Частина шоста: Війна розуму та часу.

Не минуло й місяця, як чотирнадцятирічного Едо схопили поліціянти Вени та екстрадували до прикордонного Мортема, що межував із Темним лісом, за злочини, яких він ніколи не вчиняв.
Усе сталося з вини його батька — зварювальника на одному зі зброярських заводів. Чоловік погруз у невиплачених кредитах, які державний банк так люб'язно роздавав злидарям під заставу власного життя та зі сміховинно короткими строками погашення. Щоправда, затертий, одноногий робітник Вену мало цікавив: куди більший попит мали його підлітки у добрій фізичній формі. Оскільки за законом вони ще не мали повноцінних прав, проте з точки зору військового обов'язку вважалися цілком придатними до служби, батько без зайвих вагань закрив боргову яму непотрібним середнім сином — тим самим, який до цього свято вірив, що є улюбленцем у родині.
Дивно складається життя. Едо вдруге переконався в цьому, коли замість планових рейдів за Імлисту браму отримав наказ від командування Спротиву про об'єднання з химерами, які в усіх бойових статутах таврувалися як закляті вороги людства. Його очікування остаточно розбилися під час виснажливого маршу в складі людського підрозділу, затиснутого у щільне кільце сатрів, юлан, гранітів та моторошних химерних бестій, яких ці раси вели за собою на завоювання Болонії — монархії, про яку хлопець знав лише сам факт її існування.
– Дідько! – зойкнув він, коли хтось позаду спіткнувся й на повній швидкості врізався йому в спину, збивши з ніг просто в багнюку.

Очікувати на звичну потиличницю від командирів Спротиву не доводилося — ті крокували попереду колони. Тепер на зміну зуботичинам від власного виду прийшла значно небезпечніша загроза: пильна увага химер. Едо фізично відчував на собі хижі погляди темноперих юлан. Будь-який прояв слабкості ці істоти сприймали як привід розцінювати людину як харч для їхньої шестикрилої тварюки — велетенського створіння, схожого на скляного метелика, що повільно плило в небі над колоною, слугуючи летючим троном для їхніх ватажків. Вона не мала жодного отвору, що бодай віддалено нагадував би рот. Напередодні хлопцеві вже випало нещастя на власні очі побачити її химерний спосіб поживи: бідолаху, який відстав від колони, просто на місці спопелило на порох, і той сірою цівкою втягнувся просто в напівпрозоре тіло тварюки.
Єдиною розрадою було те, що сатрівський ґрондол — жива облогова потвора, здатна метати валуни на сотні метрів, — виявився травоїдним, хоча ненароком розчавити міг не гірше. Загалом кожна присутня тут раса химер ставилася до людей по-своєму. Найтерпимішими здавалися граніти: ті бодай трималися мовчазно й відчужено, на відміну від решти союзників, які тлумачили перемир'я за принципом «не жерти всіх підряд».
За таких умов Едо знав напевне: давати бодай найменшу слабину — вірна смерть.
– Проблеми шукаєш, га?! – невміло скопіював він хрипкі дорослі інтонації, які батько зазвичай приберігав для вуличних волоцюг. Тепер же Едо намагався поставити на місце роззяву, що збив його з ніг.
Підхопившись, хлопець розвернувся й щосили штовхнув кривдника в груди. Той заточився на крок назад, і від різкого руху з його голови злетів засмальцьований каптур.
– Мецо?.. – закляк Едо, упізнавши в ньому старшого на рік брата.
Той не виказував жодної радості від зустрічі й, схоже, зовсім не прагнув знайти родича серед єгерів, якого запроторили на службу значно раніше за нього.
– А ти… як ти тут?.. – ніяк не вкладалося в голові молодшого.
– Батько взяв новий кредит, – відводячи винуватий погляд, буркнув хлопець — вочевидь, згадуючи, як сам підтакував старому, коли Едо сплавляли на каторгу. – От і… – він лише безпорадно шморгнув носом.
На диво, цей момент несподіваної карми не викликав у молодшого брата ані крихти зловтіхи.
– От бляха… – усе, на що спромігся Едо.
– Рухайтесь, малі покручі! – гаркнув на них один із піхотинців, порівнявшись із братами. – Через вас нас усіх тут…
Договорити він не встиг. На шаленій швидкості просто крізь його лоб просвистів гострий камінь, миттєво обірвавши життя бідолахи. Тіло ще кілька секунд за інерцією стояло на місці, а потім мляво звалилося долілиць, розливаючи по багнюці густу червону калюжу.
Задня частина колони вмить заклякла. Тим часом із передніх рядів долинула буркотлива сатряча говірка — наймасивніший із рогатих велетнів заговорив гучною, огидною сумішшю гарчання та утробної відрижки.
– Не заважайте їм! – на весь голос переклав Моді. – Нашому босові цікаво послухати. Він любить мелодрами!
Ватага рогатих воїнів гучно зайшлася реготом. Людське командування Спротиву та рядові солдати завмерли в німому, безпорадному заціпенінні, не наважуючись на жодне заперечення. Лише граніти, що важко плелися позаду, синхронно звели долоні в молитовному жесті на честь загиблого. Утім, розрада від цього була мізерною: кам'яні велетні робили так за будь-якої нагоди, оплакуючи кожен випадковий труп.
Легко сказати: «можете базікати далі», коли в тебе на очах продірявили голову дорослому чоловікові лише тому, що химера, попри солідну відстань, чудово чула кожне шепотіння. Спільний генофонд відгукнувся однаковою реакцією: обидва брати завмерли мов укопані, поки тіло в їхніх ногах почало повільно осипатися сірим порохом, цівкою втягуючись у черево крилатого трону юлан.
І наступний камінець неодмінно розтрощив би череп одному з них, змусивши вцілілого задля потіхи звірів вести діалог із самим собою, якби хлопців раптом не врятувало несподіване втручання.
– Ні. Зараз говоритиму я, – пролунав голос чужинця, що виник буквально нізвідки.
Рудий парубок у темно-зеленому костюмі та зухвалому картузі заявив про себе, ставши поруч із ними. З непідробною дитячою цікавістю він штовхнув носком черевика рештки трупа, що якраз розсипалися на порох. Незнайомець майже не підвищував голосу — він знав напевне, що ті, кому належить, почують його бездоганно.
Без жодної тіні страху парубок окинув поглядом натовп, який миттю прикував до нього всю увагу, і рушив у бік авангарду. Засунувши руки глибоко в кишені штанів, він байдуже проминув заціпенілих братів і пішов крізь шеренги солдатів Спротиву та звіроподібних химер, абсолютно не бачачи між ними різниці — немов і ті, й інші були для нього лише одноманітними фігурками на дошці.
Із усього різношерстого натовпу об'єднаної армії лише одиниці заслужили бодай дещицю його справжньої уваги.
– О, мої вітання! – кинув він мимохідь віцекапітану Лугасу.
Потім коротким, байдужим кивком удостоїв і велетенського сатра Моді. Решту, незалежно від звань, походження чи породи, рудий чужинець просто оминув. Він неквапливо вийшов уперед, ставши на вістрі всього величезного строю, наче сам був живим прапором і початком цього походу.
– Непогано, – оцінив Гезер спільне військо, перед яким нарешті спинився. – Енріко Додо добряче постарався, зібравши вас усіх докупи. Звісно ж, його самого серед вас немає…
Майже одночасно пролунав шквал запитань різними мовами від командування людей, сатрів та юлан. Єдиними, хто зберігав непорушне мовчання, залишалися граніти, проте й без них голоси в різних тональностях, гарчання та клацання злилися в суцільний нерозбірливий гул.
– Нічого не второпав, – скривився Гезер, зневажливо відмахнувшись. – Але нумо по черзі: я Аспектрум Часу. Приємно познайомитися.
Коли ряди перед ним розкололися між німим здивуванням та насмішкуватими вимогами доказів, рудий нахабно повів далі:
– Ага, ще чого! Доводити вам я нічого не збираюся — забагато на себе берете.
Він чудово знав, що чутливі химери вже відчули аномальні ксеносліди, які спотворили повітря з його появою. Можливо, їх бракувало для сліпої віри в його божественний статус, але щоб тримати язики за зубами й бути обачними — більш ніж достатньо.
– Менш ніж за кілометр звідси ви досягнете кордону з Болонією — ксенобар'єра. Для людей, звісно, пройти крізь нього не проблема. А от для вихідців із Темного лісу це майже непролазна драговина. Майбутнє, яке я бачу просто зараз: частина химер сконає в спробі продертися на той бік, решту покалічать і доб'ють ксеноманти Конті. А людська частина війська — себто венійський Спротив — поляже в безглуздій м'ясорубці з інквізицією. Не без обопільних утрат, звісно, але підсумок один: ви продуєте.
Гезер повчально підняв угору вказівний палець:
– Проте така доля вас омине. Бо у вас є моя підтримка. Тож усе, що від вас вимагається, – бездонно чорні очі рудого парубка зловісно звузилися, – це просто дочекатися миті, коли я відкрию ворота.