Частина п'ята: Зброя судного дня 2.

Подорож ватаги продовжилася, коли Б.Б. нарешті довів Вольфгангу доцільність йти обраним ним маршрутом. Більшість деталей, як завжди, була упущена або прихована за універсальним:
– Ну, це якби вниз, потім уперед… як же це, бляха, пояснити..? Короче, не партесь! Дядько знає, що робить! Правда ж? – він панібратськи поклав руку на плече Лейор.
Юлан різким ляпасом збила її з себе і загрозливо зиркнула на придуркуватого авантюриста — ніяким чином не підтверджуючи, але й не заперечуючи його слів. Проте, наскільки б сумнівно не звучав цей план і яким би підозрілим не був сам чоловік, довелося погодитися. Адже, крім своєї такої собі репутації, Б.Б. запевняв, що в тому місці у нього сховано припаси. А в дорогу вони вирушили, взявши з собою мінімум речей, щоб надмірним запахом їжі не привертати уваги хижих звірів.
Тож, погодившись, що підкріпитися не завадить, група зрештою зупинилася біля краю глибокої ущелини. Та виблискувала на сонці масивними діамантовими гранями, що обгортали колодязь по обидва боки.
– Я не альпініст, – сухо зауважив Кайнз, вдивляючись у темну глибину.
– Спокійно! Все продумано! Ось там сходи, бачиш?
«Сходами» виявилися підтесані каменюки з гранями невідомої гостроти. По їхніх прямих стінках ковзав сам лише погляд, і в уяві Кайнза одразу поставав короткометражний сюжет про те, як він стає на одну з цих брил, летить у прірву і б'ється головою об діамантові стіни.
«Це буде друга за безглуздістю смерть, якою сьогодні може померти аспекрум», – приречено прокоментував він подумки.
Про всяк випадок Б.Б. прив'язав мотузку від рюкзака до молодого хват-дерева, що росло неподалік. Вольфганг довершив цю страховку: він упіймав якусь голкоподібну істоту розміром із мале порося, що виглядала як збільшений мікроорганізм, який зазвичай бачать лише під мікроскопом. Відламавши одну голку від її тільця, Вольфганг проколов нею одне з двох ядер — схожі на яєчні жовтки, вони плавали по центру чорно-прозорого тіла істоти. Звідти цівкою полилася рідина, якою чоловік щедро окропив мотузку. Маленьке хват-дерево, відчувши знайомий запах — саме такий зазвичай поливав його коріння, — миттєво зреагувало й намертво вхопилося за канат.
– Ти ба! Натураліст! Треба і собі запам'ятати! – реготнув Б.Б.
Побачене навело Кайнза на вкрай неприємні спогади. Він згадав, як колись разом із Торфом шукав малого, що загубився під час зупинки потяга, а головне — те, в якому саме стані вони тоді знайшли дитину. Втім, жодних емоцій аспекрум не виказав. Тим паче, що у тій ситуації його, направду, більше засмутила не смерть хлопчика, а реакція матері, яка за першої ж загрози легко погодилася покинути власне дитя.
– Замислився? – вивів його з думок Вольфганг. – Є причини для хвилювання?
– Та ні, — відповів Кайнз. — Усе гаразд.
І ватага, слідуючи за авантюристом, почала потроху спускатися в темну зяючу діру.

***

Спуск не зайняв багато часу. Кристалічний колодязь мав метрів десять завглибшки, а далі закінчувався печерою — широчезною сухою долиною. Звичайний пісок на землі тут замінили подрібнені кристали, що утворювали пишні сапфірово-аметистово-топазові дюни. Замість неба над головою височіла стеля з глибоко-синього каменю. За лічені міліметри від її поверхні літали різноманітні організми химерних форм: одні нагадували колеса з двома шпицями, інші — закручені бантиком на кінцях стрічки чи порожні всередині шестикутні грані. Вони ритмічно миготіли срібним світлом, повністю заміняючи собою нічне зоряне небо.
– Холодно, – зауважив Кайнз, оглядаючись навкруги.
– Ага! – підтримав Б.Б. – Ідеальне місце для зберігання провізії!
– На всіх її вистачить?
– Ображаєш? Хіба ти ще не зрозумів, що я в першу чергу думаю про клієнтів?
– Щось таке було на думці, коли я падав із неба, – сухо відказав Кайнз. – У будь-якому разі, я знаю, що це за місце.
– Воно й не дивно. Певен, навіть дітям буде очевидно, куди ми потрапили!
Неочікувано Кайнз різко перервав розмову, відступивши від Б.Б. назад, і водночас ляснув Вольфганга по руці. Останній без зайвих слів зрозумів знак: колега відчув чийсь розум силою аспека. Б.Б. та Лейор спершу з недоумінням глипнули на товаришів, але миттєво послідували їхньому прикладу, насторожено вдивляючись у бік однієї з коштовних дюн, що височіла неподалік.
Минула коротка мить, і на її вершині проступив силует. Невідомий неспішно тягнув за собою під гору закритий килимами віз. Його форми були людськими, але водночас виблискували на світлі точнісінько так, як і коштовне каміння у них під ногами. Тіло місцевого повністю складалося з мінералу, а його риси формувалися різкими гранями, наче незавершений ескіз скульптора, який встиг видобути з породи лише начерки основної форми. Замість волосся його голову вінчала корона з хаотично зрослих уламків кристальної породи, кольору подекуди чорно-топазового, а інколи — яскраво-аметистового, залежно від напрямку світла. Її гострі кінчики здіймалися вгору, мов язики застиглого полум'я. При цьому подорожній був одягнений у блакитно-бірюзовий тонкошовковий халат, інкрустований позолотою по пазах.
– Граніт, – озвучив Вольфганг назву раси.
Не те щоб зустріти їх тут було несподіванкою — печерно-кристалічний біом був саме їхнім природним середовищем існування. Тож Кайнз припускав, що рано чи пізно їм трапиться один із них. Суть питання полягала лише в тому, наскільки привітним виявиться саме цей представник їхнього виду. Втім, на обличчі Б.Б. не проступило особливого остраху, а реакція його напарниці була занадто неоднозначною для загального розуміння картини. Лейор просто вхопилася за руків'я шаблі й гордовито попрямувала вперед. Зрештою, схоже, юлан так реагувала на все, що володіло розумом, подібним до людського, та хоч якоюсь силою.
– Знаєш його? – уточнив Кайнз у Б.Б.
– Ам… – промямлив той, чи то намагаючись згадати, чи то гарячково підбираючи слова, якими міг би зупинити свою подругу.
А та вже підійшла впритул до граніта. Лейор рішуче витягнула руку, спрямувавши шаблю прямо до кристалічної корони незнайомця, і зневажливо штовхнула його лоб кінчиком клинка.
Очі граніта розплющилися — з них проступило рідкісне світло, що засяяло парою чистих смарагдів. Він повільно підвів погляд.
– Незнайомці, – тільки-но запримітив він гурт. Його крижаний голос пролунав як глухе відлуння, що доноситься вітром із глибини печери під час різкого перепаду температур. – Я — Алга-джанба, – спокійно відрекомендувався він, хоча клинок юлан досі притискався до його лоба. – Ви, певно, гості із зовнішнього світу?
– «Певно»? – скривилася Лейор. – Серед нас троє людей і одна юлан, а ти вже звертаєшся до нас однією з мов сапієнсів. Навіщо ці безглузді уточнення?
Граніт мовчки склав долоні разом, як під час молитви.
– Я бачу форму тіла, а не суть єства. Знання дарують лиш підозри, а істину — наші здогадки… – Алга повільно ковзнув палахкотливими очима по гурту. – У нашої раси немає власної мови. Ми не спілкуємося між собою, – додав він.
– Ось воно як! – встряв Б.Б. – Тепер я зрозумів, чому за всі ці роки ви до мене ні слова не промовили!
Дружелюбно вишкірившись, Б.Б. попрямував до граніта. Опинившись поруч, він акуратно відвів убік шаблю розлюченої Лейор і демонстративно, рукавом куртки, протер лоба кристалічному мандрівнику.
– Шановний, прошу вибачення за мою колегу! Ми тут гості. Шукаємо одне ваше поселення... Можливо, нам по дорозі?