Частина п'ята: Зброя судного дня у моїх руках!

– Попри сувору натуру, юлан між собою майже не конфліктують, – пояснював Вольфганг Кайнзу, поки Лейор та Б.Б. йшли попереду шеренги, яку вели крилаті кроули. Повзаючи по землі, ці безокі створіння хвацько винюхували слід відьми у повністю затуманеній місцевості. – Уся їхня внутрішня ворожнеча — хоча це слово й не надто підходить для опису — зав'язана на кольорі пір'я.
– Простіше кажучи, вони расисти, – підсумував Кайнз.
– Не зовсім. Тут насправді існує тісне переплетіння фізіологічних та культурних особливостей. Усі юлан без винятку живуть у чітко структурованій державі, де відмінності від норми диктуються типом ландшафту. Їхній дім — так званий Хребет Шипованих Скель, одна з найвищих точок Темного лісу. У цьому специфічному біомі вони будують свої житла на самісіньких вершинах. Полюють вони виключно за допомогою стрибків та польотів: спочатку ловлять здобич унизу, а потім піднімають важку тушу вгору, на самісінькі піки шипів. Як розумієш, на кожному з цих етапів невправний юлан може легко позбутися життя — невдало зіскочив, забув розправити крила чи заковзнулася рука, коли дерся нагору зі здобиччю.
Попри те, що частину цієї інформації Кайнз і так знав, він усе одно уважно слухав.
– Як розумієш, це стається вкрай рідко, – продовжував Вольфганг. – Адже кожен окремий індивід завдяки специфіці генетичного коду їхньої раси має колосальний обсяг пам'яті предків. Про точні об'єми говорити важко, але це дозволяє молодняку взагалі не витрачати час на навчання. По суті, смертність серед них — це рідкісне явище, яке трапляється або через фатальний випадок, або через фізичні вади, з якими вони зрідка народжуються. Але навіть у такому разі смерть одного недосконалого юлана не є приводом для туги чи оплакування, бо за один раз їхні жінки народжують як мінімум трійню.
– Авжеж, – мовив Кайнз. – Ті, хто вижив, у будь-якому разі вже є досконалими дітьми. А відсутність потреби навчатися робить їх нестерпними ще з самого народження.
– Приблизно так, – погодився Вольфганг. – Але, крім того, є ще одна генетична особливість, точніше сказати — аномалія. І самі юлан не відають, від чого саме вона залежить.
– Світле та темне пір'я?
– Влучно. Причому їхній колір ніяк не залежить від батьків чи пращурів. Я чув про випадки, коли в родоводі, що повністю складається зі світлопірих, народжувався темнопірий, і навпаки. На основі цієї особливості в їхньому суспільстві сталася, так би мовити, негласна сегрегація. Річ у тім, що їхній народ живе фактично на верхівках найвищих скель у Темному лісі, з яких найкраще видно чисте небо. І мешкаючи так близько до небесних світил, юлан почали помічати, що одні з них надають перевагу нічному небу та зорям — а саме всі ті, хто народився зі світлим пір'ям. А темнопірі найбільше цінують денне солнце.
– Юлан ночі, до яких належить наша Лейор, та юлан дня, – прокоментував Кайнз. – Я розумію, до чого ти хилиш, але чи не міг би ти додати конкретики?
– Я так розумію, ти хочеш, аби Лейор билася на нашому боці у майбутній війні. Але при цьому не зовсім усвідомлюєш, що пропонуєш їй піти проти власного племені. Нехай проти нас і виступатимуть юлан дня, але немає жодної вагомої причини, щоб юлан ночі спрямувала зброю на своїх братів та сестер. Навіть якщо між ними в суспільстві й є певна напруга, її просто недостатньо для міжусобної війни.
– Ех, Вольфгангу… – зітхнувши, захитав головою Кайнз. – Ти й досі вважаєш, що я тільки вдаю людяність?
Вони одночасно зупинилися.
– Я не шукаю бійців для кривавої битви. Мене цікавлять ті, хто здатний стримувати ворожі напади, при цьому сам не проливши чужої крові. Твої уміння — найкращий тому доказ. Крім того, Лейор — особливий юлан… – Кайнз уже збирався продовжувати шлях, аж раптом оговтався й знову обернувся до товариша. – І не тільки Лейор я хочу бачити поряд із собою. Світ повний талантів…
Він хотів вказати пальцем на Б.Б., який ішов поруч із юлан попереду шеренги, але їхні постаті вже повністю розчинилися у густому смогу.
– І де ці таланти, до речі?.. – розгублено запитав Кайнз, озираючись довкола.
– Неподалік, – пролунав спокійний голос Лейор із самого туману. – Ми вас зачекаємо… за умови, що ви більше не обговорюватимете мій рід.
Від цих слів обом мандрівникам стало трохи незручно.
– Про мене пліткували? – перше, що єхидно запитав Б.Б., коли Вольфганг та Кайнз нарешті наздогнали решту ватаги.
Проте жоден із них не оцінив його жарту. Б.Б. ображено розвів руками, бачачи, як усі троє та обидва кроули застигли, задерши голови вгору й до чогось прислухаючись. Чоловік вирішив послідувати прикладу колективу. Припустивши захисні окуляри майже на самий кінчик носа — аби показати, що він теж повністю «в темі», — авантюрист гордо вийшов уперед команди, став поруч із двома кроулами й заходився разом із ними занюхувати вологий туман.
Враз рука Кайнза різко смикнула Б.Б. на себе, і вони обидва шубовснули у густу болотну землю, яка смерділа, наче настояний гній. Б.Б. уже хотів було гучно обуритися, але вчасно заповів собі не поспішати з висновками. Бо вже наступної миті гігантська рептилоїдна лапа з гуркотом приземлилася акурат перед ними, вмить розчавивши пару сліпих кровожер у криваве місиво.
– Хгг… – скривився Б.Б., усе ще лежачи на землі й спостерігаючи за тим, як велетенська кінцівка повільно піднімається, струшуючи з себе розчавлений корж із їхніх слідопитів, запозичених у графа Обіяра.
Вольфганг та юлан миттю приготувалися до бою, вихопивши з піхов шаблі, проте Кайнз, з трудом піднімаючись із багнюки, виставив руку вперед, даючи знак товаришам не поспішати.
Тоді згори полинув голос. Жіночий, м'який, єхидний і водночас надмірно спокусливий для кожного члена ватаги. Проте, навіть попри цю привабливість, він фонив — наче запис зі старого магнітофона, плівку якого час від часу пережовувало:
– Що я ще маю зробити, аби ви нарешті відчепилися від мене? – промовляла вона, поки решта ватаги замріяно вслухалася в її слова.
– Обережно! – застеріг інших Вольфганг. – Вона дурманить голосом. Я виразно бачу, як сліди ксеонії змінюються просто під час того, як вона говорить. Зосередьтеся на цілі, а то можете прогавити першу атаку!
Зазвичай Лейор не терпіла чужих повчань, але цього разу не стала заперечувати. Слова, що лунали згори, і справді підступно присипляли пильність навіть юлан.
– Я нацькувала туман… подумала: а може, вони розвернуться й підуть далі у своїх справах? Але… – було чітко чути, як відьма докірливо клацає язиком, – не допомогло.
У той же час із-під болотяної маси довкола ватаги почали поволі вилазити потвори. Давно мертві химери та люди, у чиїй крові колись пломенилося життя, зараз були лише безвільними маріонетками — брудною купою кісток, сяк-так з'єднаних залишками гнилого м'яса.
– Я піду, як тільки ти віддаси те, що належить мені по праву! – напоказ усміхнувся Кайнз, дивлячись угору крізь кудлаті пасма хмар і впевнено піднявши вказівний палець до неба.
У відповідь лунко роздався дівочий регіт:
– По праву?! Ти зробив зброю зі свого, можна сказати, родича-«бога», а тепер стверджуєш, що його плоть завжди належала тобі?!
– Ну… – Кайнз озирнувся на мерців, які щільним кільцем оточили їх у болоті. – У чомусь ми з тобою схожі, чи не так, відьмо?
На хвилину зависла важка тиша. А потім голос згори відповів:
– Марва. Зви мене так, аспектруме!
– Добре, Марво, – легко погодився Кайнз. – Я буду кликати тебе так, якщо ти перестанеш приписувати мені в родичі усякий непотріб.
Мерці, що щільним кільцем стояли навколо ватаги, враз синхронно попадали долілиць. У відповідь на цей gesture Вольфганг та Лейор із легким полегшенням сховали зброю назад у піхви.
Після цього велетенська нога рептилії з моторошним хрустом зігнулася у вивернутому коліні. Туман почав повільно відступати, і просто до мандрівників опустилася хижа. Обвішана прикрасами зі шліфованих кісток, здавалося, всіх можливих видів та істот, вона, стоячи прямо на масивній основі лапи, похилилася вперед — і її важкі дерев'яні двері гостинно відчинилися.