Частина п'ята: Зброя судного дня 3.

– Бруно, – гукнула його мама, прочинивши двері в кімнату.
Б.Б. повільно розплющив очі, ніжно проводячи руками по м'якій ковдрі ліжка, на якому лежав.
– Синку, ти часом не хочеш скуштувати пива?
– Прохолодного? – перепитав Б.Б.
– Звісно, – відповіла мати, тримаючи у руках два пінисті кухлі.
– Але, мам, я не можу рухатися. Моє тіло легке, мов пір'їнка того птаха, що щоранку сере на лобове скло нашого драндулета. Невже це сталося зі мною як покарання за те, що я кидав у пернатого камінням? Але водночас… чомусь… я відчуваю якесь дивне піднесення, кудись зникла та тривога, що вічно переслідує мене….
Мати посміхнулася, повільно підступаючи до ліжка на протезі, що заміняв колись втрачену ногу.
– О, милий Бруно — знай, птахи не тримають образи! Їхні крила сіють лиш добро на ці землі і на людей, що на них ступали. А какав він на нашу машину, щоб озолотити нас — є така прикмета, то все до грошей, – вона погладила його шорстку від висипу щоку. – Розслабся, а я тебе напою, синку…
– Ні, – раптом пролунав голос ліворуч від ліжка.
То говорила руда красуня, одягнена в туніку на голе тіло.
– Краще це зроблю я, – мовила вона і взяла у матері один кухоль, який та віддала їй із посмішкою та повним схваленням.
– Та ні, – обізвалася білявка праворуч, хитро усміхаючись, – краще я.
– Хі-хі, дівчата, – пародіюючи скромність, мовив він, – не сваріться. Я буду пити з обох кухлів водночас.
Жіночки, щиро радіючи, почали підстрибувати та акуратно плескати в долоні, стежачи, щоб не розлити пиво. Підступаючи з обох боків, вони ігриво сперлися колінами на ліжко, зігнувшись у поясниці, мов кішки, і піднесли кухлі до вусів чоловіка. А потім сталося якесь жахливе непорозуміння. Вирази облич милих німф різко перекосилися в озлоблені, зловтішні маски. Вони хвацько розстебнули сорочку Б.Б. до самого пупця, і одна з них різко відсмикнула комір, оголюючи мутований рот на його грудині. Тоді вони водночас почали нещадно заливати туди пиво.
– Ні! – заверещав Б.Б. – Він не під'єднаний до стравоходу!
Але їм було байдуже. Мутація почала заходитися кашлем, із хрипом вихаркуючи напій назад, але дівчата все не зупинялися.
– Ні! Мамо, скажи щось їм!
Але мати лише єхидно хихикала осторонь, насмішкувато тицяючи пальцем у сина.
– Ні-і-і!!!

***

Б.Б. різко розплющив очі й підскочив. Перше, що потрапило в його поле зору, окрім нічного бордово-червоного неба, — це обличчя Кайнза. Той сидів навпочіпки прямо перед ним і спокійно крапав воду з фляги в рот на його грудях, яку мутація, конвульсивно кривлячись, інстинктивно випльовувала назад.
– Цікаво, – прокоментував Кайнз. – Чому він так реагує на рідину, коли водночас спокійно проковтує каміння та інші тверді предмети?
– Каміння? – перепитав Б.Б., остаточно приходячи до тями й жахнувшись від почутого. – Ти закинув у мій другий рот каміння?!
– І пару сухих гілок, – буденно додав Кайнз.
– Байстрюче… – Б.Б. хотів було засипати Кайнза добірними образами, але забракло сил через втому та тупий біль у потилиці, тому він лише виснажено продовжив: – Будь ласка, відчепися від мене. І краще скажи — де решта нашої ватаги?
Замість відповіді Кайнз мовчки кинув погляд уперед. Б.Б., кривлячись від хрускоту в шиї, з зусиллям підвів обважнілу голову. Перед ним розкинувся пейзаж сухої, глинясто-зеленої землі, яка впиралася в саме криваве сутінкове небо. По ідеально пласкому степу, на чималій відстані один від одного, були розкидані сотні кам'яних надгробків та склепів. Втім, це не було справжнім цвинтарем — радше химерний дизайн самої місцевості, унікальний архітектурний стиль, який для людського ока нагадував старе готичне кладовище, хоча земля під спорудами залишалася абсолютно незайманою. Землі одвічної ночі.
Неподалік від Б.Б., оголивши шаблі, у бойових стійках застигли Лейор та Вольфганг, гарячково чекаючи на наступний випад один одного.
– Ніхріна не розумію, – прохрипів Б.Б., і його потилиця знову болюче приземлилася на сиру землю.
– Ну, – почав спокійно пояснювати Кайнз, – після того, як нас, можна сказати, «виплюнуло» з тунелю, в який ми влетіли, тікаючи від гранітів, Вольфганг сильно обурився. Його роздратувало, що ви замість того, щоб виконувати роль провідників, за яку ми вам заплатили, вирішили податися в злодії, навіть не попередивши нас. Цим ви спровокували гнів усього поселення, який ледь не коштував нам життя.
– «Обурився»? Типу, він лаявся? – перепитав Б.Б., мружачись від болю.
Кайнз заперечно похитав головою.
– Та ні. Він просто вмазав тобі в обличчя. Вочевидь, трохи не розрахував сили, адже до удару ти ще був при тямі. Геть нічого не пам'ятаєш? Ніс не болить?
– Ні, болить потилиця. Своє рило я калічив уже стільки разів, що майже його не відчуваю… А Лейор… вона вступилася за мене? – дочекавшись, поки Кайнз кивне, Б.Б. задоволено захихотів: – Отже ж…
– У вас близькі стосунки, – констатував Кайнз.
– А ти? – повністю пропустив повз вуха його коментар Б.Б. – Ти, типу, навмисно знущався зі мене, поки я був у відключці? Хотів помститися за мою витівку з пограбуванням?
– Ні, – заперечив Кайнз. – Я не тримаю на тебе зла. Та й думаю, що Вольфганг теж — просто ти довів його до ручки. Не ображайся, але ми обоє з самого початку не дуже на тебе розраховували.
– То що це тоді було за дослідження з гілками?
– У мене агрофобія, – рівним тоном промовив Кайнз, але усвідомивши за тупим виразом обличчя Б.Б, що той не знає значення цього терміна, доповнив: – Страх відкритого простору. Я просто намагався хоч якось відволіктися від цього.
– Знущаючись із мене? – витріщився Б.Б. – І чому я раніше не помічав, що ти сцишся через відкриту місцевість?
– Я зазвичай спокійний, коли навколо є бодай якісь пагорби, будинки чи дерева — навіть якщо вони химерні й походять із Темного лісу. Але якщо це гола рівнина… – зелені очі хлопця раптом спалахнули помаранчевим відблиском під світлом кров'яного неба, – то вона наводить мене на дуже специфічні спогади.
Б.Б. примружився, уважно роздивляючись його знервоване обличчя. Здавалося б, звичайний переляк молодого хлопця, який уперше вирушив у подорож Темним лісом, але чомусь звірині інстинкти досвідченого авантюриста наполегливо підказували Бруно, що до цього стану потрібно ставитися максимально серйозно. Наче Кайнз описував не свої власні внутрішні переживання, а якусь реальну, колосальну загрозу, що прямо зараз нависла над усіма оточуючими.
– Бруно, – раптом звернувся до Б.Б. Вольфганг. Ховаючи шаблю назад у піхви, він демонстративно підняв руки, показуючи Лейор порожні долоні. – Ти хоч в курсі, що ви взагалі збиралися поцупити?
– Взагалі-то, – Б.Б. нарешті звівся на ноги, гордовито струшуючи бруд із коміра свого шкіряного плаща, – не збиралися, а поцупили…
Вольфганг так і не встиг відповісти на це зухвале зауваження. Те, що раптово прискакало до них із глибини глинясто-зеленого степу, змусило всю четвірку в одну мить назавжди забути про минулі образи.
Перед ними постала висока, худорлява й абсолютно гола істота, на чиє кістляве тіло, наче тонка плівка, натягувалася попільно-сіра шкіра. Витягнуті, неприродно довгі кінцівки закінчувалися пальцями, що загострювалися смертоносними кігтями-ножами. Вона не мала очей — на їхньому місці виднілася гладка, сліпа площина. Трохи нижче проглядалися круглі та широкі отвори ніздрів, які безупинно пульсували, жадібно втягуючи аромат чужинців. Замість волосся з лисої маківки півколом росли товсті чорні джгути, схожі на мацаки. Огидна паща химери розпливалася в усмішці, оголюючи ряди хаотичних, покришених зубів.
Кожен із них був потрощений по-своєму, через що вони нагадували верхівки гострих, посічених вітрами скель.
Та попри свою лякаючу подобу, істота не поспішала нападати. Навіть коли ватага вмить оголила зброю, химера просто завмерла на місці в очікуванні, пильно вивчаючи непроханих гостей своїми чуттями.
– Кроул… але тільки наземний, – зауважив Кайнз, помітивши очевидну подібність до тих крилатих тварюк, які нападали з неба, коли він із компанією храмовників блукав Темним лісом.
– Чудова спостережливість! – саркастично оцінив Б.Б. – Але якщо не плануєш брати участі в битві, то закрий писок і відійди подалі.
Проте Кайнз навіть не ворухнувся. Силою Аспекту він чітко відчував: усередині цієї хижої кровожерливої оболонки ховався напрочуд розумний і розсудливий розум істоти, яку він чудово знав.
Кроул повільно випрямився на повний зріст і закинув одну гостру лапу за спину. Ватага застигла наче струна, готова до смертельного зіткнення. Але наступної миті весь їхній бойовий азарт миттєво вщух, а клинки самі собою опустилися до землі. Кроул неспішно протягнув до них розчепірену долоню, і в ній виявився знайомий усім циліндр.
– Га? – ошелешено кліпнув Б.Б., упізнавши свій загублений головний убір, проте підійти й узяти його так і не наважився.
Тоді вперед виступила Лейор. Вона різким, упевненим рухом вихопила капелюха з пазурів потвори — наче старша сестра, яка відбирала відібрану річ молодшого брата у шкільних розбишак, — і без церемоній ткнула ним Б.Б. прямо в груди.
– Вітаю вас, шановні гості, – зненацька проскреготіла тварюка й, вишукано зігнувшись, присіла у глибокому, цілком людському реверансі.
Компанія мовчки спостерігала за тим, як істота щосили намагається натягнути на свою страшну морду подобу дружелюбної посмішки. Вона ретельно ховала за губами ряди кривих, потрощених зубів, що, вочевидь, давалося цьому монструозному тілу з великими труднощами.
– Представся, – холодно мовив Вольфганг, міцно тримаючи руків'я зброї й очікуючи почути бодай якесь знайоме ім'я. – Хто ти такий?
– Я — граф Обіяр! – гордо проскреготіла тварюка, знову схиливши лису маківку. – Володар цих Земель одвічної ночі!