Хижак.

Назва: Хижак

Автор: Дмитро Воронков

На небі красувався повний місяць із мільйонами зірок на темному полотні космосу. У вікнах хат уже давно не горіло світло, а лісок, що стояв поруч, пробивав нічну тишу шарудінням свого листя. На тумбі, що стоїть біля ліжка, завібрував телефон. Cонно я спочатку перекинувся на бік, а потім, ніби розуміючи що це не сон, різко підірвався з ліжка і схопив телефон. То був Сергій Петрович, мій сусід, який живе у будинку навпроти.

— Так? — сонно кинув я.

— Це тобі чого не спиться, Артеме?

Не спиться? Його нічний дзвінок зовсім збив мене з пантелику. І так недосипом страждаю, а тут ще на тобі. Як вже набридли.

— Мені спалося, Петровичу, що сталося? — Із силою видавлював з себе слова я.

Старий замовк і його важке дихання гримнуло мені у вухо.

— У вікна стукав, мене кликав, це в тебе треба спитати! — Хрипким голосом відповів Петрович.

— Старий, я взагалі спав, яким боком я тобі міг стукати? Пити треба менше, — сказав я і кинув трубку знову на тумбу.

Відвернувся, сховався ковдрою і уткнувся носом у подушку, знову провалюючись у сон.

Дзвінок.

— Як ти мені дорог, Петровичу! — пошепки лаявся я, перевертаючись, щоб знову відповісти на дзвінок і вже конкретно пояснити старому, що ночами дзвонити - справа погана.

Дивлячись на тумбу, телефону я там не виявив. Кинув погляд на ліжко, на підлогу, знову на тумбу – пусто. Ловлю вже сонні галюцинації – подумав я і продовжив спробу заснути.

Не встиг я розпочати перегляд нових снів, як уже в мої двері почувся грубий стукіт.

Від несподіванки я мало не посидів, але розплющивши очі, виявив залиту сонячним світлом кімнату. Ранок... Швидко як, і подрімати не встиг. Про нічні дзвінки я вже й забув, така ось я людина. Не заведено у нас у селі щось довго пам'ятати. Загалом, одягнувся, відімкнув двері, а на ганку стоїть дільничний наш, Глібом кликати. Сонний теж, сорочка стирчить зі штанів та й загалом вигляд так собі.

— Доброго ранку, трапилося що? — простягнув я руку Глібу.

— Так,— відповів той і міцно її стиснув, наскільки це можливо двадцяти п'яти річному хлопцеві, — Чоловік пропав вночі, тварюку п'яну весь день шукаємо, довелося по людях ходити, на кілька запитань.

— Добре, заходь на чай, я вже не багато знаю, тому не вимагай.

Гліб зняв кепку і просунувся до хати. Зайшли на кухню, я тицьнув чайник, поставив дві чашки та чарки, щоб розмова йшла легше.

— Так от, пропав Левченко Сергій, лисий такий, я про нього мало знаю, якщо чесно.

— Сусід мій чи що? — здивовано зупинився я з пляшкою міцного в руці.

— Так, а що? Бачили де?

Моє здивування перемішалося з нерозумінням. Хоча якщо так судити, мабуть учора нетверезий був, мало що в голову збрело. Міг по п'яні і втекти кудись.

— Учора мені дзвонив із дому свого, куди міг пропасти?

Дільничний здивовано знизав плечима і обернувся у вікно, щоб подивитись на будинок сусіда.

— Дружина його цілий день шукає, як крізь землю провалився.

Сперли ми все на те, що надвечір мужик знайдеться і продовжили тарабанити чай з печивом, та й не тільки чай. Але тут Гліб мені розповів те, що тверезий він у житті не вивалив.

У селі періодично стали пропадати люди. Не тільки любителі активного розпиття спиртного, як ви могли подумати. Пропала людина і згадуй як звали. А як кажуть: Нема тіла, нема й справи! Але народу жодного слова, бо такої паніки наведуть, що й так мертве на половину поселення спорожніє.

— Отож думаємо, звір це хижий! людей то не розучиш у ліс по гриби ходити, а там ці вовкодави! — Вже ледве перебираючи п'яні слова, ніс нісенітницю Гліб.

— Ні, не звірина це, мій батько був мисливцем, дід був, у житті нікого з хижих тут не водилося, — відповів я, розуміючи, що треба закруглятися.

Горе полісмена довелося проводити, а я, ніби насторожившись, залишив біля ліжка свою рушницю. Не надав тоді цьому значення. Гліб ще той гуляка, міг і придумати, а з іншого боку він дільничний, хоч якісь мізки мають бути.

***

Наступний день був прохолодним і дощовим, але мене це не лякало. Розтопивши буржуйку в своєму гаражі, я продовжував лагодити батьківську сімку. Машина потрібна буде в середу, тому підвести рідну мені людину я не міг. Копав у ній, матюкаючись і проклинаючи всіх кацапських інженерів.

Злива місила бруд, небо гриміло, але тут крізь безліч природних шумів прорвалося чиєсь виття. Протяжне, головне що не собаче. Воно було десь далеко, здавалося в глибині лісу.

Брови мої насупилися. Точно звір. Хоч як могли там звірі з'явитися, якщо зроду їх не було?

Витер руки, дістав телефон та давай Глібу дзвонити.

— Гліб, добрий день, чув виття чийсь, у лісі, мабуть, може серйозно звірина яка? - З порога почав я.

— Артеме, я зараз у лісі. Чув це. Десь близько бродить щось.. На ведмедя схоже! — У його голосі чувся переляк.

Серце забилося сильніше. Які ведмеді? Вони від природи не виють.

— А якого хріну ти в лісі робиш?

— Дорогу перерили, довелося через ліс штурмувати, а тут бруду.. Машина на дно сіла, а тварина неподалік мене, між дерев бігає!

Я пообіцяв передзвонити і рванув до сусідів. Було їх, до речі, небагато. Будинків двадцять може житлових, з яких більша половина належить ледь дихаючим старим. Скільки у двері не стукав, ніхто й виду не подав. Засіли як щури останні.

Ну думаю, робити нічого, начепив колеса на напівзібрану сімку. Без капота, бамперів, задніх дверей. З однією лише фарою, що світить крізь стіну дощу, і ледве працюючим моторчиком.

Викотив, завів деякими махінаціями та полетів на лісову дорогу. На півдороги згадав що рушницю біля ліжка забув, дебіла шматок.

- Гліб? Алло? Гліб?

Додзвонився я з п'ятого разу не менше.

Постріл, за ним ще один і ще. Я чув їх у динаміку телефона і десь далеко у лісі.

— Ах.. Погань, прошу, залиш мене, тварюка!.. — Важко дихаючи, кричав Гліб.

Я відчув страх. справжнісінький, найщиріший. Додав газу та машина як гірський козел стрибала на вибоїнах. Мені було все одно загроблю я ходову чи ні, на кону стояло життя дільничного.