх губ.

Це була спина, але… о Боже… яка ж…

Величезна чоловіча спина, вся в шрамах і загоєних ранах, частину яких перекривали татуювання. Накачана настільки, що жодні шрами нікого б уже не збентежили. Мене — точно.

Татуювання… Я машинально наблизила зображення. Чорний і темно-синій пігмент, складні візерунки, переплетені лінії, змії, кільця, символи, які я навіть не встигала роздивитися, бо постійно втрачала думку, витріщаючись на рельєфні м’язи.

Я судомно ковтнула й раптом усвідомила, що мій рот ледь не прочинився. Конспектувати лекцію я вже точно не збиралася. Мене зараз узагалі мало що цікавило, окрім цієї спини та потужної шиї, що зникала за краєм кадру.

Більше нічого видно не було — ні рук, ні голови, ні ніг. Тільки спина з татуюваннями, але цього було більш ніж достатньо, щоб занурити мене в транс. Світ ніби згас, і залишилася лише фотографія від невідомого.

Ти взагалі при здоровому глузді, Рінато?

Щойно тебе назвали товстою, а ти вже зависаєш на фото чийогось торсу. Та ще й явно якогось збоченця. Хоча… подивитися ж ніхто не забороняв?

— Міс Нільсон, ви з нами? — пролунав голос професора.

Я не одразу збагнула, що звертаються до мене. Голос долинав наче здалеку, пробиваючись крізь гул крові у вухах.

Хтось штовхнув мене ліктем. Я здригнулася.

— Рінато, алло, — прошипіла Грейс. — Це до тебе!

Я похапцем заблокувала телефон, відриваючись від екрана майже фізичним зусиллям, і підвела очі.

Професор дивився просто на мене, спершись долонею об кафедру.

— Міс Нільсон, — повторив він. — Вийдіть, будь ласка, до дошки.

Тільки цього мені бракувало.

Я відчула, як обличчя заливає жар. Залишивши телефон на столі, я підвелася й рушила вниз сходинками між рядами. Кожен крок глухо відлунював у грудях. Здавалося, вся аудиторія стихла й дивиться тільки на мене.

Ну звісно — іноземка, перша пара, і вже викликають до дошки. Чудовий початок академічної кар’єри.

Я зупинилася біля дошки, відчуваючи на собі десятки цікавих поглядів. Господи, тільки б я виглядала нормально після того, як заридалася, абияк поправила макіяж, а тепер узагалі почервоніла, мов буряк.

Любі, чомусь попередня глава не опублікувалася, а у мене сьогодній цілий день світла не було і я не провірила... треш! Допоможіть вашим коханням і коментарями!)