Глава 6. Невідомий надіслав вам нове повідомлення

Усі вони починалися приблизно однаково:

«Привіт, красуне»

«Які очі…»

«Не хочеш якось випити кави?»

«Є фото на повний зріст?»

М-да. Доведеться довго й наполегливо шукати когось хоча б із трьома працюючими нейронами.

— Схоже, тебе зацінили, — зауважила Грейс, заглядаючи мені через плече.

Я закотила очі й заблокувала екран.

— Час готуватися до лекції, а поговорити я ще встигну.

— Лекція почекає, — махнула вона рукою, але все ж відкинулася на спинку лави, щойно в аудиторію зайшов викладач.

Високий, у сірому піджаку й з утомленим поглядом. Типовий професор кримінальної психології з американського серіалу, тільки без пафосної музики та сповільненої зйомки. Гамір у аудиторії трохи стих, хтось захлопнув ноутбук, хтось, навпаки, відкрив.

Я поклала телефон на стіл і зробила вигляд, що повністю зосередилася на дошці, де професор уже виводив своє ім’я: Річард Коулман. Насправді ж голова гуділа: від Артема, від цієї клятої аватарки, від десятка чужих «привітик».

— Ласкаво просимо на курс «Вступ до кримінальної психології», — почав викладач, і аудиторія зашелестіла зошитами, хтось заходився друкувати на ноутбуці.

Я відкрила свій ноутбук і нотатник, куди занотовувала все потрібне, починаючи з імені професора.

Телефон кілька разів завібрував, ніби навмисно манив мене перевернути його, але я трималася й слухала викладача.

І тут телефон пискнув. Гучно. Дехто з одногрупників навіть обернувся. Як таке взагалі можливо?! Він же стояв на вібрації.

Я перевернула телефон екраном догори, перевірила налаштування — справді, вібрація — і швидко прочитала повідомлення, що вискочило:

«Невідомий надіслав вам нове повідомлення».

Зазвичай застосунок показував нікнейм або хоча б аватарку. А зараз — тільки це. Без імені, без зображення. Наче системне сповіщення, але… не зовсім.

По тілу знову пробіг електричний розряд, і шкіра вкрилася гострими мурашками. На мене знову хтось дивився. Вивчав — уважно, пильно. Так, що його чіпкий погляд ніби прилипав до шкіри й буравив місце між лопатками.

Дихання збилося, і я почала частіше вдихати та видихати.

Через тремтіння в руках я ніяк не могла прочитати повідомлення від невідомого. Відчуття було нав’язливе: наче він спостерігав за мною збоку. А я ніяк не могла зрозуміти, хто це.

— Гей, Рінато, з тобою все гаразд? Ти геть зблідла, — тривожно запитала Грейс, уже вкотре витягуючи мене з заціпеніння.

— Так-так, усе добре, — поспіхом пробурмотіла я й нарешті відкрила повідомлення.

Дідько, Ріно, ти занадто сильно ввімкнула параноїю. Хто взагалі може за тобою стежити? І вже точно ніхто не сидить і не дивиться, як ти читаєш повідомлення. Зовсім з глузду з’їхала.

У текстовому сповіщенні було…