2.6: Лицар серця.

Крес Ван Блассберг розходжувався колонадою внутрішнього дворика, намагаючись випадково не розчавити якусь квітку. Велет в обладунках із найміцнішого металу — тартару — обережно, зважено переступав через доріжки скошеного газону з розрізнено розсадженими кущами клумб. Його масивній постаті, здавалося, було занадто тісно там, де королівська родина та вельможі, виходячи з численних залів, лише починали дихати на повні груди.
Не те щоб королівський палац тиснув своїм величним декором — навпаки, порівняно з іншими спорудами, які Кресу доводилося бачити (як-от Рада Вогнів в імперії Ліхтрайєн або власне Залізна фортеця на вершині Альмійських гір, що колись перетворила його, сина повії, на лицаря-тамплієра), королівський палац Болонії виглядав відносно скромно.
На думку Креса, важка й гнітюча атмосфера в окрузі виникала суто через відсутність дисципліни. За час свого очікування тамплієр тільки й робив, що проводив поглядом гостей із політичних кіл, інквізиції та ксеномантів — дітей родини Конті, які нав'язували королю Ларсу Гвінзелю власну думку, а коли їм це не вдавалося, погрожували діяти самостійно.
Цього короля, Ларса Гвінзеля, той народ, який ще не скотився в чистий опортунізм чи лоялізм, називав тираном, а його дії — різким проявом авторитаризму. Проте, на переконання Креса, саме цього й бракувало короні — беззаперечних, абсолютних рішень, з якими всі б беззастережно рахувалися. А так, наскільки б не були грандіозними плани короля Ларса, за відсутності повної покори підданих він залишався лише звичайним деспотом. Якби він був справжнім тираном, то суспільство шукало б шляхів до нього і діяло б не як безладне стадо чи хижаки, які чатують на паніку, аби нею поживитися, а злагоджено — як єдиний механізм, що працює згідно з баченням лідера.
Наскільки б добрими не були наміри кожного окремого індивіда чи цілої групи осіб, відсутність кінцевої мети була здатна лише руйнувати будь-яке підґрунтя, породжуючи на світ таких, як він, — людей непотрібних, які тільки ціною колосальних страждань могли знайти своє місце в цьому житті.
– Я перепрошую… – голос, що пролунав за його шоломом, у веремії зовнішньої метушні розлився прохолодним джерелом у самій душі лицаря.
Численні походи, мандрівки Темним лісом, кровопролитні баталії з монстрами як з химерного, так і з людського світу завжди минали для Креса з виваженим азартом. І лише зараз голос тендітної принцеси змусив бугая нервово підскочити, акуратно задкуючи й гарячково дивлячись собі під ноги. У її випадку здавалося, що дівчину так само легко розчавити, як і ту беззахисну квітку на клумбі.
Принцеса Анте й сама злякано відсахнулася та, зачепившись за власний подолок, безпорадно впала на дупу.
– Ай! Боляче… – незграбно піднімаючись, вона потирала забите місце.
Лише за мить дівчина заціпеніла й спалахнула червоніддю, як спілий томат, раптом усвідомивши, наскільки це виглядає непристойно.
– Я… я перепрошую ще раз! Забудьте те, що тільки-но бачили! – пискнула вона, присоромлено відвівши погляд убік.
– Та перестаньте! – ніяково відказав Крес. – Краще покажіть, де болить! Може, ви сильно забилися?
Тамплієр усвідомив, яку нісенітницю бовкнув, лише тоді, коли принцеса остаточно розгубилася. Дурнувато всміхаючись, Анте, запинаючись і плутаючи слова, кілька разів поспіль подякувала йому за підтримку, а потім гарячково спробувала ввічливо відмовитися. Вона ледь не крутилася перед лицарем дупою, аби тільки доказати, що з нею точно все гаразд.
У якийсь момент вони обоє розсміялися. І це сталося не після усвідомлення всієї комічності ситуації, а різко, в одну мить — наче для того, аби просто підтримати нелюдимого партнера в його ніяковій спробі зав'язати звичайну людську розмову.
– По поверненню брати в ордені нізащо не повірять, наскільки мені була вдячна королівська сім'я, – хихочучи, промовив Крес.
Принцесі настільки сподобався його жарт, що її присоромлений сміх мимовільно перейшов у кумедне гусяче гикання. Намагаючись хоч як-небудь його стримати, дівчина в паніці затулила рот обома долонями, від чого її щоки спалахнули ще дужче.
Трохи заспокоївшись, дівчина окинула поглядом постать в обладунках, яка нависала над нею довгастою тінню, що повністю ховала її від сонця. Грізний, страхітливий образ: світло-сірі масивні металеві пластини змикалися на тілі литими контурами, майже не залишаючи щілин. А ті поодинокі просвіти в захисті, у які міг би цілити ворог, надійно перекривалися кастетами-пістолетами та велетенським монолітним списом за спиною, що при ходьбі майже черкав землю.
Єдиною явно відкритою ділянкою в обладунках була тонка вертикальна проріз на шоломі, крізь яку ззовні навряд чи можна було щось розгледіти — скоріш за все, вона використовувалася суто для дихання. Відроподібна конструкція самого шолома зверху продовжувалася парою імпровізованих металевих крил, які йшли сходовистою градацією: від найвищої та найдовшої пластини вгорі — і до найкоротшої внизу, розташованої найближче до каркаса.
– Пане тамплієре… – стиха звернулася Анте до воїна.
– Для вас — просто Крес, – м'яко виправив він, намагаючись видатися милим.
Проте голос на виході все одно прозвучав глухо й грубо, з трудом долаючи металеві перепони шолома. За цією непробивною бронею зовсім не було видно справжнього обличчя лицаря — він скидався на потужну бойову одиницю, яка лише зрідка була здатна на звичайний людський сміх.
– Чи можу я попросити вас, пане Кресе… показати ваше обличчя? Якщо вам, звісно…
Вона навіть не встигла договорити, як тамплієр уже почав знімати шолом. Довге золотаве волосся спершу розсипалося по його обличчю, бо хлопець, дещо розгубившись, прийнявся шукати очима, куди б акуратно прилаштувати важку конструкцію, аби вона нікому не заважала. А потім він одним рухом відкинув біляві пасма на потилицю — і на Анте з усміхнено-присоромленим поглядом синіх очей дивився напрочуд симпатичний молодик, приблизно її ж віку.
– Перепрошую, – криво всміхнувся Крес, усе ще намагаючись видатися ввічливим і вочевидь геть не розуміючи, наскільки він гарний сам по собі. – Ми рідко знімаємо обладунки… Це дозволено, але ми про це просто забуваємо. За роки тренувань та боїв у них броня, можна сказати, стає нашою невід'ємною частиною. Або навпаки… – з долею трагізму додав він.
– Я думала, ви… – почала Анте, – дещо старший. Скільки вам років?
– О, це доволі складне запитання, – Крес ніяково почухав потилицю. – Думаю, десь дев'ятнадцять, а може, й менше. Розумієте, в ордені не прийнято святкувати дні народження — нам навіть не дарують торт зі свічками.
– Навіть так? – підхопивши його жартівливий тон, знову засміялася Анте.
– Які ще питання вас хвилюють? Може, проблема гігієни? Дехто запитував мене, як ми в цих обладунках ходимо в туалет… тобто какаємо. Вас це випадково не цікавить?
Від одного лише слова «какаємо» принцеса знову вхопилася за живіт, просто не в змозі стримати сміх та сльози.
– Як… «какаємо»?! – дівчина була просто не в собі від цього слівця.
Навряд чи там було щось настільки кумедне, але Кресу все одно доводилося дуркувато всміхатися, підтримуючи її нестримну веселість. Зазвичай хлопцю було абсолютно байдуже до всього навколо, але тепер його очі мимовільно ловили постаті людей, які час від часу з'являлися на верхніх ярусах колонади. Йому ставало трохи некомфортно під їхніми поглядами — і Крес щиро радів цьому відчуттю. Адже він вже й не пам'ятав, коли востаннє був здатний на такі прості, чисті людські емоції.
– Не зважайте, пане Кресе, – трохи вгамувавшись, мовила принцеса. – Для дітей це цілком нормальні запитання.
– Для дітей? Та ні… Це був сивуватий чоловік напідпитку, який перестрів мене, коли я тільки-но зайшов у місто.
– Я перепрошую за своїх підданих, – посміхаючись, принцеса трохи похнюпилася, – але насправді… якщо я скажу, що мене це теж цікавить?..
– Це цікавить абсолютно всіх, – відказав Крес. – Тож можете не перейматися. Ми не зовсім люди. Котографтари здатні місяцями обходитися без їжі та води, тому природні потреби нам майже не властиві. Хоча траплялися моменти, коли одного мого друга, – Крес поспіхом відвів підозру від себе, – добряче прихопило прямо в Темному лісі під час місії.
– Не зовсім люди?.. – співчутливо й тихо перепитала вона.
– Так. Проте не в тому сенсі, що ксеноманти. На відміну від них, ми ніяк не пов'язані з Химотвором. По суті, ми — продукт виключно людського світу.
– І єдина надія, здатна протистояти чужорідному, – доповнила вона із глибокою повагою в голосі.
Крес мовчки кивнув.
– Кресе, я перепрошую, якщо моє запитання вас образить… Але чому ви тут? Віднедавна розвідка отримала дані про планове вторгнення з боку Вени — конгломерату з химерних рас та місцевої бойової формації «Спротив». Я неймовірно вдячна вам за захист, але… до палацу їм ще доведеться пробитися.  
Крес відвів погляд і повільно обернувся до Анте спиною. Його велична постать завмерла, а сині очі втупилися вдалечінь — приблизно в той бік, куди раніше в ксенобар'єр прилітали невідомі кам'яні снаряди. Тамплієр повністю ігнорував той факт, що огляд на величезну відстань йому все одно затуляли масивні палацові стіни.
– Я не хочу здатися безтактним, але, думаю, ви й самі чудово розумієте, що чекає на цей округ…
Він щиро боявся подивитися їй у вічі, а важке мовчання дівчини у відповідь лише підтверджувало, що цього робити й не варто. За роки служби Крес бачив сотні різних облич. І попри всі героїчні діяння Ордену, звеличувані народами різних країн, у реальності обличчя людей здебільшого наповнювали смуток і відчуття повної приреченості. А ті поодинокі посмішки, які зрідка траплялися на його шляху, були непоборно гіркими — мов остання надія людей, які незабаром крокували в повне забуття.
Крес доволі швидко змирився з цією жорстокою дійсністю. Скільки б ти не випустив крові — нехай вона буде лише чужою, завжди ворожою — це ніколи не наповнить тебе відчуттям справжньої перемоги. Все це він називав просто життям, у якому так чи інакше доводиться брати участь, аби не піти в забуття, як звичайний простолюд чи його загиблі брати.
Єдину справжню перемогу хлопець вбачав у моментах рідкісного душевного спокою — у мирі, який в його уявленні був лише вигадкою, але водночас такою, яку варто сприймати як абсолютну цінність. І він хотів би й далі вигадувати… Наприклад те, як обличчя принцеси й досі заходиться щирим сміхом від дурнуватих тем для розмов. А те, про що вони змушені говорити просто зараз, Крес волів би назавжди забути. Тому він і не повертався, продовжуючи карбувати слова у важку тишу:
– Підкріплення не буде, – гірко мовив Крес. – Котофрактаріїв надто мало, і вони не бачать жодної доцільності жертвувати всіма своїми силами заради участі в цій війні. Інші країни та округи, які володіють регулярними арміями, просто не в змозі перекинути їх сюди через кілометри Темного лісу, що оточує… оточує геть усе. Теосисти принципово не беруть участі у війнах, де доводиться проливати кров інших людей. А ксеноманти… Направду, я особисто не знайомий із цими Конті, але дуже сумніваюся, що їхня відданість змусить їх супроводжувати вас за будь-яких обставин. Скоріш за все, якщо Болонії не стане, Конті просто знайдуть собі інший притулок, покинувши вас. І більшість країн із радістю його нададуть.
– Це не так, Кресе! Арія нізащо…
– До того ж, знаючи вашого батька та його плани на вас, вам і самій невигідно, аби Болонія продовжила існувати в такому вигляді.
Крес нарешті повільно обернувся обличчям до принцеси. Простодушна дівчина — вона й без нього чудово розуміла весь цей жах, проте від його слів на її повіках уже почали закипати дрібні сльози.
Лицар тепло всміхнувся й важезно опустився на одне коліно, обережно взявши її тендітну долоню у свою. Якраз тоді велетень зрівнявся з дівчиною в один зріст.
– Тому благаю… дозвольте мені захищати те, що я насправді хочу захищати. Дозвольте захищати вас!
Анет ледь не обомліла від цього жесту, але лицар міцно, проте ніжно тримав її за руку, не давши впасти чи відступити. Він почав повільно підійматися, дивившись прямо в очі принцесі — у такі очі, про які він завжди мріяв: щирі, глибокі й сяючі.
У якийсь момент здивований погляд дівчини мимовільно впав до ніг Креса, а після цього вона швидко знову звела очі на сині очі хлопця — так, наче відчайдушно намагалася не дати йому звернути увагу на щось внизу. Але Крес це все одно помітив.
– Ой… – від дикої ніяковості обличчя тамплієра розтягнулося в комічній гримасі.
Лицар із жахом зрозумів, що, стаючи на коліно, розчавив-таки у млинцень одну з декоративних клумб.