2.1: Виклик прийнято.

Арія не могла вірити, що погодилася на таке. Битва Перевертня проти Вольфганга та Інквізиції досі гриміла; руйнувався квартал за кварталом, простір сипався тріщинами, з яких мазками витікали кольори несусвітніх фарб. Масштабна битва, від якої не зможе відмахнутися навіть Король, фактично гарантувала підтримку з боку двох найбільших організацій: церкви Теосу та ордена лицарів. “Але якою ціною?” – подумки перепитувала дівчина, розуміючи, що задля цього довелося знехтувати прямими обов'язками — захищати округ від загрози всього химерного по ту сторону бар'єра.

Перевертень атакував інквізиторів з неба, перетворивши власне тіло на зубасту кишку, падаючи кількома сотнями тонн на їхні укриття. Крім маленької точки, що набридливою мухою літала навколо істоти, у небі з'явилися ще дві такі ж. Одна з них з розгону влетіла в гігантське тіло, втиснувши його у землю, а інша створила мерехтливі клубки помаранчу, що, зникаючи вибухом, з'являлися на витягнутій плоті — то були Тресс та Енцо. Сестра та брат вступили в розпочату нею битву, від котрої сама Арія мусила втікати.

– Він не збирається битися до останнього, – запевнив Кайнз. Хлопець не знав, куди його перенесло її закляття, й не намагався з'ясувати; достатньо було дощатої стіни, в котру він вперся, сидячи. – Перевертень відступить, як тільки переступить через власну пиху. Можливо, Вольфганг його вибісив, але все ж не настільки, як сам факт мого існування.

– Скільки життів… – тремтячим голосом промовила вона, – скільки він встиг забрати? Кайнзе, ти ж здатен дізнатися? Просто скажи!

– Досить вже, Аріє! Ти зробила все, що могла, евакуювавши більшість цивільних у тому районі. Безумовно, жертви були, але їх кількість можна полічити по пальцях однієї руки. Невже тобі треба таке пояснювати — одній із найсильніших ксеномантів цієї епохи? Ото вже… попри видатні здібності, у тебе дуже погано зі світосприйняттям, навіть гірше, ніж у мене. Під час зустрічі з Перевертнем, аби не дати тому відстежити нас, я блокував свій Аспект, але ці твої емоції, конкретно — нестерпне відчуття провини, все одно тиснуть на мене.

– То що з того?! Хочеш сказати: “перестань бідкатися, бо померло занадто мало”? – гнівалася вона, ледь стримуючи сльози. – Схоже, таким, як ти, не зрозуміти! Ти знаєш, що таке втрата, бо відчував її лише серцями інших! Для тебе “близькість” всього-на-всього матеріал — один із багатьох! У смертних все інакше, Кайнзе: сім'я, родина, друзі, близькі, незнайомці — усе обмежено нашим часом!

– Я мав сім'ю, – промовив хлопець, змучено підіймаючись на ноги, – і так — я не про інших богів Аспектрум. Розумію — це не очевидно, але я не з'явився нізвідки. Точно як ти, я був зачатий, народжений, вихований і далі по списку. Єдина різниця: моя природа надає моїм помилкам всесвітнього масштабу, через що мене й так постійно гризе совість.

– Ти ніколи про це не згадував… – емоції Арії втихли після неочікуваної заяви. Відволікшись через Кайнза, вона знову спрямувала свій погляд в сторону поля битви, котра вже закінчилася. Небо затягнулося хмарами над містом, немов навмисно вимиваючи дощем клуби пилу, що позначали епіцентри сутички. – Чому, Кайнзе? Ми ж домовлялися, що ти нічого не приховуєш.

– Та це й не секрет. Ти сама не запитувала. Але май на увазі — це лише зайва трата часу. Якщо захочеш — питай, я відповім.

– Не зараз. Битва уже закінчилася, – констатувала дівчина. – Невдовзі мені доведеться звітувати перед міністрами: буду пояснювати, як неприступний бар'єр батька пропустив химеру, а це, до речі, буде складно, враховуючи, що Король заперечує сам факт існування чужорідного. А ще мій брат та сестра — я заприсяглася перед батьком, що впораюся сама, тому не буду втягувати їх у це. І так — я знаю, що вони вже дорослі й на додачу сильні бійці — присягаюся, почнеш свій психоаналіз, Кайнзе, то я тобі вріжу.

Кайнз посміхнувся, ствердно киваючи, та підняв руки вгору, встаючи по лівий бік від Арії. Відсутність стіни на старому горищі дозволяла добре роздивитися кам'янисту місцевість під ногами. Сарай знаходився на вершині одного з пасом пагорбів, що кільцювали місто на півдні по ліву та праву руку. Внизу драбина, чи радше місток, прокладений до наступного скелястого клаптика землі. З того горища відкривався краєвид на все місто, мов на іграшкову мініатюру.

Арія взяла Кайнза за руку, лише після усвідомлюючи, що зробила це мовчки. Вона почервоніла.
– Кхм, тобто я перенесу нас додому, – мовила, відвернувши погляд. – Сьогодні до вечора має прибути Морроу, звісно, якщо спричинений нами інцидент ніяк не стане йому на заваді. Кайнзе, як ти почуваєшся? – глянула у вічі хлопцю, конкретизуючи: – Твоє використання сил: наслідки, які ти згадував.

– Складно відповісти — для божевілля немає вимірювальної одиниці. Власне, це ще одна причина, чому я настільки прив'язаний до тебе — сподівався, що ти мені сама скажеш.

– Не смій говорити такі речі, коли ми тримаємося за руки!

Їхній образ потроївся міражем відлунь, після чого, поєднуючись в один, вони покинули те місце.

***
Якби хтось бачив світ таким, яким він є насправді.

Золотисті піщинки павутини пов'язують усе. Нитки, настільки довгі, що годі й шукати їхні краї, пронизували матеріальний світ, гублячись серед мільярдів візерунчастих павутинних сіток. Одна лінія могла протікати струмком крізь тіло безтямного п'янчуги, заснулого у підворітті у власній сечі, простягаючись за кілометри в інший бік міста, пов'язуючи його з привабливою білявкою, яка засмагала біля басейну під абсолютно блакитним небом — хмари на якому завбачливо були прибрані прислугою з ксено-здібностями. Той самий рій піщинок протинав дерева, будівлі, дрібні камінці, ділянки дороги, степовий ґрунт і саму імлисту стіну у Темному лісі. Крізь лози Гравітропа, пальці Хват-дерева, стеблові вулики Ізи, загострені кути Живих хрестів, крізь барвисті капелюхи грибних воїнів Мікорай, що зійшлися в битві з елементалем жару, і далі, сиплючись вниз ущелинами у кислотно-паркі біоми Некродерма.