2.1: Виклик прийнято.

Арія не могла повірити, що погодилася на таке. Битва перевертня проти Вольфганга та інквізиції досі гриміла, руйнувався квартал за кварталом, простір сипався тріщинами з яких мазками витікали кольори несусвітніх фарб. Масштабна битва, від якої не зможе відмахнутися навіть король, фактично, гарантувало підтримку з боку двох найбільших організацій: церкви Теосу та ордена рицарів. “Але якою ціною?” – подумки перепитувала дівчина, розуміючи, що задля цього довелося знехтувати прямими обов'язками – захищати округ від загрози всього химерного  по ту сторону бар'єра. 

Перевертень атакував інквізиторів з неба, перетворивши власне тіло на зубасту кишку падаючи кількома сотнями тон на їхні укриття. Крім маленької точки, що набридливою мухою літала навколо істоти у небі з'явилися ще дві такі ж. Одна з них з розгону влетіла в гігантське тіло, втиснувши його у землю, а інша створила мерехтливі клубки помаранча, що зникаючи вибухом з'являлися на витягнутій плоті – то були Тресс та Енцо. Сестра та Брат вступили в розпочату нею битву, від котрої сама Арія мусила втікати. 

– Він не збирається битися до останнього, – запевнив Кайнз. Хлопець не знав куди його перенесло її закляття й не намагався з'ясувати, достатньо було дощатої стіни в котру він вперся сидячи. – Перевертень відступить, як тільки переступить через власну пиху. Можливо Вольфганг його вибісив, але все ж не настільки, як сам факт мого існування.     

– Скільки життів… – тремтячим голосом промовила вона, – скільки він встиг забрати? Кайнзе, ти ж здатен дізнатися? Просто скажи!

– Досить вже, Аріє! Ти зробила все, що могла, евакуювавши більшість цивільних у тому районі. Безумовно жертви були, але їх кількість можна полічити по пальцях однієї руки. Невже тобі треба таке пояснювати – одній із найсильніших ксеномантів цієї епохи? Ото вже… попри видатні здібності у тебе дуже погано зі світосприйняттям в таких ситуаціях, навіть гірше ніж у мене. Під час зустрічі з перевертнем, аби не дати тому відстежити  нас я блокував  свій аспект, але ці твої емоції, конкретно нестерпне відчуття провини, все одно, тисне на мене.

–  То що з того?! Хочеш сказати: “перестань бідкатися, бо померло занадто мало”?  – гнівалася ледь стримуючи сльози, –  Схоже таким, як ти не зрозуміти! Ти знаєш, що таке втрата, бо відчував її лише серцями інших! Для тебе “близькість” всього-на-всього матеріал – один із багатьох! У смертних все інакше, Кайнзе: сім'я, родина, друзі, близькі, незнайомці –  усе обмежено нашим часом. 

– Я мав сім'ю, –  промовив хлопець, змучено підіймаючись на ноги, – і так: я не про інших богів аспектум. Розумію, це не очевидно, але я не з'явився нізвідки. Точно, як ти я був зачатий, народжений, вихований і далі по списку. Єдина різниця: моя природа надає моїм помилкам всесвітнього масштабу, через, що мене постійно гризе совість.

– Ти ніколи про це згадував… – емоції Арії втихли після неочікуваної заяви. Відволікшись через Кайнза, вона знову спрямувала свій погляд в сторону поля битви, котра вже закінчилася. Небо затягнулося хмарами над містом, немов навмисно вимиваючи дощем клуби пилу, що позначали епіцентри сутички. – Чому, Кайнзе? Ми ж домовлялися, що ти нічого не приховуєш.

– Та це й не секрет. Ти сама не запитувала. Але май на увазі – це лише зайва трата часу. Якщо захочеш – питай, я відповім.   

– Не зараз. Битва уже закінчилася, – констатувала дівчина, – Невдовзі мені доведеться звітувати перед міністрами: буду пояснювати, як неприступний бар'єр батька пропустив химеру, а це до речі буде складно враховуючи, що король заперечує сам факт існування чужорідного. А, ще мій брат та сестра – я заприсяглася перед батьком, що впораюся сама, тому не буду втягувати їх у це. І так: я знаю, що вони вже дорослі й на додачу сильні бійці – присягаюся, почнеш свій психоаналіз, Кайнзе, то я тобі вріжу.

Кайнз посміхнувся ствердно киваючи підняв руки в гору, встаючи по лівий бік від Арії. Відсутність стіни на старому горищі дозволяло добре роздивитися кам'янисту місцевість під ногами. Сарай знаходився на вершині, одній з пасма пагорбів, що кільцювали місто на півдні по ліву та праву руку. Внизу драбина, чи радше місток прокладений до наступного скелястого клаптика землі. З того горища відкривався краєвид на все місто, мов, то іграшкова мініатюра. 

Арія взяла Кайнза за руку, лиш після усвідомлюючи, що зробила це мовчки вона почервонівши. 

– Кхм, тобто я перенесу нас додому, – мовила, відвернувши погляд, – Сьогодні до вечора має прибути Мороу, звісно, якщо спричинений нами інцидент ніяк не стане йому на заваді. Кайнзе, як ти почуваєшся? – глянула у вічі хлопцю, конкретизуючи: – Твоє використання сил: наслідки, які ти згадував. 

– Складно відповісти – для божевілля немає вимірювальної одиниці. Власне це ще одна причина чому я настільки прив'язаний до тебе – сподівався, що ти мені сама скажеш. 

– Не смій говорити такі речі, коли ми тримаємося за руки!

Їх образ потроївся міражем відлунь після чого, поєднуючись в один вони покинуле те місце. 

***

Якби хтось бачив світ таким, яким він є насправді. 

Золотисті піщинки павутини пов'язує усе. Нитки настільки довгі, що годі й шукати їхні краї пронизували матеріальний світ гублячись серед міліардів візерунчастих павутинних сіток. Одна лінія могла протікати струмком крізь тіло безтямного п'янчуги, заснулого у поворотні у власній сечі, простягаючись за кілометри, в інший бік міста пов'язуючи його з привабливою білявкою, яка загорлала біля басейну під абсолютно блакитним небом – хмари на якому завбачливо були прибрані прислугою з ксено здібностями. Той самий рій піщинок протинав: дерева, будівлі,  дрібні камінці, ділянки дороги, стіжковий ґрунт й за саму імлисту стіну у темному лісі. Крізь лози гравітропа, пальці хват дерева, стеблові вулики Ізи, загострені кути живих хрестів, крізь барвисті капелюхи грибних воїнів мікорай, що зійшлися в битві з елементом жару і далі сиплючись вниз ущелинами у кислотно-паркі біоми некродерма.