Епілог

Місто прокинулося інакше. Тіні, які колись повільно пожирали миті, стали легшими, прозорішими, як якщо б повітря саме навчилося дихати. Чорний пісок осів у глибинах осердя, а Загублені, що блукали серед втраченої пам’яті, нарешті зупинилися. Хтось із них повернувся до життя, хтось знайшов власну форму, а хтось просто зник, залишивши лише відлуння спогадів.

Він стояв на краю осердя, вдихаючи новий ритм часу. Внутрішній спокій з’явився не одразу, залишилися відгомони втрат, уламки митей, але тепер він розумів: час не ворог, якщо його дарувати, а не віддавати страху.

Двійник, який ще недавно здавався відображенням усіх втрачених частин, розчинився у повітрі.

Замість образу ворога залишилася легка тремтлива пам’ять: як дзеркало, яке показує те, ким ми могли стати, але не стали. Хижак часу більше не ревів голодом. Його майбутнє «я» замовкло, залишивши простір для того, щоб хвилини знову належали живим. Але відчуття присутності — тіні, що спостерігає і чекає — залишалося, нагадуючи, що час завжди рухається, завжди відлітає, і що кожен момент цінний.

Він подивився на місто, на тих, хто продовжує йти своїми шляхами, не здогадуючись, що хтось подарував їм ще одну можливість. І всередині відчув легкий сміх спогадів: старих друзів, шкільних буднів, дрібних радостей, що тепер більше не загублені.

Час більше не був хижаком. Він став потоком, який можна приймати, втримувати і віддавати. І, може, колись він знову випробує тих, хто забуде цінність хвилин. Але зараз все було спокійно.

Останній подих осердя обвів його, і він пішов назад у місто, несучи власний час як дар — для себе і для всіх, хто ще шукає свої втрачені хвилини.

І світ трохи змінився: тихо, непомітно, але назавжди.