2.3: У подорож.

За межами ксенобар'єру, на невисокому пагорбі сидів Кайнз. Спершись ліктями на коліна, хлопець не відривав крижаного погляду від слідів Біблійної вежі, котрі ще зосталися у вигляді потрощеного ландшафту, що тепер ледве парував над землею, та відцвілих слідів потойбічних фарб на сіро-рожевому небосхилі. «Незграбно та грубо», — побачене чомусь викликало в нього саме ці синоніми. У роздумах Кайнз пояснював це собі тим, що Гезер боявся проґавити нагоду повернути сили Еннена до цього світу.

Для порівняння з баченим руйнуванням він пригадав той день, коли робота виконувалася майстерно. Мідленд. Округ прогресу, де чужинне цьому світу міцно перепліталося з людським. Щось зовсім нове для цієї епохи — дух передового витав широкими проспектами. Поміж фланіруючим людом час від часу неспішно проїжджали хвилясті автомобілі. Поодинокі лавки, розкидані обабіч стін високих струнких будівель, поряд із мистецтвом пропонували юрбі винаходи техніки та алхімії. Крамарі міряли чоловіків та жінок, одразу стелячи на них смуги барвистої тканини, які після обрізання самі сходилися швом. Скульптори створювали живі скульптури зі сріблястого металу ур’ю, а художники малювали картини магічними фарбами просто у повітрі. Все здавалося неспішним. Особливо під ту мелодію самотньої співачки. Вона сиділа на дуже високому стільці так, що її ноги зависли у повітрі: «Дім-там тарара там, дім там тарара…» Народ збирався навколо неї, мов грітись під сонцем, злегка пританцьовуючи у тактовому осінньому ритмі. Мелодія об'єднувала душі у солодко-кислій розраді, адже нехай Мідленд і був квітучим садом, проте знаходився він посеред шторму. Химерне було все ще більше, аніж їхнє свято життя – й громадяни досягнули такого успіху, не забуваючи про це, вкладаючи власний час у спільну мрію про величне майбутнє. Тим не менш, та пісня…

“Завтра не настане, бо не було сьогодні” – проспівала дівчина, перебираючи тендітними пальцями акустичні струни, втомленим тембром, немов на мить відкинувши спільну мету, прагнучи лише мертвенно-спокійного сна. Кайнз міг його подарувати. Щось змусило співачку звернути увагу на нього перед тим, як в окрузі прозвучали останні слова на фоні добігаючого гітарного акомпанементу.

“Експансія” – вимовив він, і той погляд співачки завмер на ньому, як і все живе навколо зупинило свій рух. Люди та тварини, охоплені паралічем, застигали на місці, наче воскові скульптури, у позах, у котрих вони перебували ще секунду тому – ніби вийнятий зі стрічки кадр. Деякі без опори колодою падали вниз, водночас дощ із десятка птахів осипав землю. На небі загорівся червоний фрактал; розходячись веселковими кольорами, він відкривав портал у світ безкрайньої чорноти. Єдине світло – маяка – поневолювало людські свідомості. Те світло кликало їх, заворожувало своєю тьмяністю, видаючи себе за геть слабку, проте останню надію на будь-що з можливого. Обман. Напівшляху вгору з порталу виліз букет з фалангів та мацаків, що затягував їх на дно безпросвітного моря. Чи не про це мріяла та співачка – розчинитися у забутті на півшляху до мети?

І по завершенню, коли свідомості були поглинуті множинністю, на вулицях настала справжня тиша. Перед очима — все ще наповнена площа, але примарно німа. Очі співачки так і дивилися на Кайнза, тим же поглядом, яким вона дивилася на нього востаннє, проте тепер за тією ж формою ховалося щось по-справжньому жахливе – абсолютна відсутність. Тепер вона була повсюди.

Стало важко дихати. Хлопець впав на коліна, вхопившись пальцями у власне волосся. “Нічого не залишилося! Геть нічого!”

– Щось цікаве пригадав? – запитання Вольфганга повернуло Кайнза до реальності. Він і не помітив, що сидить, прикриваючи рот долонею, ніби у пориві нудоти. Вольфганг сів по праве плече від нього.
– Минулі справи, – сухо відповів Кайнз.
– Минулі, кажеш? – скривився Вольфганг. – А теперішні будуть якось від них відрізнятися? Тільки давай без цих «що ти маєш на увазі?» чи «про що йде мова?». На відміну від дівки, я вже давно перестав покладатися на зір та слух. Якою б усвідомленою не намагалася здатися Арія, вона все одно сприймає тебе як милого парубка із завищеними здібностями, а не як божество у м'ясній оболонці. Розумієш? Вона не здатна осягнути суті твого походження.
– А ти — здатний?

Вольфганг усміхнувся.
– Ти знав, що я родом з Мідленду? – сказав він, дочекавшись німої реакції. – Покинув місто ще в юності. Власне, завдяки цьому й вижив. Чесно кажучи, це доволі дивно: сидіти й розмовляти з тим, хто зруйнував твій дім і міг би знищити тебе разом із ним, якби не обставини.
– Пробач, – ледь вичавив Кайнз.
– Іди до сраки! – сміючись, відгукнувся Вольфганг. – Задовбав ти зі своїми вибаченнями — наче це щось виправляє. У мене немає на тебе образ. У Мідленді я майже не мав друзів, а батько був ще тим гівнюком — я навіть не певен, чи його вбив ти, чи він до того часу сам сконав. У будь-якому разі, тоді мене цікавила лише сила, – Вольфганг на мить замислився, дивлячись у далечінь. – Зовсім малим я побачив сутичку між інквізиторами та ксеномантом — можеш сам здогадатися, хто переміг. Я досі пам'ятаю ті масивні веселкові вибухи ксеонії, якою він вклав покидьків менш ніж за п'ять секунд. Тоді хворобливе хлопчисько, що щоденно отримувало стусанів від батька, забажало панацеї від усіх бід. Я набрався рішучості, втік з дому і пішов працювати кишенькувачем до банди з околиць — усе, аби заробити на фрактальну нервову систему і бодай на один, найслабший артефакт. Я терпів голод, холод і приниження. І все ж таки, з шансами вісімдесят на двадцять, я став ксеномантом. Та я все ще був слабаком… Мені доводилося вбивати, щоб отримати бажане. Я покинув округ, самотужки мандрував Темним лісом, виходив за межі людського, а мій апетит тільки ріс. Врешті-решт я забрів на далекий Схід у пошуках нових джерел сили, але неочікувано знайшов тільки слабкість. І не менш неочікувано їй програв.

Кайнз уважно придивився до нього.
– Шлях Теная вимагав повної відмови від химерних імплантів, – вів далі Вольфганг. – Замість бою він вчив спостереженню, на заміну силі — слабкості, а швидкості — терпінню. Я витратив двадцять років, сидячи у Темному лісі, щоб побачити «сліди» власними очима, щоб нарешті зрозуміти, як по-справжньому виглядає цей світ.
– Ось воно як, – мовив Кайнз. – Тобто це зворотний шлях. Замість того, щоб адаптувати химотвор до власного тіла, твоє тіло адаптувалося до нього.
– Бінго! – Вольфганг переможно навів на Кайнза вказівні пальці. – Зараз я звичайна людина, навіть Інквізиція не може виявити в мені ксеонію. Цей спосіб оволодіння здібностями майже невідомий тут, на заході. Це просто непопулярно — роками ризикувати життям у лісі, коли можна провести одну операцію і моментально стати ким захочеш. І до чого я все це..? А, точно! Розумієш, за час навчання я дізнався, що великі магічні вибухи не такі вже й вражаючі. Банальна реакція, за якою стоїть дещо менше та водночас куди більше. Те, що справді варте уваги, ховається поруч із буденним — так, що ти й уваги не звернеш.
– Натяк зрозумілий, – констатував Кайнз. – У твоїх очах я і близько не людина.
– Це не робить тебе злом, друже (якщо таке поняття взагалі існує). Химотвор створює нескінченно різний світ, і навряд чи хоч одну його частину можна назвати зайвою. Проте так вже вийшло, що твої цілі дещо відрізняються від моїх. У мене до тебе питання, Кайнзе: якщо ви, Аспектруми, тут заради місії збереження людства як виду, і якщо твій брат Гезер досі її тримається… то які плани у тебе?