Розділ 4. Двійник

Вулиці вечірнього міста здавалися чужими. Ліхтарі кидали довгі тіні, і кожна постать у них здавалася трохи розмитою, ніби складеною з уламків чиєїсь пам’яті. Іноді траплялися постаті, які зупинялися, поглядали на нього, а потім зникали, залишаючи відчуття дежавю. Він не розумів, чи це реальні люди, чи тіні його власних втрат.

І ось на вузькому перехресті він нарешті зустрів того, хто не зникав. Постать стояла нерухомо, але в повітрі навколо неї відчувався напружений рух часу: дрібні спогади, вирвані хвилини, які плавно оберталися навколо, як пил у променях ліхтаря.

Вона була знайома і водночас чужа. Риси обличчя складалися з уривків власних спогадів, тієї частини життя, яку він віддав Хижаку. Дивно знайомий погляд зустрів його.

— Ти… віддав мене тіні, — промовив голос, і він прозвучав одночасно холодно й близько.

Серце стислося. У його власних очах з’явилося віддзеркалення двійника: той рухався точно так, як він би рухався, коли марнував час, коли боявся приймати рішення. І стало зрозуміло, що це не просто чужа істота, а він сам, але з того світу, де хвилини, що він віддав, зібралися в живу форму.

Двійник зробив крок уперед. Кожен його рух ніби відкривав уривки втраченого минулого: сміх друзів, запахи літніх вечорів, слова, які він колись хотів сказати. Всі ці фрагменти тремтіли у повітрі, готові повернутися або зникнути назавжди.

— Ти можеш відновити те, що віддав, — продовжив Двійник, і голос звучав як відлуння: водночас спокійно і обвинувачуюче. — А можеш залишити це в тіні. Обери.

І повітря навколо затремтіло, немов від передчуття прийнятого рішення.

Двійник залишався нерухомим, але його присутність тиснула так, наче сам час навколо напружився. Кожен крок, кожен подих здавався відлунням колишніх втрат. Він відчув, як частина власного «я» тремтить, немов готова розсипатися на дрібні шматки.

— Ти боїшся… — промовив Двійник тихо, — бо знаєш, що віддаєш більше, ніж можеш повернути.

Слова пройшли крізь шкіру, і він відчув, як глибоко тінь Хижака проникає в його свідомість. Це не просто страх, це попередження: якщо зробиш невірний крок, втратиш себе остаточно.

— Я… не хочу цього, — прошепотів він, але голос звучав слабо, майже чути було лише ехо сказаних слів.

Двійник нахилив голову, і на мить його обличчя стало знайомим і водночас чужим, немов він дивився на себе у дзеркало, де відбиток спотворений і наповнений болем.

— Ти вже віддав мене тіні. І тепер ми обоє тут, — сказав Двійник. — Можемо боротися, або ти можеш спробувати повернути шматки себе. Обери.

Серце стислося. Всі спогади, які залишалися, здавалося, зависли в повітрі: запах свіжої випічки з улюбленої пекарні біля будинку, почуття, якими ніхто вже ніколи не зможе поділитись. Він бачив їх у Двійнику, наче вони ожили у цьому тілі, складеному з втраченої пам’яті.

І тоді він зрозумів: Двійник — не просто ворог. Це шанс зібрати себе заново, але ціна буде висока. Кожен крок назустріч означав ризик. Кожне рішення могло повернути частину втраченого або остаточно знищити їх обох.

Він глибоко вдихнув, намагаючись відчути власний час у грудях, і зробив перший крок. Двійник відповів тим же рухом, але в його очах з’явилася тінь здивування — перший знак, що баланс ще можна повернути.

Повітря затремтіло, ніби саме місто затамувало подих. Час став щільнішим, важчим, як рідка смола, і хижа тінь, яка стежила здалеку, наче відчувала зміни.

В цю мить він зрозумів: боротьба лише починається. І що справжня небезпека — не Двійник, не тінь, а його власна слабкість перед цим світом, де кожна хвилина може бути відкушена і назавжди втрачена.