Розділ 1. Тінь у кутку

Він жив так, ніби час для нього не мав значення.
Дні текли один в один: дзвінок будильника, коротка дорога до роботи, години перед екраном, вечірня зворотна хода тим самим маршрутом. Він не відчував ні очікування, ні радості, ні навіть справжньої втоми. Просто звичка, наче тіло саме робило те, що мало, а розум десь віддалено спостерігав, не втручаючись.

Квартира, де він мешкав, теж була схожа на застиглий кадр з фільму: сіра стіна без картин, стіл із кількома дрібницями, які ніхто не рухав місяцями, полиці, вкриті тонким шаром пилу. Навіть годинник на стіні цокав одноманітно, не викликаючи відчуття, що час узагалі рухається вперед.

Того вечора він повернувся додому раніше. Погода була похмурою — низькі хмари тиснули на дах, і у вікні світиться лише глуха білизна неба. Він поставив чайник, але, наливши воду в чашку, забув додати пакетик з чаєм. Так і сидів за столом, дивлячись у прозору рідину, яка повільно холола.

Минуло кілька хвилин, можливо, більше. Він не рахував. Думки розтікалися, як розмоклий папір. Піти прогулятися? Увімкнути телевізор? Взятися нарешті за книжку, що лежала на тумбі? Жодна ідея не здавалася вартою зусиль. І він просто сидів.

Саме в цій паузі сталося щось дивне.
Спершу він помітив зміну у світлі: лампа над столом світила так само, але в кутках кімнати з’явилася неприродна густота, наче повітря наситилося тінню. Він інстинктивно подумав, що це втома, але відчуття не зникало, навпаки, наростало.

Він підняв голову й побачив це: у дальньому кутку вітальні, де мала бути просто стіна, темрява згустилася в окрему форму. Вона не мала чітких обрисів, лише коливалася, як тканина на протязі, але здавалася живою.

Він намагався пояснити це логікою. Може, відбиток від сусіднього будинку? Може, просто втомлені очі? Але пояснення розсипалися, коли він відчув на собі її присутність. Тінь ніби дивилася у відповідь.

І тоді щось сталося з ним самим.
На мить він згадав якусь важливу думку, щойно тримав її в голові, був готовий вимовити уголос. І раптом… порожнеча. Думки не стало. Відчуття було точне й огидне: ніби з нього вирвали шматок часу. Секунду, яку він щойно прожив, зжерли.

Він різко смикнувся, відсунув стілець. Чашка хитнулася й розлила холодну воду, яка так і не встигла стати чаєм. Повітря одразу стало легшим, тінь зникла. Лише кімната, стіл та мокра підлога.

Але в пам’яті залишилася діра. Він намагався згадати, про що думав, і не міг. Порожнеча, наче дірка у полотні.

Він довго стояв посеред кімнати, слухаючи, як гуде в голові кров. Годинник на стіні цокав, але тепер кожен його удар звучав чужо й тривожно.

Уперше за довгий час він відчув, що час таки існує.
І що він більше не належить йому.