Частина п'ята: Зброя судного дня.

Густі клапті диму падали та піднімалися закрученими лініями, формуючи велику імлисту стіну — справжню браму у володіння Темного лісу. Щільне скупчення туману, крізь яке годі було й намагатися прогледіти оком потойбічний пейзаж, розтягувалося на кілометри. Значна частина єгерів, які перетинали цей маршрут, ідучи на боротьбу з химерами, так і не дізнавалися, що лежить по той бік. Вони зазнавали невдачі всередині імлистої стіни, роздерті ледь вловимими тінистими формами.
Для Кайнза ця думка була дещо іронічною — те, що ще зовсім нещодавно їхнє число могло поповнитися і ним. Втіленням сили Аспекта, поки він розгублено блукав без пам’яті, сприймаючи себе як звичайну людину.
Кайнз плавним рухом руки зачерпнув пальцями клубки туману, які відразу розсіялися, щойно він спробував витягти їх на свіже повітря.
– Гей, ти там! – гаркнув до нього Б.Б. – Ану прибрав клешні! Тільки не вистачало, щоб тебе туди втягнуло!
– Там нікого немає, – запевнив Вольфганг.
– Що, справді? Ну, то можете туди по черзі засовувати прутня, якщо такі круті. А я краще піду тим самим безпечним шляхом, що відомий мені — за який ви, власне, і заплатили.
З ним не стали сперечатися. Слідуючи за авантюристом, чоловіки пройшли ще метрів п'ятсот уздовж стіни, допоки не дійшли до місця, де, як здавалося, вона закінчувалася. Але це було так лише на перший погляд. Радше сам туман там був більш розсіяний, наче невеличка пробоїна у конструкції, яку на швидку руку замазали тим же матеріалом. Через неї з іншого боку просочувалося мідно-пурпурове світло, проте видимість усе одно залишала бажати кращого: за значно тоншим шаром імли потойбіччя було розмитим, наче за матовим склом.
– То ось у чому твій секрет, – сказав Вольфганг. – Шукаєш місця слабшого стику. Але що стається, коли вони заповнюються?
– Просто знаходжу нові, – відповів Б.Б. – А моя напарниця з того боку перевіряє, наскільки вони безпечні.
Б.Б. відійшов убік від отвору, жестом пропускаючи Кайнза та Вольфганга вперед. Проте ті лише перезирнулися, після чого важкий погляд обох упав на авантюриста.
– Жартую, – запевнив Б.Б. – Звісно, я піду першим. Тільки не заходьте після мене одразу, зачекайте трохи — там досить крутий схил. – Завершивши короткий інструктаж, він задом позадкував до входу, а перед самим зникненням, наче справжній фігляр, віддав їм честь, виблискуючи золотими коронками.
– Я наступний, – сказав Вольфганг. – У разі чого розчищу для тебе шлях.
– Красно дякую, – відповів Кайнз.
Вольфганг на мить насупився, вдивляючись у побратима.
– Усе в порядку?
– Так.
Вольфганг не мав наміру сперечатися, хоча й розумів, що юнака щось бентежить.
– Хай там що, не забувай: ти не можеш використовувати свої сили. Зачекай тут трохи довше, а потім заходь. Якщо там якась пастка, я постараюся за цей час прокласти для тебе безпечну дорогу, – мовив він, заходячи у браму.
Димка збурунилася в місці проникнення, випускаючи клуби назовні, які швидко розчинилися, залишивши по собі знову нерухоме, наче матове скло, плетиво туману.

– І все ж не надто сильно змінилося моє положення з моменту, як я покинув лікарню, – подумав Кайнз, намагаючись безрезультатно знайти в небі краї імлистої стіни. – Я досі не знаю, хто я у повній мірі. Ті спогади, що повернулися, дали можливість мені рухатися далі, але не більше. Для  повноти розуміння усього, що сталося чи станеться цього досі недостатньо. Одна скриня знань відчинилася та сповнила мене ними, – в уяві постав образ дощатого рундука, який під час зустрічі Енен витягнув на берег і відкрив. Але Кайнз пам’ятав і іншу скриню поруч із нею — кришталеву, яка й досі покоїлася на березі бездонного моря закритою. – Спогади повернулися, і я згадав, що колись коїв, – пекучими спалахами загоралися картини вчиненого ним геноциду населення Мідленду. Він бачив, як душі людей, сама сутність кожного індивіда, розчинялися у безкрайому чорному морі. Ці видіння змушували сахатися його теперішнє, людське єство. – Це мені неприємно. Настільки неприємно, що я готовий заплющити очі на приховане мною минуле. Цікаво, чи так само тоді мислило моє старе «я», чи все ж мій шлях із чистого аркуша — то лише частина його загального плану? – Перед очима сформувалися образи людей: Торфа, Пачі, Б’янки, Бора та Арії, чиє обличчя було найчіткішим серед усіх, – Маю надію, що ми з тобою порозуміємося, старий «я», – сказав Кайнз та зайшов у браму.    

Стрімко падаючи вниз, Кайнз припустив, що їхній провідник або не знає значення слова «схил», або ж просто був ідіотом, який забув попередити, що цей прохід виведе їх прямо в небо на висоту кількох сотень метрів над землею. Обидва твердження цілком могли бути правдою.
Хлопець пролітав крізь безхмарря, а поряд із ним вирувало своєрідне життя. Дивна істота брудно-оливкового кольору розміром із будинок, що скидалася на невдоволену м’язисту голову на чотирьох куцих перетинчастих крилах, роззявила пащу. Важко тріпаючись у повітрі, вона курсувала в бік Кайнза, намагаючись наздогнати здобич, що з’явилася в небі нізвідки і тепер безпорадно падала.
« – Зараза», — подумки вимовив Кайнз, збираючись використати на ній свої сили, але швидко полишив цю затію. — «– Ні. Я обіцяв. Потрібно просто довіряти своєму напарнику. Врешті-решт, увесь цей час я сам просив довіри в Арії та Вольфганга — буде несправедливо не відповісти їм взаємністю».
Хлопець кинув погляд через плече на свого переслідувача і побачив, як до них наближається ще щось. Зграя невеликих створінь, менших навіть за голубів, мчала клиноподібним строєм по праву руку від Кайнза. У міру наближення хлопець розгледів, що вони наче вилиті зі срібла і майже ідентичні наконечникам стріл. Коли зграя опинилася в кількох метрах від летючої голови, форма її членів змінилася: з-за трикутних спин розсунулися маленькі геометрично прості крила, а з боків вилізли прямокутні руки та ноги. Тепер вони нагадували дитячі малюнки ангелів.
Вони, не збавляючи швидкості, врізалися в химерну голову, дірявлячи її наскрізь. Коли ж у крилатого велетня врізався хвіст строю, від нього майже нічого не залишилося. Дрібні наконечники, мов мухи, завирували над шматками плоті, що вціліли, підбиваючи їх під час падіння знову вгору, у повітря.
– Однією проблемою менше, – хотів би з полегшенням підсумувати Кайнз, але смерть від вільного падіння все ще бовваніла попереду.
Краєвид унизу ставав усе чіткішим: міцні перекручені сіро-білі рослини зміїлися, скручуючись одна навколо одної. Їхні стебла рясніли пожовклою лускою, кінчики якої чомусь не прилягали до стовбура, а плавно загострювалися, переходячи у шипи, що витиналися під кутом. Кайнз мимоволі уявив, як його божественність нанизується на них. Між переплетенням гілля зяяли порожні ділянки, розкинуті рощею, мов недбало зв'язана сітка. Через них унизу проглядалася затінена буро-піщана земля.
– Але мені не потрапити в них. Шкода – замість бути нанизаним на дерево, я міг би впасти на землю, щоб розбитися об неї і прожити на мілісекунду довше… найочікуваніший кінець для Аспектрума у глобальній історії.
По завершенню думки йому залишалося хіба що стенути плечима і примиритися з тим, що його місце займе наступне втілення. Або ж використати силу — грубо підкорити розум якоїсь істоти, щоб та спіймала його до того, як він розіб’ється. Йому не подобалося нехтувати ідеалами, але між ним і лісом залишилося відстані рівно стільки, щоб не мати іншого вибору. Та в останній момент його таки щось підхопило, міцно обхопивши руками й ногами за тіло. Немов розкрився парашут — це значно сповільнило падіння. Після пролунали два важкі помахи крилами, і хлопця відвело вбік, до відкритої ділянки лісу.
– Гродно! – залунав з-за спини обурений жіночий голос.
Кайнз не встиг пригадати, кому належала ця мова, але зрозумів без перекладу: рятівницю геть не влаштовувала його вага. За секунду він у цьому переконався — обійми рук і ніг різко зникли, і хлопець полетів униз із висоти кількох метрів. На щастя, його встигли достатньо сповільнити, а опустили доволі низько, щоб він не травмувався при падінні та і земля сама по собі була надиво мяка. 
– Срань! Не забився?
Кайнз підвів погляд і побачив перед собою металеву посмішку Б.Б., який протягував йому брудну руку. Вольфганг стояв позаду авантюриста, насторожено позираючи на сплетені між собою грубі віти дерев. Його м'язи були напружені, а рука зависла в повітрі навпроти ефеса шаблі. Чоловіки поводилися діаметрально протилежно, проте обидва зберігали дивну мобілізованість.
– Трясця, ти вже пробач, хлопче. Схоже, перед вилазкою я з'їв зайвого, через що Лейор витратила більше сил на мене і не змогла втримати тебе як слід.
– Лейор? – перепитав Кайнз, самостійно підводячись на ноги. – Хто це така взагалі?
Б.Б. відповів лише протяжним меканням, наче корова, що намагалася опанувати людську мову. Чоловік складно бубонів у спробі змусити голову дібрати найбільш коректні слова.
– Обережно! – заволав Вольфганг, перериваючи цю безглузду розмову.
Ліворуч від Кайнза пролунали два огидні кроки — легкі та короткі, з широким інтервалом. Спочатку десь далеко, а наступної миті — значно ближче, наче хтось відштовхувався від землі й пролітав усю відстань одним махом. Зіниці хлопця миттю метнулися в той бік, він усе побачив, але це не дало йому жодної переваги: до його скроні вже стрімко наближався гострий кінчик клинка. Удар був настільки стрімким, що до скроні залишалося менше десяти сантиметрів, коли шабля Вольфганга заблокувала лезо тильною стороною та відтіснила його в протилежний бік.
Нападник, скориставшись імпульсом, мов пилинка, здута сильним вітром, відлетів назад. Зробивши у повітрі пів оберта, він розправив крила, що росли прямо з його голови замість пасом волосся, і плавно приземлився на землю, наче легка пір’їнка.
– Юлан, – вимовив в голос Кайнз визираючи з-за спини Вольфганга, що завмер у захисній стійці. 
– Підозрюю сумнозвісна напарниця, – додав Вольфганг. 
Шурхотячи пір’ям, наче листя, що тріпоче на вітрі, крила Лейор склалися за її спиною, щойно кігтисті ступні торкнулися ґрунту. Безсумнівно, це була представниця своєї раси, про що свідчили всі ознаки: груди, талія та стегна вирізнялися витонченою жіночою грацією. Водночас її тіло рухалося бездоганно, перебуваючи на самому піку форми. Її шкіра була вкрита коротким шаром чогось середнього між пухом та шерстинками перлинно-попелястого кольору. Одягнена в чорні обтислі штани, що доходили до щиколоток, та брудно-коричневу майку, Лейор тримала тонку, наче перший лід, шаблю, виставивши її перед собою. Молоде та невинне, проте позбавлене носа обличчя було сповнене серйозності. Вона не спускала з компанії погляду надто великих, хижих жовтих очей.
– Заради всього, бляха, святого! – ображено озвався до неї Б.Б. – Скільки можна нападати на клієнтів, Лейор?! Психована ти кур…
– Той хлопець, – коротко випалила вона, не зважаючи на істерику свого напарника.
– О, хлопець, так — наш клієнт, на якого ти напала і ледь не встромила йому в голову кляту шаблю! Що цього разу? Не так підвівся чи не так подивився?
– Занадто архаїчний — повністю сапієнс, немає ні краплини химерного. Реагує на небезпеку аж надто спокійно, як на безпомічне людисько.
Вона описувала Кайнза, коротко резюмуючи і водночас із неабиякою зарозумілістю, наче вчений, що підбиває підсумки спостереження за підослідною тваринкою. Цей тон здебільшого був властивий усім представникам її виду. А що було справді дивним, так це діалог, який, попри культурні розбіжності, непогано складався між нею та авантюристом — бридким навіть за людськими мірками.
– То що тепер? Вб’єш малого, бо він не встиг накласти в штани, поки падав?
Лейор не стала відповідати. Чомусь, попри власні переконання, дівчина-юлан німо пішла назустріч людині. Насупивши хижий погляд, вона зачепила гарду за золотистий гачок на поясі, що заміняв їй піхви. Вольфганг, наслідуючи її приклад, теж сховав зброю, за чим Лейор простежила вже значно розслабленіше. Щасливий від того, що все владналося, Б.Б. плеснув у долоні. Виблискуючи золотими коронками, він рушив із розпростертими обіймами до юлан. Помітивши це, Лейор знову миттєво потягнулася до шаблі.
– Добре, добре! – опустив руки Б.Б. Випадково зустрівшись із нею поглядом, він ще раз витер долоні об штани. – Сьогодні без ніжностей, як і завжди… Яка ж вона холодна! Розумієте тепер, хлопці, як мені непросто?
– Ти! – її гострий палець вказував чи то на Вольфганга, чи то на Кайнза, який досі визирав із-за його спини.
– Я? – спершу озвався молодший. – Мене звати Кайнз, я…
– Та не ти, сапієнс, за яким я буду стежити, а в разі чого — вб’ю, – надто відверто окреслила вона свої плани на хлопця. – А той, що має анети на обличчі.
– Вуса, – спокійно виправив її Вольфганг.
– Звідки у тебе ця зброя? – продовжила вона, ігноруючи корективи. – Людиська не здатні на таку тонку роботу. Ти її викрав?
Вольфганг задумливо почухав потилицю, перш ніж відповісти.
– Моя відповідь вплине на наші стосунки?
– Ні.
– Я вбив її власника і забрав клинок собі.
– Чудово.