Частина четверта: Вторгнення казок 3

Цього вечора Мортем був інший. Розкидані тісними вулицями осередки голосів немов сплелися, затягуючись тісним вузлом у центрі. Дисонуючий хор маргінального містечка, що складався з шепоту, реготу та криків поневолених громадян і їхніх катів, дивним чином заграв у консонансі ведучих голосів. Будівля, біля якої збирався народ, належала “Спротиву” і була водночас і ангаром зі складом зброї, і казармою для місцевих рекрутів. Зазвичай її периметр патрулювався вахтою день та ніч, не даючи можливості дрібній наволочі покрасти передові розробки Інквізиції для боротьби з химерами. Сьогодні ж ця битва видавалася не то програною, не то зданою навмисне. Налякані солдати, єгері та містяни сторонилися, ховаючи очі додолу кожного разу, коли їхній погляд мимоволі вхоплював образ почвари над містом — тваринки плем'я Сартрів. Страшна брудно-зелена химера шести метрів заввишки, що могла зруйнувати околиці невимушеною прогулянкою. Істота мала довжезну хоботову частину на місці носа та рота: в неї вона затягувала заокруглені каменюки, випускаючи їх під тиском у сторону Темного лісу — ті летіли, перетинаючи його межі. Для більш лірично налаштованих Сартрів звір, що мав назву “Ґрондалор”, подекуди виступав у поезії символом абсолютної руйнації, натомість конкретно цією групою загарбників він використовувався виключно практично — як требушет.

“Замри!” — пролунав наказ у голові тварини, на межі вимови його хазяїв та гудіння хоботом власного виду. Істота заціпеніла, впустивши підібраний снаряд — той впав, мов сніг на голову, зачепивши правий ріг господаря. Смертельна випадковість для людей та більшості інших рас розгнівала наглядача за Ґрондалором. Лаючись власною мовою, він скочив з колоди, на якій сидів, вишукуючи біля себе батіг для помсти.

Люди, що знаходилися неподалік, хапалися за серця, очікуючи гіршого, аніж простого землетрусу.

Скільки себе пам'ятала Б'янка, найбільше вона лютилася, коли усвідомлювала несправжність загрози, хоча й розуміла, що навпаки було б значно гірше. Тож як тільки перша сейсмічна хвиля похитнула її рівновагу, змусивши дівчину заверещати, її душу полонив гнів через відсутність наступних. Кулак із розмаху влетів у вікно найближчого будинку — з нього відразу донеслися благальні голоси старих, що прохали про милість.

– Та замовкніть! Ні хріна вам не буде — тільки руку дурно скалічила! — гримнула на них, затискаючи рану. — Обісцяний Мортем — вистачило ж химерам мізків захопити цю клоаку!

– Сестро, — перервав її невдоволення знайомий голос. — Невже ти?

– Кайнзе! — зраділа вона, затиснувши хлопця в обіймах. Не те щоб за час, проведений разом, вона почала ним дорожити — просто Б’янка ніколи не нехтувала потенційними джерелами прибутку. — Ти що тут забув? Я вже думала, що ти пішов на органи руками “знайденої сімейки”.

– Ага… Це тих, кому ти допомогла мене знайти?

– Ну, не треба цього. По-перше: я тебе попередила, а це нечувана щедрість з мого боку, враховуючи те, скільки заплатили.

Ще один хлопець вигукнув ім'я дівчини — голос був відразу впізнаваний, адже від початку праці на батька Лугас, втративши минулі зв'язки, часто перебував у її компанії.
– Б'янко, що ти тут робиш? — запитав він із непорозумінням.
– Лугасе, ревнуєш? Не переживай, це мій мною названий братик Кайнз.

Затиснувши губи, Лугас закивав у відповідь, задкуючи від дівчини.
– Ти знову приймаєш якесь лайно з Темного лісу? Ніс відпав, так ще й мозок через вухо вилетить. Байдуже! Ти потрібна мені, коли попустить. — Сказавши це, хлопець покрокував тим же шляхом, що і прийшов.

Б'янці кортіло відреагувати: поставити риторичне запитання чи коротко описати його брудним слівцем навздогін, проте від ошелешення вона не змогла зрозуміти, що підійде краще, залишившись стояти з відкритим ротом. На її благо Кайнз повністю проігнорував цю зустріч. Тиша протрималася секунд десять, і він перейшов до власної теми:
– Б'янко, чи не складно тобі просвітити мене щодо того, що сталося у місті?

– Га..? В якому це сенсі? Де ти був взагалі? Зник невідомо куди з тими маніяками з міністерства, а тепер кажеш, що повернувся нещодавно — в це місто після вторгнення?

– Отже, Гезер та Краус вже не тут — цього варто було очікувати, — підтвердив для себе хлопець.

– Ти навмисно ігноруєш? Ви зговорилися, хлопці? Зажди. Невже я направду щось приймала..?

– Можеш не переживати — ти чиста. Я поясню усе згодом, без брехні, але, певно, ти не повіриш у мою історію. Виникне чимало питань, а прояснення займе забагато часу, тож давай спершу розповіси ти.

– Д-о-б-р-е… — розтягувала літери вона, недовірливо вдивляючись в очі хлопця. У грудях затримався подих, досвід підказував у цьому якийсь підступ, проте його не вистачало, щоб сказати, у чому саме. — Все сталося за декілька днів після твого зникнення, тоді ж, коли небо над Темним лісом залилося кольорами — це наче якесь апокаліптичне явище, але я взагалі не викупаю. Тоді ж на Мортем напали Сартри — здорові такі барани з рогами, які в них ростуть прямо з очей, крім того, дуже сильні. Кажуть, один — то заноза у дупі, а тут прийшло аж шестеро. Тож влада вирішила капітулювати достроково, інакше цього місця вже не існувало б. Рішення, можна сказати, було правильним, адже як виявилося — не одними Сартрами… Згодом підтягнулася група крилоголових та Граніти: перша складалася з трьох осіб, друга — близько семи, я не впевнена насправді…

– Ти знаєш, хто такі Граніти, але не знаєш про Юлан? Ти часом не запам'ятала колір пір'я останніх?

– Я їх не бачила. Якщо це має для тебе особливе значення, можеш піти до бази Спротиву й подивитися на них. Зараз усі вони там і спілкуються з Дожем з домінантних позицій. Додо урочисто назвав це перемовинами, але по факту народ розуміє, що дід вилизує химерні сраки, як тільки може.

– Енріко Додо? — уточнив він. — Про що він говорить з ними?

– Взагалі-то як Дожа округу “Спротив” його повідомили про вторгнення першим, от тільки після його сповіщення все стало навіть більш ненормальним. Ти пам'ятаєш, як ще при тобі місто заполонили теосити? Можливо, такому безпам'яту, як ти, не відомо, але вони, храмовники, підкоряються владі округу лише в мирний час. У разі ж надзвичайних ситуацій вони звітують у Новий Рим, а ті своєю чергою — катафрактаріям із проханням вислання воїна або воїнів, по типу того здорованя Бора, що разом із храмовниками пішов мститися Відьмі… Якщо чесно, — продовжила вона напівпошепки, — мені здається, що вони заварили всю цю кашу. Ти як вважаєш?