2.5: Гарячі новини. «Щомомент»

Старого Крауса весь час нудило, а тіло рясно вкривалося потом, поки він рухався цим дивним, чужорідним простором. Навколо простягалося сплетіння гігантських піщаних сіток, що своїми химерними формами та візерунками різних розмірів нагадували павутину. Косі та рівні лінії утворювали малюнок, схожий на детальний зоряний атлас. Вони прикрашали це безмежне попільно-сіре ніщо своїм золотим світінням. Деякі павутинки або цілі їхні ділянки темніли — там проступали брудно-зелені пласти, які безупинно руйнувалися і сипалися в усіх напрямках, наче відмерлі шматки шкіри.

Та попри дискомфорт, який огортав його з усіх боків, Краус не зупинявся. Він робив упевнені, проте важкі кроки, спираючись на тростину, яка якимось дивом знаходила опору в цьому сірому тлі, що не мало ані верху, ані низу. Старий чітко знав: немає жодного сенсу просити про допомогу в Гезера — Аспекта Часу. Той аж ніяк не славився доброю натурою, і після подібного прохання життя Крауса, скоріш за все, на цьому б і завершилося. А може й ні. Прогнозувати поведінку рудого було так собі задоволенням. Найгірше, що Гезер виглядав як звичайна людина, проте за своєю суттю був найвіддаленішим від усього людського серед усієї п'ятірки Аспектів.

«І серед усіх них я мушу перебувати саме в його товаристві», – приречено підсумував Краус подумки.

Водночас він помітив, як велетенський силует павукоподібної ляльки — богині часу Крони — повільно проповзає прямо у нього над головою по одній із золотих піщаних сіток.

«Та що вдієш. Зрештою, гріх жалітися. Я знав, з ким доведеться мати справу, ще тоді, коли вибрав сторону».

Увесь цей час перед його очима в просторі висів будинок. Кам'яна споруда, вирвана з часу, належала до архітектури, доволі розповсюдженої на землі й зараз — здебільшого такі слугували житлом для вельмож у сільській місцевості. Але Краус не сумнівався: тут Гезер переобладнав її для якихось власних потреб.

«І, що наймиліше, він переніс сюди навіть огорожу з хвірткою. Яким би ти не був монстром, Гезере, але навіть у тебе є щось схоже на людське серце», — подумав старий.Щойно він довів цю думку до кінця й, акуратно причинивши за собою хвіртку, попрямував до вхідних дверей, як раптом з дому пролунав крик. Молодий жіночий голос розітнувся так раптово, наче сигнал тривоги, що загудів посеред запису. Подих Крауса перехопило, а рука злякано завмерла, затремтівши біля самої дверної ручки.

Тоді двері самі потроху прочинилися, змушуючи нажаханого старого відступати назад. За ними показався знайомий зелений картуз у клітинку, який, щоправда, дещо з'їхав набік. Чорні очі Гезера беземоційно впилися в Крауса. За секунду на серйозному обличчі рудого з'явилася легка посмішка.

– Привіт! – сказав він, мовби й не чув того моторошного крику. – Заходь!

Після швидкого привітання Гезер заклопотано повернувся назад до справ, Краус же неспішно послідував за ним.

Усередині будинку, прямо у вітальні, яка зустрічала з перших кроків, на припалих брудно-зеленим пилом стінах залишалися сліди колишніх меблів та предметів декору. Контури важких шаф, відбитки ніжок обіднього столу на підлозі чи світлі плями від рамок картин — усе це поступово зливалося з чурудним потойбічним пилом, що залітав крізь прочинені вікна та димар. Колишній інтер'єр був викинутий кудись геть або, радше, перетворений на ніщо силою часу, яка панувала в цьому місці.

Тепер же по центру кімнати стояли щільно зсунуті п'ять новеньких робочих столів із друкарськими машинками та стосами паперу. Пергамент переважно був чистим; деякі аркуші валялися на підлозі зім'ятими грудками — їх кидали навмання, без особливої мети поцілити в кошик. Інший папір, якого було найменше, вочевидь, уже придатний для друку, лежав на столах акуратними стопками. Ті, хто працював за друкарським приладдям, не звертали на гостя жодної уваги. Їїхні обличчя майже припадали до власних пальців, які безупинно вибивали на папері нові літери тексту.

– Фотографії з'являються на другому поверсі, – сказав рудий так буденно, наче проводив екскурсію для школяра. – А, і ще у нас є кухня. Хочеш кави?

– Я… – трохи зам'явся Краус, намагаючись перевести розмову на власну тему, – …чув крик. Якась дівчина…

– Сімейні справи! – в унісон відповіли всі п'ятеро.

Лише тоді, коли учасники колективу одночасно підняли голови, Краус нарешті зрозумів, ким вони були. Малеча, підліток, чоловік середнього віку, передпенсійного та й зовсім старезний дідо, як і він сам. Короткострижені, патлаті, лисі або частково сиві — проте всі до одного руді й одягнені в такі ж зелені костюми в клітинку, як і Гезер. Усі вони вп'ялися в гостя цим надмірним поглядом чорних очей, який не виражав жодної різниці в емоціях між спогляданням за живим та мертвим.

– Чи можу я присісти? Дорога сюди забрала у мене всі сили, – спромігся вичавити з себе Краус, виказуючи лише напівправду, аби приховати іншу її частину — той факт, що від цієї зустрічі йому стало моторошно, і не дати Гезеру це усвідомити.

– Звісно, – мовив Гезер, шарпнувши за спинку стілець і тим самим скинувши із сидіння зім'яті папірці. – Я ж тебе попереджав, що перебування всередині Біблійської вежі означає наразити весь свій організм на невідворотні зміни. Тобі суджено бути частково поглинутим, наче ти плаваєш у шлунку самого існування. Мої володіння в ній у цьому випадку не є винятком.

– Ця газета… – Краус нахилився до підлоги й підняв зім'ятий аркуш паперу, на якому красувалася титульна назва «Щомомент». – То ось як вона з'являється на світ. Те, що допомагало мені весь цей час переховуватися від наших спільних «друзів згори».