Розділ 2. Приманка

Він намагався переконати себе, що перша зустріч була лише грою уяви. Звичайна втома, світло з вулиці, тінь від лампи — нічого надприродного. Але відчуття вирваної думки не зникало. Воно було надто реальним, як втрата зуба: язик постійно торкався порожнього місця, і від того ще більше відчувалася відсутність.

Минуло кілька днів. Він жив у тій самій рутині, але тепер постійно ловив себе на настороженості: щоразу, коли довго сидів нерухомо, йому здавалося, що в повітрі щось ворушиться.

І одного вечора це сталося знову.
Він сидів на дивані, в руках книга, яку він відкривав уже сотні разів, але так і не просунувся далі кількох сторінок. Його очі бігли рядками, та сенс вислизав. Книга падала на коліна, і він просто втуплювався в порожнечу.

Кімната знову загусла. Лампа здригнулася. У кутку повільно зібралася темрява — тінь, знайома й чужа водночас.

Він відчув, як щось холодне торкнулося його скроні. Серце забилося швидше.
Ще мить і з нього знову вирвуть секунди.

І тоді сталося дивне: він згадав одну з дитячих прогулянок, запах мокрого асфальту після дощу, сміх друга, який давно зник із його життя. Цей спогад був таким яскравим, що майже матеріальним. Він зосередився на ньому і раптом відчув, ніби зміг відділити його від себе, як вирвану фотографію зі старого альбому.

І він «кинув» цей спогад у тінь.

Тиша вибухнула. Повітря посвітлішало, тінь здригнулася, наче на мить наїлася, і розтанула. Він важко дихав, не розуміючи, що зробив.

Він кинувся до спогаду, але його вже не було.
Запаху асфальту він не міг згадати. Обличчя друга стерлося, ніби хтось розмазав його акварельною водою. Лишилося лише відчуття втрати, як після кошмару, коли знаєш, що щось забув, але не можеш згадати що.

Він намагався заспокоїтися: може, це сон наяву? Може, просто уява? Але в наступні дні ситуація повторилася. Щоразу, коли тінь приходила, він відчував, що вона готова висмоктати з нього щось більше — хвилини, години. І тоді він кидав їй уривки власного часу: запах, смак, обличчя, фразу.

Він вчився робити це швидше. Спершу це був захист, інстинкт виживання. Потім — звичка.
Але чим більше він віддавав, тим більше в ньому з’являлося «дір».

Одного разу він знайшов у кишені ключ, але не міг згадати, від чого він.
Іншого — відчинив двері квартири й помітив фотографію на стіні, яка нічого йому не говорила, хоча з неї дивилися знайомі обличчя.
Він відкривав старі записи у телефоні й бачив повідомлення від людей, яких не пам’ятав.

Страх тіні почав тьмяніти перед іншим жахом: він боявся вже не чудовиська у кутку, а самого себе.
Бо що залишиться, якщо він віддасть усе?