Частина четверта: Вторгнення казок 3

Цього вечора Мортем був інший. Розкидані тісними вулицями осередки голосів, немов сплелися затягуючись тісним вузлом у центрі. Дисонівний хор маргінального містечка, що складався: шепоту, реготу та криків поневолених громадян й їх катів, дивним чином заграв у консонансі ведучих голосів. Будівля біля якої збирався народ належала “Спротиву”, була водночас і ангаром зі складом зброї й казармою для місцевих рекрутів. Зазвичай її периметр патрулювався вахтою день та ніч, не даючи можливість дрібній наволочі покрасти передові розробки інквізиції для боротьби з химерами. Сьогодні ж ця битва, видавалася не то програною, не то зданою навмисне. Налякані солдати, єгеря та містяни сторонилися ховаючи очі додолу кожного разу, коли їхній погляд невільно вхоплював образ почвари над містом – тваринки плем'я сатрів. Страшна брудо-зелена химера шести метрів заввишки, що могла зруйнувати  околиці невимушеною прогулянкою. Істота мала довжезну хобостому на місті носа та рота: в неї вона затягувала заокруглені каменюки випускаючи їх під тиском в сторону темного лісу – ті летіли перетинаючи його межі. Для більш лірично налаштованих сартрів, звір, що мав назву “Ґрондалор”, подекуди виступав в поезії символом абсолютної руйнації, натомість конкретно цією групою загарбників він використовувався виключно практично – як требушет. 

“Замри!” – пролунав наказ у голові тварини, на межі вимови його хазяїв та гудінням хобостом власного виду. Істота  заціпеніла, впустивши підібраний снаряд – той впав, мов сніг на голу, зачепивши правий ріг господаря. Смертельна випадковість для людей та більшості інших рас розгнівала наглядача за Ґрондалором. Лаючись власною мовою він скочив з колоди на якій сидів, вишукуючи біля себе батіг для помсти. 

Люди, що знаходилися неподалік хапалися за серця, очікуючи гіршого, аніж простого землетрусу.  

Скільки себе пам'ятала Б'янка найбільше лютилася, коли усвідомлювала не справдешність загрози, хоча й розуміла, що навпаки було б значно гірше. Тож, як тільки перша сейсмічна хвиля похитнула її рівновагу, змусивши дівчину заверещати її душу полонила гнів через відсутність наступних. Кулак з розмаху влетів у вікно найближчого будинку  – з нього відразу донеслися благальні голоси старих, прохаючи про милість.      

– Та замовкніть! Ні хріна вам не буде – тільки руку дурно скалічила! – гримнула на них, затискаючи рану, – Обісцяних Мортем – вистачило ж химерам мізків захопити цю клоаку.    

– Сестро, – перервав її невдоволення знайомий голос, – Невже ти? 

– Кайнзе! – зраділа вона,  затиснувши хлопця в обіймах. Не те щоб за час проведений разом вона почала ним дорожити – просто Б’янка цінувала і нехтувала потенційними джерелами прибутку, – Ти, що тут забув? Я вже думала, що ти пішов на органи руками “знайденої сімейки”. 

–  Так… Тих кому ти допомогла мене знайти? 

– Ну, не треба цього. По-перше, я тебе попередила, а це нечувана щедрість змогу боку враховуючи те, скільки заплатили. 

Ще один хлопець вигукнув ім'я дівчини –  голос відразу впізнаваний, адже від початку праці на батька Лугас, втративши минулі зв'язки зчаста перебував у її компанії.

– Б'янко, що ти тут робиш? – запитав непорозумінням.

– Лугасе, ти що ревнуєш? Не переживай це мій мною названий братик Кайнз. 

Затиснувши губи Лугас закивав у відповіді задкуючи від дівчини. 

– Ти знову приймаєш якесь лайно з темного лісу? Ніс відпав, так ще мозок через вухо вилетить. Байдуже! Ти потрібна мені, коли попустить, – сказавши хлопець покрокував тим же шляхом, що і прийшов. 

Б'янці кортіло відреагувати: поставити риторичне запитання чи коротко описати його брудним слівцем навздогін, проте від ошелешення вона не змогла зрозуміти, що підійде краще, залишившись стояти з відкритим ротом. На її благо Кайнз повністю проігнорував цю зустріч. Тиша протрималася секунд з десять і він перейшов до власної теми: 

– Б'янко, чи не складно тобі просвітити мене на рахунок того, що сталося у місті? 

– Га..? В якому це сенсі? Де ти був взагалі? Зник невідомо куди з тими маніяками з міністерства, а тепер кажеш, що повернувся нещодавно – в це місто після вторгнення? 

– Отже, Гезе та Краус вже не тут – цього варто було очікувати, – підтвердив для себе. 

– Ти навмисно ігноруєш? Ви зговорилися, хлопці? Зажди. Невже я направду, щось приймала..? 

– Можеш не переживати – ти чиста. Я поясню усе згодом, без брехні, але певно  ти не повіриш у мою історію. Виникне немало питань, а прояснення займе забагато часу, тож давай спершу розповіси ти.

– Д-о-б-р-е… – розтягувала літери, недовірливо вдивляючись в очі хлопця. У грудях затримався подих, досвід підказував у цьому якийсь підступ, проте його не вистачало, щоб сказати: “У чому саме?”, –  Все сталося за декілька днів, після твого зникнення, тоді ж коли небо над темним лісом залилося кольорами – це, наче якесь апокаліптичне явище, але я не викупаю. Тоді ж на Мортем напали сартри – здорові такі барани з рогами, які в них ростуть прямо з очей, крім того, дуже сильні – кажуть один, то заноза у дупі, а тут прийшло аж шестеро. Тож влада вирішила капітулювати достроково, інакше цього місця вже не існувало б. Рішення, можна сказати, було правильним, адже, як виявилося не одними статрами… Згодом підтягнулася група крилоголових та граніти: перша складалася з трьох осіб,  друга  – близько семи, я не впевнена насправді…