Розділ 7. Вибір

Він стояв на краю океану чорного піску. Навколо рухалися Загублені, їхні очі світилися проханням і звинуваченням, а повітря було настільки густим, що кожен вдих здавався важким, наче він тягне шматки часу сам. Двійник стояв поруч, мов дзеркальна тінь, його погляд сповнений очікування і страху одночасно.

— Тепер твій вибір, — промовив він тихо. — І від нього залежить усе.

Він глянув на Хижака, що рухався серед Загублених, його присутність ставала все більш інтенсивною. Це було його майбутнє «я», створене з втрат, голодне і жорстоке. Воно дивилося на нього, і здавалося, що кожна секунда минулого, яку він колись втратив, зараз кличе його назад.

Він стояв дивлячись на Загублених і обдумував варіанти вирішення цієї проблеми.

Можливість перша: віддати решту свого часу, знищивши і Хижака, і себе. Усвідомлюючи це, він відчував, як час у його грудях стискається і тягнеться одночасно, ніби весь світ затримує подих. Цей шлях обіцяв кінець страждань, але повну самознищення.

Можливість друга: поглинути власні втрачені хвилини, але можливо прийдеться стати новим Хижаком. Він міг зібрати уламки себе, але ціна була висока: стати тим самим, що колись тероризував його, і продовжити цикл голоду і втрат для інших.

І, нарешті, третя — щось інше. Віддати свій час не йому, а комусь іншому. Розірвати цикл, дати шанс іншим повернути хвилини, які вони втратили, і водночас зберегти власне «я». Це шлях невідомості, але він відчував, що саме тут може народитися справжня сила: не знищення, не поглинання, а дарування.

Він подивився на Двійника. Тінь кивнула, ніби підказуючи, що будь-який вибір не буде легким. Усередині з’явилося відчуття, що він одночасно спостерігає за собою і дивиться зсередини чужої форми.

Чорний пісок під ногами шумів, і Загублені наближалися, ніби тягнули його до себе, чекаючи рішення. Він глибоко вдихнув, відчуваючи ритм часу всередині грудей. Кожна втрата, кожна віддана хвилина тепер була частиною його вибору.

І тоді він простягнув руку. Не до Хижака, не до Двійника, а до одного з Загублених, тих, хто блукав серед втрачених хвилин. І відчуття, яке прийшло, було невимовним: сила може народитися не з руйнування, а з дарування.

Хвилини повільно, немов течія річки, почали повертатися до тих, хто їх втратив. Тінь майбутнього «я» застигла, і в її погляді з’явилася суміш здивування і страху. Він відчув, що цикл почав руйнуватися, що час, який колись тероризував його, тепер відчуває зміну.

Чорний пісок завирував, Загублені зупинилися, а Двійник повільно розсипався на світлі уламки пам’яті, залишаючи місце для нового початку. І серед цього хаосу він відчув себе цілісним — не хижаком, не жертвою, а тим, хто відновив хвилини, які раніше здавалися назавжди втраченими.