Розділ 3. Загублені

Місто, яке він ще вчора вважав живим, сьогодні здавалось йому тінню самого себе. Люди рухалися вулицями повільніше, ніж слід було б. Їхні кроки були схожі на відлуння, а слова — на уривки забутих снів. Він дедалі частіше помічав у їхніх очах порожнечу: наче за склом лишалися не думки, а лише розмиті сліди колишнього «я».

У крамницях, на базарі, у чергах до станцій… йому почали кидатися у вічі незнайомці, які, здавалося, знали те саме, що й він. Кожен із них носив на собі невидимий тягар. Вони були надміру обережними, озиралися частіше, ніж треба, й уникали прямих поглядів. І все ж у коротких зустрічах він упізнавав у їхніх зіницях той самий слід: відблиск ненаситного хижака, якого доводилось годувати.

Він дізнався про них із чуток. Їх називали Загубленими. Одні казали, що це люди, які віддали забагато своїх хвилин, а потім уже не змогли зупинитись. Інші — що це тіні, складені з уламків чужого часу, відірваного від справжніх власників. Вони блукали вулицями, збираючи по крихті ті миті, які вислизнули з чиєїсь пам’яті: недосказані слова, забуті жести, уривки сміху.

Він уперше побачив одного з них на вузькому провулку біля ринку. Постать зупинилася посеред дороги й завмерла, наче слухаючи щось невидиме. Його тіло здавалося зробленим не з плоті, а з уламків дзеркал: кожен рух розсипав у повітрі відблиски, які тут же гасли. Його лице постійно змінювалося — то нагадувало дитину, то літню жінку, то зовсім чужого чоловіка. І жоден образ не затримувався довше, ніж на мить.

Він відчув гостре, майже болісне дежавю. Йому здалося, що він уже бачив цього Загубленого — не тут і не зараз, а десь у глибині власної пам’яті. Можливо, у сні, можливо, у тій секунді, яку він віддав Хижаку й не встиг утримати.

Постать глянула на нього і в ту мить він відчув, як щось стискає груди. Здавалося, Загублений дивиться не просто в очі, а глибше: у той самий уламок його душі, який колись вирвали й перетворили на поживу. І в цьому погляді було впізнавання.

Він відвернувся, але пізно, тінь уже торкнулася його пам’яті. У вухах лунав відголос давно забутого голосу. І тоді він зрозумів: ці істоти — не просто вигадка чи чутки. Вони — ходячі нагадування про все, що колись було втрачене.

Він зробив крок убік, намагаючись розчинитися в натовпі, але відчуття чужої присутності йшло слідом. Загублений рушив за ним. Його рухи були дивні: то рвучкі, то надто повільні, наче він складався з десятків різних темпів одночасно. Люди довкола дивилися крізь нього, наче взагалі не бачили, і це лише посилювало тривогу.

Коли постать опинилася зовсім поруч, з’явився легкий дотик, ніби хтось торкнувся плеча зсередини. У повітрі раптово пролунав голос, якого давно вже не мало бути. Він упізнав його одразу: голос друга дитинства, з яким колись проводив довгі вечори. І спогад виринув — швидкий, яскравий, але обірваний на півслові, наче вирваний з коренем.

— Ти… теж віддавав? — прошепотів Загублений, і в його очах відбилося одразу кілька облич, серед яких на мить промайнуло власне.

Холод пробіг по тілу. У цьому запитанні звучав не докір, а відчай — потреба знайти бодай когось, хто розуміє. Відповісти було неможливо. У горлі пересохло, а пам’ять, немов відгукуючись на чужу присутність, почала відчиняти заборонені двері: уривки сцен, які він не пам’ятав, але які були його.

Тоді стало зрозуміло: Загублені — це не просто уламки чужих хвилин. Це ті, хто віддав більше, ніж міг винести, і тепер існував у світі як розщеплені тіні, що шукають колишніх власників. Можливо, його власний час уже давно крокує в чужому тілі.

Загублений нахилив голову, торкнувшись ледь чутно плеча. І в ту ж мить вислизнув спогад: голос, запах тихої сніжної ночі в сяйві блідого місяця, чиясь рука, простягнута в темряві.

Він злякано відсахнувся. Постать розсипалася в повітрі, мов уламки скла, залишивши по собі лише відлуння фрази, що ще довго звучала всередині:

— Ми всі тут… шукаємо себе.