1.9: Пробудження

Теперішнє з далека ледве мріє,

А, що пройшло – ізнов живе та діє.” – Слова вирізьблені на зовнішній стіні холодного мов місяць маяка, що височів під сімдесят метрів вгору на самотньому острівку срібного піщаника у вимірі панування темряви. Кайнз не міг відірвати погляду видряпаних заглибин, що формували літери, немов отчий дім стиснув його у міцних обіймах, нашіптуючи на вухо: “З поверненням!” 

“ – Як я тут..?” – запитав себе Кайнз, згадуючи події, які передували його появі у цьому місці, але тепер чинне незнання задавалося йому рятувальним кругом – відкинеш його і ти втопишся.   

На обрії безквітного неба злегка поколихувалися чорні хвилі. Море, чи то океан вбачався Кайнзу чимось безмежним, космічним. Маяк заледве поблимував медовим світлом запалюючи сріблом піщинки на куцому клаптику землі. Сам промінь постягувався у далечінь злегка чіпляючи гладь непробудно-темних вод. Зникаючи й поновлюючись світло з маяка немов у такті стукало у двері безодні. Хлопець не аби як напружився, коли помірно спокійні морські хвилі почали здаватися неприродними сильветами колосального. Він бачив, як разом з бризом з води витягуються крутими скелями у вись величезні панцерні фаланги, завершуючись появою мацаків, силуети, який дрижали на поверхні, мов язики полум'я. Контури – гра тіней на ще чорнішому полотні. Це змушувало хлопця все пильніше вглядатися аби побачити дещо чого не волів. Далека мара чіткішала, більшала виростаючи з вод густим лісом – звір наближався до нього.    

Наляканий Кайнз забіг до маяка – всередині, затхле, сире, цвіле, геть пусте приміщення, що складалося лише із закручених, спіральних сходів по боках. Вони вели не тільки вгору, а й в низ – глибоко під землю. Темряву безвіконної споруди слабо освітлював тоненький промінь світла пронизуючи її по центрі, від верхівки й далеко вниз. Кайнз і не думав, що зайшовши у маяк йому доведеться вибирати подальший напрямок руху, проте у світі густої темряви дух хлопця мімікрував у подобу молі відому й найменшим  фотоном – ноги самі, не залишаючи вибору, повели його на гору. 

Періодично шпортаючись на вологому каменю хлопець й сам не встиг усвідомити, як опинився на башті. Простору було вдосталь, щоб влаштуватися на верхівці зі зручностями, але натомість криво розстелений цемент, мав тільки два експонати по центрі – кільчасту лінзу Френеля й наполовину використану коробку довгих сірників. З гасової лампи, що знаходилася у лінзі тонкою стрункою просочувалося те світло, скраплюючись у дірку на підлозі цей промінь пронизував конусоподібний конструкт всередині. 

Тим часом те, що виринало з пітьми безодні сунучи до острова бридкими флангами заревіло запищавши, видаючи звук збоченого задоволення збагнене тільки хворим виродкам. Вереск лякав до холодного поту, власне, бувши й сам божевільний стинанням міріад душ – немов тішачись воно заливалося сміхом від власних мук. 

Незвідане волало вириваюсь із вод розмазаними сажовими силуетами гігантських кінцівок на тлі вугільної ночі. Кайнз вхопився за лінзу маяка, мов за м'яку подушку, ховаючись за нею він не волею клонив оптику, так що гладі моря засвітився золотавий місяць. 

“Кайнзеее!” – забурлило протяжно під водою, після чого на коло світла із дна виникли десятками крутосхилів брудно-зелені панцерні фаланги. Худими парами вони стрімили у височінь, поступово стаючи вищими за сімдесятиметровий маяк. Між ними та на них вилися червоні мацаки схожі на стиснуті кишкоподібні трубки, дрижачи немов гримучі змії, – “Виходь – сюди виходь! До мене – ходи до мене!” – Гарчачи прохали голоси, ніби прагли одночасних обіймів та вбивства.

Кайнз тулився до сліпучого скла лампи, що світло заливало плямами опіками очі. Тим часом зовні монструозні кінцівки почали заповзати й скручуватися навколо зовнішніх стін маяка. Жодна з них не торкалася Кайнза, проте зайва вага обвитої фалангами та мацаками споруди відчувалася й тілом, немов чудовисько чіплялось не просто до вапняної поверхні, а лізло у саму душу.

Осліплений світлом маяка з відчуттям насувної душевної тяги Кайнзу було більше не під силу опиратися тяжінню. Як зараза у тілі посилалася слабкість та знемога, голова крутилася безводністю становища, розум наче опинився в зміїному кублі. Клонячись тулубом прямісінько в дірку під лампою, розбитий морально Кайнз сам кинувся вниз. Світло віддаляючись покидало очі  –  лише прохолодне повітря супроводжувало його на дно, погладжуючи по потилиці.   

“Теперішнє з далека ледве мріє,

А, що пройшло – ізнов живе та діє.”  – такий же напис на стіні. Точно, як й попередній. Скоріш за все це він і був така само, як і безпробудна ніч, й срібно піщаний пляж й вапняно-білий маяк. Кайнз пам'ятав, що падав, але зараз натомість він опритомнів у положені сидячи, розкинувши ноги. Оточення видавалося йому таким же, як було у мить на мить раніше, окрім… узбережжя, біля моря, де навпроти хлопця тепер знаходилася величезна голова відірвана від бронзової статуї. Вона належала римлянинові, що було очевидним по зачісці, наголо вибритому обличчі та трав'яному вінку на голові. Виконана у стилі ренесансу,  вона наче належала, якомусь імператорові, але через корозійні плями, дірки на місці очниць та смугу від лівого куточка губ і аж до вилиці Кайнз ніяк не міг визначити кому ж саме.      

– І хто ж ти такий? – промовив під носа Кайнз про, що миттєво пошкодував…

Всередині бронзової обгортки запалися десятками червоні зіниці. Вони посвідчували крізь діри очниць та лівої щоки, немов маленькі сигнальні ракети на тлі рухомої тіні. З тих же отворів полізли, розгортаючись вже знайомими фланги та мацаки – ті, що повзли за ним вверх по маяку, тепер оточили його майже доторкаючись.