2.4: Останній рейс.

Рейс Вена/Болонія був рідкісною подією, проте завжди точною і безвідкладною. Раз на місяць потяг заплановано покидав венійський вокзал, щоб потрапити на болонський, де він пробуде рівно день. Оскільки Болонія була закритою державою, то цього часу було саме вдосталь, щоб пасажири — серед яких були виключно політичні діячі, дипломати та посланці — відвідали свої сім'ї. А що головне — уряд, після зустрічі з яким вони міняли або продовжували діючий політичний курс.

– Чому міністр Дарсі не відправився з нами? – запитав посланець Вінч. Його голос дзижчав, наче зграя мух, коли повітря проштовхувалося крізь довгі, добре підрівняні вуса.

– Не знаю, – відказав молодий майстер іригаційних систем Ларпаз, який сидів неподалік за столиком.

Ось уже другу годину поїздки хлопець хилив до губ келих із червоним вином — навіть попри те, що той фактично опустів, і Ларпаз лише дотягував зернистий осад. Беземоційний тон та вираз обличчя під час спілкування із сусідом різко суперечили завороженому погляду пари сірих очей, яким той вдивлявся у вікно поруч, на безмежно довгу імлисту стіну. Туман бірюзавів, десь у глибині вибухав різноманітними кольорами нетривкого світла, а тінисті образи почвар за стіною, які час від часу чіткішали в міру наближення до колій, утворювали театр тіней.

– Клай уже доволі давно міністр фінансів у Вені, – цього разу доповнив свою відповідь Ларпаз, хоча в цьому й не було гострої необхідності.

Старий Вінч був ще тим любителем потріпати язиком — усі це знали, тож хлопець за час поїздки вже кілька разів успішно позбувався набридливого патякала односкладними відповідями. Але тепер Ларпаз відчув потребу роз’яснити все як слід — можливо, тому, що саме питання наводило його на правильні, але від того не менш тривожні думки. – Наскільки мені відомо, Клай ніколи не був надто відданий батьківщині.

– Та що ви розумієте, юначе! – за столиком по сусідству тихо озвалася стара бабця у чорному, обшитому мереживом капелюсі з довгими м'якими краями, що заважали нормально розглянути її обличчя. – Дарсі завжди мали державні посади та зв'язки в інших країнах — то що з того? Ніколи в історії нашого роду це не слугувало приводом покинути рідні землі в Болонії.

– Отакої! Це ж сама пані Клементина Дарсі, тітка глав сімейства у Вені та Болонії! Яка ж це честь! – Здавалося, пузатий Вінч був готовий на радощах стрибнути на стіл та станцювати самбу — настільки він зрадів нагоді вирватися з понурої тиші, що вже кілька годин поспіль душила балакуна у вагоні-ресторані.

Ларпаз навпроти волів би залізти під стіл, відчуваючи, що вкотре дарма пішов на поводу у власної тривожності. Прикусити язика було б найкращим варіантом. Щось схоже відчув і супутник старої, який сидів за столиком разом із нею. Темноволосий хлопець із горбатим носом відвів погляд у протилежний бік вагона, пережовуючи свою напівохололу страву з такою пристрастю, якої не виказував, навіть коли вона була гарячою.

– Виходить, нам немає сенсу сперечатися, – продовжував базікати до старої Вінч. – Шановна пані Клементина донесе нам подробиці з перших вуст про те, як пройшов візит до її любого племінника — звісно, якщо захоче. Хтозна, можливо, ті таємниці недоступні вухам простого слухача.

– «Простий слухач» — це ви про себе? – глузливо перепитала бабця. – Давайте не будемо починати, Фредеріку! Як би ти майстерно не молов язиком, жодну особу з цього вагона не вийде записати в простолюд — у кожного з нас преференцій більше, ніж у половини болоньян.

– Проте разом із цим — і обов'язків, – доповнив її Вінч.

– Обов'язки? Ха! – відказала жінка. – Страдницька верхівка суспільства — так, так... Можеш скільки завгодно робити вигляд, що наші знання про світ за межами королівства — це тяжка ноша. Але я тобі нагадаю, що ще кілька десятиліть тому про існування химер був обізнаний кожен, кому вистачало сміливості перейти через бар'єр. Я достатньо стара, щоб це пам'ятати. А тепер «другому сорту» навіть думати про це заборонено. Що вони робитимуть, якщо на них чатуватиме небезпека? Втечуть? Але від чого, якщо, на їхній погляд, їм нічого не загрожує?

– Ти ба! – Вінч підняв угору долоні. – Марнаольська вдова виказує співчуття? Розкажу дружині — не повірить! Що сталося, пані? Як ви до такого дійшли? Невже роки беруть своє?

Клементина не відповіла на глузливі зауваження Вінча. Жінка, відома своїм гострим норовом, лише набурмосилася на свого сусіда за столом. Той, зустрівши її старечий погляд, від переляку аж подавився стравою. Злегка кашляючи, він гарячково намагавався запити водою рештки їжі, що застрягли в горлі.

Ларпаз не хотів знову встрявати у цю розмову — тим паче знаючи, що Клементина Дарсі числиться серед її учасників. Відсунувши вбік тюль, яка з'їхала до центру, він знову спрямував погляд у вікно, на імлисту огорожу Темного лісу, що супроводжувала їх усю дорогу. За нею, як і завжди, світло танцювало, пливучи барвистими руслами, що іноді вибухали спалахами, а ті затухали, наче поглинуті миготливими тінями. То були істоти чотирнадцяти форм — водночас наївно-казкові й настільки відмінні від людського єства, що здавалися піднесеними, і через це — ще страшнішими.

В голові промайнув спогад із глибокого дитинства — той, який здебільшого був сформований із домислів та фантазій, бо на той час він був надто малим, щоб чітко все пам'ятати.

Він із мамою і татом переселяються вглиб Болонії, покидаючи своє старе житло у селі, що не підпадало під захист ксенобар'єра Конті. Довжезна черга, тиснява і тиск натовпу. На її кінці стоїть інквізиція, здійснюючи жорсткий контроль і перевіряючи кожного, хто проходить пункт. Раптом батько щось згадує. Каже мамі, що забув якусь річ, і повертається назад до будинку. Минає якась злощасна хвилина — і його роздерті рештки пропливають збоку по канаві неподалік від них. Спочатку все відбувається так тихо й спокійно, наче хтось серед натовпу просто запустив іграшковий кораблик. А вже наступної миті спалахують шум, крик і хаос.