Частина перша: Схід 3: Піднесення.

Йдучи, Кайнз роздивлявся ті дивні силуети, що здебільшого стояли непорушно, все ж під спалахами світлових дуг вдалечині являючись рудуватим відблиском, мов вогонь, що сочився з прочиненої печі. Тіні видавались злегка рухомими, як квіти, що повільно розкривають свій букет. Вряди-годи крізь кубла туманних стін пролітало дещо примарне — пострілом, що за швидкістю випереджав будь-який відомий механізм, а за розмірами був від стріли до гарматного ядра; воно губилося у кудлатій димці, що, вихруючи, загортала залишений ним довгий слід.

– Спалахи світла, що схожі на схід сонця, – почав був Торф, – це пожежі всередині Темного лісу: квітка спалаху проростає, насичуючись опалою деревиною, пожухлими рослинами, камінням, навіть кальцієм з кісток – тому її пилок схожий на мінерал, бо, поглинувши ці речовини, вона планомірно виводить її до пелюсток, там, своєю чергою, проходить ферментативний процес чи щось типу того; так чи інакше, речовина червоного кольору забирає все залишкове. А чому з'являється блискавка… я не пам'ятаю. Дідько, як там той ксеномант пояснював? Чесно кажучи, Кайнзе, я погано розбираюся в химотворології. Здебільшого я знаю, як з ними боротися, а ось до наук у мене немає хисту.

– Навіщо ти мені це все розповідаєш? – запитав Кайнз, побачивши, як здоровань важко витягує з пам'яті колись почуте.

Торф зволікав, намагаючись висловитися так, щоб уникнути образи.

– Мені здалося, що тобі стає дещо важко адаптуватися, сприйняти нове, а ще ті події, спалахи гніву…

– Ні, Торфе – річ в іншому. Забудь про це. Але в дечому ти маєш рацію – незнайоме з'являється так швидко, що не встигаєш вникнути в старе. Ось, наприклад, той хлопець Габрієль (здається) серйозно заявляє про себе як про мага. Але ж “магія” — це не те, що не пояснюється, це просто ряд дій, які треба виконати, щоб використати невідоме. Тоді як мені осягнути дисципліну, що не має пояснень? Тобто як людина може використовувати блискавку, просто носячи “спалах-камінь” як звичайний перстень – бо він так захотів? Це трохи бентежить, розумієш?

– Тут ти помиляєшся, Кайнзе, – відповідав Торф, – звісно, не в усьому, але в багатьох речах. Ти поставив правильне запитання: “як можна використовувати артефакт лісу, коли ти носиш його як прикрасу?”. Ха! Тепер я зрозумів, чому ти не остерігався того парубка, на відміну від інших! А я подумав, що ти вдаєш хоробрість, просто повторюючи за мною.

– Це я теж робив, – підтвердив Кайнз. – Взагалі мені здалося, що хлопчисько, який не вміє зав'язувати шнурки, навряд спроможний перетворити на попіл весь потяг. Той його камінець-перстень – фальшивка, так?

– Ні, – усміхнувся Торф, – спалах-камінь якраз-таки справжній – сам маг фальшивий. – Він кинув оком на Кайнза; як і очікувалося, той здивувався. – Слово “маг” поширилося завдяки народу, набувши широкого вжитку й серед тих, хто вважав набуті ними здібності частиною “ксеномантії”. Жоден ксеномант не назве себе магом, цим словом тільки невігласи користуються. Насправді мої пояснення тут тобі скоріш зашкодять, ніж допоможуть. Краще говорити про них так, як говорять інші, адже люди, що цим займаються, бувають вкрай збоченими — від набутих сил їм доволі часто зносить дах (от як у релігійних вченнях). Скажу тільки, що їхні таїнства тримаються на знаннях про біоінженерію, і вони язика тобі вирвуть за образу їхніх догм (це у найкращому випадку).

– Зажди, ти хочеш сказати, що вони вшивають у власне тіло частини з добутих химерних рослин…

– Рослин? Ні, не тільки. Я не спеціаліст, але: рослини, тварини, істоти розумні – все, що можна долучити для власного удосконалення. Про це нікому, Кайнзе, бо ж ні церква, ні мій орден не дуже раді чути, коли хтось розпускає чутки.

Кайнз мовчки погодився, подумки уявляючи, як хтось відрізає шматок венозного створіння, що, можливо, й досі висить на потягу, а після засовує цю бридоту у власне тіло. “Сподіваюся, насправді це виглядає не так огидно…”. Похитавши головою, мов мокрий пес, Кайнз закрив рукою обличчя. Прибравши пальцями суху кірочку з куточків повік, Кайнз застиг на місці, немов раптово прозрівши.

Попереду, де через протяжність залізничної дороги, здавалося, стіни туману звужувались, ледь не торкаючись одна одної, стояла тінь формою точнісінько як зниклий хлопчина.

Кайнз зірвався з місця, побігши вперед і залишивши позаду розгубленого Торфа, який не помітив того силуету. Тінь хлопчика, попри гукання на ім'я, продовжувала віддалятися, подекуди мов озираючись. “З дітьми важко порозумітися. Ти просто дражнишся зі мною, так? Знайшов, бляха, час для ігор! Сподіваюся, з нами не вирішать погратися істоти з лісу!”. Наступної миті Кайнз прокляв світ подумки, відчувши, що його страхи почали справджуватися: ззаду його вхопили за комір та потягнули назад – сила, що підняла дорослого чоловіка в повітря. Лише коли дупа болюче приземлилася на край шпали, до нього долинув низький бас:

– Бовдур! Ти що, бляха, таке виробляєш?! – пихкаючи, лаявся почервонілий Торф. Здавалося, основною причиною гніву попередньо доброго велетня була вимушена пробіжка.

– Не повіриш – намагаюся забрати Йона! Займаюся тим, для чого прийшов! – говорив, піднімаючись, Кайнз і розтираючи зад.

Торф штовхнув парубка рукою в груди, кивком голови вказуючи на причину зупинки.

Крізь частинки рідкої імли, не приховуючи присутності, росло дерево, що колись відвідувало Кайнза уві сні, з відмінністю, яка була більш властива оповідям Дока – воно було значно більше. Сірі пальці-гілки могли охопити навіть кремезного Торфа з його чималим животом.

– Хватдерево… – стиха промовив Кайнз, дивуючись власному здивуванню. Єдина химера, про яку він знав заздалегідь навіть на фоні всього іншого дивовижного, все одно бачилася міфом, образом зі сновидінь, створеним у свідомості.

Конкретно цей екземпляр відрізнявся ще й положенням віток: гілка, що мала подобу великого пальця, тримала іншу, схожу на мізинець – інші, підняті вгору, імітували жест, що у суспільстві означав “три”.