Частина шоста: Війна розуму та часу 2.

Едо й сам не помітив, як опинився у чиємусь домі, загнаний командою наступу, навіть не будучи певним, що почув накази з вуст командира. Але юнаку доводилося прилаштовуватися — чимало слів можна проспівати в оду виразній індивідуальності, котру приписували сильним світу цього. Проте для чотирнадцятирічного юнака, який неволею став учасником воєнних дій, краще було не виділятися, особливо якщо серед твоїх союзників були потвори, які через культурні непорозуміння могли сприйняти це за особисту образу. І мова навіть не про химер — точніше, не тільки про них; достатньо того, що він загалом перебував серед людей.
– Де гроші?! – кричав один із солдатів Спротиву, вивішуючи ляпас старенькій, котра в силу віку і підносту просто не могла покинути передмістя, зашившись навіть у розпал війни у власному домі.
Його запитання було настільки ж дурним, наскільки огидними — його вчинки. Болонська валюта відрізнялася від венійської, і якоїсь системи саме грошового обігу між двома державами не існувало. Саме тому ніхто з командирів навіть і не задумувався давати дозвіл на мародерство; крім того, усі знали, що їхнє військо завойовує території чужої держави не для себе, а для химер. Та й сама бабуся, як і та халупа, в якій вони опинилися, явно не дозволяли подумати, що тут можуть ховатися якісь статки.
Простіше кажучи, у чоловіка просто поїхав дах.
І як би шкода Едо не було стареньку, він розумів, що може статися у разі його втручання. На додачу він ледве справлявся з думками — у голові застряг образ брата, якого закинуло сюди ж крізь ксенобар'єр ударом хоботоподібного масивного брудно-зеленого звіра.
– Будь ласка, – молила стара, з надією поглядаючи на нього, але все, на що був здатен юнак, — це відвести від неї погляд і дати звірству статися за кадром.
Так він і вчинив, щосили зажмуривши очі. Але замість останнього видиху жертви він неочікувано почув болісний крик свого напарника. Коли Едо відкрив очі, то побачив, що поруч із тим стоїть високий вусань із забинтованими руками. Та попри очевидні травми обох кінцівок, саме однією з них незнайомець заламує палець покидька, змушуючи того вклонитися перед ним, після чого одним розмашистим ударом черевика в зуби відкидає мародера назад.
– Юна леді, – звертається до старої Вольфганг Горн, – чи не буде для Вас клопотом віддячити мені за порятунок?
Але та не відповідає, все ще ховаючи обличчя за кістлявими пальцями.
– Так, розумію… – співчутливо промовляє він, а тоді переводить погляд на Едо: – Ти, хлопчино, йди-но сюди.
Едо, мовчки виконуючи вказівку, підступив уперед на декілька кроків, намагаючись не зводити погляду з воїна і не переводити його на напарника, що безпритомно лежав за спиною.
– У моєму нагрудному кишені — папіроса і запальничка, второпав?
Юнак кивнув на знак згоди, стаючи навпочіпки, щоб дістати з кишені предмети. Тримаючи їх у руках, Едо деякий час боязко дивився на Вольфганга, після чого засунув собі в рот папіросу, збираючись підпалити її.
– Та не ти, йолопе! – гримнув на нього здоровань. – Допоможи мені, – він звів забинтовані руки для наочності, – і взагалі, тобі ще рано. Хоча взагалі — за сміливість...
Едо боязко кивнув, підпалюючи та передаючи засмалену папіросу. Сміливим він анітрохи не був — просто неправильно зрозумів попередні вказівки та те, що саме від нього вимагається. Задкуючи, хлопець повільно човгав гумовими чоботами по дощатій підлозі, вичікуючи момент, коли віддалені вантажівки окутають клуби диму. Проте він був змушений зупинитися, адже в той же момент сталася ще одна непередбачувана річ — до хатинки старої забігло ще двійко спротивців.
– Га? – здивовано здійняв брову Вольфганг, тримаючи папіросу між зубами. – Чому вас несе саме сюди?
Але замість відповіді досвідченіші єгері, які крадькома оцінили обстановку, витягнули дисковий арбалет, націливши його на Вольфганг. Здоровань уже набрав у рот повітря разом із димом, щоб роз'яснити їм наслідки подібних дій, проте вони не слухали — курок звівся, і заряджений диск, закріплений металевими волосінями, вистрілив прямо у кремезну фігуру. Проте залізу не судилося скуштувати крові жертви, адже ціль сама ринулася до них: Вольфганг зник із місця, не залишивши й сліду, і блискавично опинився на шляху у снаряда, розбивши його на друзки одним виваженим ударом лоба учня школи ци-ген.
– Клятий монс… – хотів у зойку переляку вигукнути один із нападників, як наступної миті опинився в польоті, вилітаючи за межі подвір'я, коли на грудях сірого плаща завиднівся брудний слід від черевика. Наступного з банди Вольфганг, можна сказати, пошкодував: опинившись за крок від нього, він влупив ліктем по носу, ледь не увігнувши ворогу череп усередину.
– Тридцять сьомий, – звертався він до уражених спротивців, – чи… – він скоса поглянув на Едо, – ти ж не хочеш загинути до війни, хлопчисько? Дивися, у разі чого я просто не маю часу розбиратися, хто з вас тут добровільно, а хто — ні.
Едо добре розумів природу цих сил: у Вені не на жарт чули про ксеномантів, тож юнак чудово усвідомлював, що у відповідь мусить схвильовано труситися всім, чим тільки може. Однак хлопчина просто завмер на місці, не проронивши ані звуку.
Від подальших стусанів його врятували самі обставини: невеликий спалах світла осяяв небо за вікном густими барвами. Водночас із першими пилинками, що поповзли зверху віконної рами, перед очима Едо незнайомець остаточно розчинився в повітрі.

– «Клятий монстр?» – повторював він останню фразу солдата, якого запульнув за межі подвір'я Вольфганг. Його не дивувало саме висловлювання — прірва між людьми та тими, хто користувався ксеонією, була надто великою, як для неосвіченої людини, і він прекрасно знав про це. Все, над чим він розмислював, коли будівлі й люди огиналися, спотворюючись швидкістю, — це скільки ж разів ця фраза прозвучала сьогодні з уст цього чоловіка.
Що й підтвердилося, коли, огинаючи наглядову ратушу, він заледве не зніс собі голову завбачливо виставленим лезом шаблі одного з цих «монстрів». Темнопера юланка, що утворила перешкоду, граціозно супроводила поглядом високовольтну ціль, яка заледве загальмувала, пропахуючи землю. Вольфганг і не встиг оговтатися, як її близнятка із запливілим від чийогось удару оком кинулася на нього з повітря, падаючи гострими кинжалами вниз. Водночас її сестра, що перешкодила йому шлях шаблею, вже опинилася в нього за спиною. На жаль, у теперішньому стані цій приголомшливій швидкості та командній роботі Вольфгангу не було чого протиставити — вступати в затяжну бійку означало як мінімум втратити кінцівку, а в найгіршому випадку — і померти, тим паче хтось із Конті вже кинув сигнал тривоги.
Тож довелося витратити частину сил і дорогоцінний час на втечку. Немов у танці, Вольфганг ступив на кілька кроків назад, аби не потрапити під вертикальний удар згори. Водночас, схрестивши руки, він чіпко вчепився пальцями за простір біля самих плечей та наблизив свою спину до іншої юланки, що нападала ззаду, розкрутившись на місці. Простір круглим вихоровим кільцем захопив обох юланок у свої викривлені володіння, змінивши їхню траєкторію так, щоб сестри наблизилися одна до одної. Після того як вони опинилися на одному боці, Вольфганг прямим ударом ноги вдарив по цьому викривленню ксеонії. Воно розсипалося трісками, після чого, відкинувши сестер, здійняло величезний клуб пилу.
Юлан швидко піднялися із землі, озираючи місцевість холодним поглядом, але противника вже було годі й шукати.