Частина перша: Схід 2.

Йдучи викладеною доріжкою, Кайнз спускався вниз по схилу. Обабіч оточений смугами лісу, що затуляли призахідне плавке сонце по його праве плече, смугуючи шлях хвилястими тінями високих дерев, що неначе хробаки повільно переповзали на лівий бік, парубок ковзав очима по трухлявій огорожі – межа приблизно у тридцять метрів між рясними просіками та пущами не полишала супроводу.

Кайнз й не намагався звертати. Знань про світ бракувало, що стосувалося й тамошньої місцевості. Огорожа здавалася аж занадто масштабною, щоб можна було припуститися думки, що її встановили для якоїсь дрібнички (як-от аби менше вешталися або не смітили), та й на заповідник це не схоже. Для будь-яких із цих варіантів зазвичай передбачене чи то писане, чи ілюстроване застереження, але тут немов людина мала, зобачивши паркан, сама здогадатися, чому туди йти не слід. На додачу кам'янистий шлях вів на пагорб до лікарні – занадто громіздкої будівлі для перебування лише місцевих мешканців. Спогадів про місце свого перебування хлопець намагався уникати. Кайнз в міру власної амнезії не міг бути скептиком, він міг прийняти за потрібне, що протягом половини року жив поруч із привидами, проте зараз він не дуже у це вірив. Короткочасні роздуми привели його до пояснення миттєвого зникнення знайомих людей як наслідку своєї травми – хто знав, що надіагностував Док? Адже той вирішив не розкривати карти. Втім, Кайнз також не відкрився до кінця, так і не згадавши, що, так би мовити, “знає винуватця особисто”. Тепер хлопець згадував зустрічі з ним, розглядаючи гілки височенних дубів, міркуючи, наскільки ті схожі на руку.

Кайнз не був здивований, коли з-під схилу, на пів шляху, виступили залізничні колії, осипані полум'яним світлом, що сочилося через проділи зеленого листя. Підходячи ближче, блиск розпеченого заліза поступово вщухав, разом з тим зі сторони сходу з’являлася конструкція, схожа за формою та розміром на простеньку маршрутну зупинку та водночас на укріплене сховище. Складена з листків не то металу, не то надтовстого скла, на додачу розписана орнаментом рокайль по центру виднішої сторони. Крізь лінії малюнку прорізалися цифри “4 - 722”, Кайнз припустив, що “722” — це можливий код регіону, а “4” — кількісна індивідуальна приставка міст; таким чином поїзд проїздив би через станції “1-2-3-4”, де “4” означала кінцеву станцію. Звісно, його гіпотеза могла бути геть помилкова, проте коли ти не знаєш цей світ, доводиться думати наперед, щоб не потрапити у просак.

Хлопець зійшов на бічну бруківку, пройшовши до зупинки, він трохи розчаровано поглянув всередину навісу, у якому стояла звичайна лава – у його уяві там мали бути міцні ворота з кодовим замком.

– Ось так, грай із самим собою в “вгаданку”... – думав Кайнз, всівшись на лаву, – як не старайся, той попередній я завжди у виграші – він сам встановив правила гри, тож не дивно, що мені складніше. Чого я міг хотіти? Для чого я зробив це з собою? Нехай я тікав, тікав від неприємної правди, та все ж мав би здогадуватися, що я не полишу пошуку відповідей. Здається, це від природи – моя натура, що невгамовно прагне пізнання. Вона ж стала на заваді втечі; я залишився, бо хотів пояснень, натомість отримавши лиш більше запитань. Не певен, але відчуваю, що не міг задумати проти себе лихого, я міг відчувати провину та радше спробував виправити все, навіть прийняти геть усе, тільки не став би тікати… Що я задумав..?

Сонце майже щезло, залишивши лиш тлінь дуги, що жадібно чіплялась за край землі, торкаючи червоним світлом синьо-пурпурове небо. Все сталося у мить, тоді коли глуха ніч майже взяла гору, а надія відбувала. Спочатку слабкий гул, що пролунав із заходу, в пориві переріс у ревіння ударів моторів. Хлопець аж вскочив на ноги, захоплений тим звуком; він уявляв його по-іншому, а тут немов звіддаля на нього насувався ураган.

Повз Кайнза блискавкою пронеслася срібна смуга, буквально розсікаючи носовою частиною повітря, прикрашена барельєфом у вигляді виступаючої морди та передніх копит коня. Хлопець і засмутитися не встиг, як потяг враз зупинився у двадцяти метрах від зупинки. Мовчки дивлячись на нього, Кайнз відмітив подібність матеріалу потягу з матеріалом навісу зупинки – метал, подібний до товстого скла, при цьому у потяга той був куди світліший, ближче до м'якого сріблястого; хлопець припускав, що це був дещо інший сплав.

– Гей! – кричав невідомий, спершу непомічена людина визирала у вечірню темінь, стоячи за поручнями хвостової частини потяга. Ледь видимі обриси були помічені тільки внаслідок блакитного світла лампадки – занадто слабкого, щоб пробити крізь ніч, проте, немов світлячок, воно палало для самого себе; блакитний вогник сприймався своєрідним сигналом. – Пане, швидше ходіть сюди! Ми допоможемо!

Кайнз не поспішав, відзначаючи для себе, що це вперше як він закляк – дивне відчуття, немов мозок розпочав перестрілку з серцем, закидуючи один одного цікавістю та хвилюванням. Тут вже чоловік на платформі не витримав затягнутої паузи:

– Ідіот! Рухай булками, не стій як вкопаний!

Кайнз від сорому рушив вперед, продовжуючи слухати лайку, яка його збадьорила. Чим ближче він наближався до хвоста вагону, тим сильніше стихав чоловік, переходячи від гучних дорікань на нерозбірливе бубніння. Кінцем-кінцем незнайомець подав руку Кайнзу, допомігши заскочити за поручні; одразу після цього він відчинив двері до потягу, звідки надійшло кімнатне світло, що проявило його форму – грубий синій плащ із золотавою вишивкою з широкими манжетами, з такими ж кольору кашкета. Зайшовши сам, робітник потягу, який нагадував військового, одночасно крикнув “Рух!”, водночас безперестанку загрібаючи рукою повітря, зупинивши її лише тоді, коли Кайнз увійшов. Перше, що виділялось із зовнішності працівника потяга — безсумнівно його ніс-картопля, ніздрі якого роздувалися широко, мов парашути, коли той стримував злість, наче невимовне бажання послати все живе й неживе, що його оточувало. Характер запальний, що продукувалося в інтонацію в голосі та квапливі рухи на межі легкої знервованості – Кайнз чудово усвідомлював, що це перша людина, яку він побачив після спуску з пагорба, проте йому здалося, що підстаркуватий дядько по-справжньому відповідальний, як людина, яка робить все, щоб допомогти людям у межах власної компетенції, а не така, як якість, яку мають вказати підприємці при кожному прийомі на роботу.