1.9: Пробудження

«Теперішнє здалека ледве мріє,
А що пройшло — ізнов живе та діє».

Слова, вирізьблені на зовнішній стіні холодного, мов місяць, маяка, що височів під сімдесят метрів вгору на самотньому острівці срібного піщаника у вимірі панування темряви. Кайнз не міг відірвати погляду від видряпаних заглибин, що формували літери, немов отчий дім стиснув його у міцних обіймах, нашіптуючи на вухо: «З поверненням!»

« – Як я тут..?» — запитав себе Кайнз, згадуючи події, які передували його появі у цьому місці, але тепер чинне незнання здавалося йому рятувальним кругом — відкинеш його, і ти втопишся.

На обрії безквітного неба злегка поколихувалися чорні хвилі. Море чи то океан вбачався Кайнзу чимось безмежним, космічним. Маяк заледве поблимував медовим світлом, запалюючи сріблом піщинки на куцому клаптику землі. Сам промінь простягався у далечінь, злегка чіпляючи гладь непробудно-темних вод. Зникаючи й поновлюючись, світло з маяка немов у такті стукало у двері безодні. Хлопець неабияк напружився, коли помірно спокійні морські хвилі почали здаватися неприродними силуетами колосального. Він бачив, як разом з бризом з води витягуються крутими скелями у висоту величезні панцирні фаланги, завершуючись появою мацаків, силуети яких дрижали на поверхні, мов язики полум'я. Контури — гра тіней на ще чорнішому полотні. Це змушувало хлопця все пильніше вглядатися, аби побачити дещо, чого не волів. Далека мара чіткішала, більшала, виростаючи з вод густим лісом — звір наближався.

Наляканий Кайнз забіг до маяка. Всередині — затхле, сире, цвіле, геть пусте приміщення, що складалося лише із закручених спіральних сходів по боках. Вони вели не тільки вгору, а й вниз — глибоко під землю. Темряву безвіконної споруди слабо освітлював тоненький промінь світла, пронизуючи її по центру від верхівки й далеко вниз. Кайнз і не думав, що, зайшовши у маяк, йому доведеться вибирати подальший напрямок руху, проте у світі густої темряви дух хлопця мімікрував у подобу молі, веденої найменшим фотоном — ноги самі, не залишаючи вибору, повели його нагору.

Періодично шпортаючись на вологому камені, хлопець і сам не встиг усвідомити, як опинився на башті. Простору було вдосталь, щоб влаштуватися на верхівці зі зручностями, але натомість криво розстелений цемент мав тільки два експонати по центру — кільчасту лінзу Френеля й наполовину використану коробку довгих сірників. З гасової лампи, що знаходилася у лінзі, тонкою цівкою просочувалося те світло; скраплюючись у дірку на підлозі, цей промінь пронизував конусоподібний конструкт всередині.

Тим часом те, що виринало з пітьми безодні, сунучи до острова бридкими фалангами, заревіло, запищавши, видаючи звук збоченого задоволення, збагненний тільки хворим виродкам. Вереск лякав до холодного поту, власне, бувши й сам божевільним стинанням міріад душ — немов тішачись, воно заливалося сміхом від власних мук.

Незвідане волало, вириваючись із вод розмазаними сажовими силуетами гігантських кінцівок на тлі вугільної ночі. Кайнз вхопився за лінзу маяка, мов за м'яку подушку; ховаючись за нею, він мимоволі нахилив оптику так, що на гладі моря засвітився золотавий місяць.

«Кайнзеее!» — забурлило протяжно під водою, після чого на колі світла із дна виникли десятками крутосхилів брудно-зелені панцирні фаланги. Худими парами вони стрімко неслися у височінь, поступово стаючи вищими за сімдесятиметровий маяк. Між ними та на них вилися червоні мацаки, схожі на стиснуті кишкоподібні трубки, дрижачи, немов гримучі змії.
– «Виходь — сюди, виходь! До мене — ходи до мене!» — гарчачи, прохали голоси, ніби прагнули одночасних обіймів та вбивства.

Кайнз тулився до сліпучого скла лампи, світло якої заливало опіками очі. Зовні монструозні кінцівки почали заповзати й скручуватися навколо зовнішніх стін маяка. Жодна з них не торкалася Кайнза, проте зайва вага обвитої фалангами та мацаками споруди відчувалася й тілом, немов чудовисько чіплялося не просто до вапняної поверхні, а лізло у саму душу.

Осліплений світлом маяка, з відчуттям насувної душевної тяги, Кайнзу було більше не під силу опиратися тяжінню. Як зараза у тілі, оселилася слабкість та знемога, голова крутилася від безвиході становища, розум наче опинився в зміїному кублі. Клонячись тулубом прямісінько в дірку під лампою, розбитий морально, Кайнз сам кинувся вниз. Світло, віддаляючись, покидало очі — лише прохолодне повітря супроводжувало його на дно, погладжуючи темне волосся.

«Теперішнє здалека ледве мріє,
А що пройшло — ізнов живе та діє».

Такий же напис на стіні. Точно як і попередній. Скоріш за все, це він і був, так саме як і безпробудна ніч, і срібно-піщаний пляж, і вапняно-білий маяк. Кайнз пам'ятав, що падав, але опритомнів він у положенні сидячи, розкинувши ноги. Оточення видавалося йому таким же, як було мить тому, окрім… узбережжя біля моря, де навпроти хлопця тепер знаходилася величезна голова, відірвана від бронзової статуї. Вона належала римлянинові, що було очевидним по зачісці, наголо поголеному обличчі та трав'яному вінку на голові. Виконана у стилі ренесансу, вона наче належала якомусь імператорові, але корозійні плями, дірки на місці очниць та смуга від лівого куточка губ і аж до вилиці не дозволяли Кайнзу визначити, кому ж саме.

– І хто ж ти такий? — промовив під ніс Кайнз, про що миттєво пошкодував…

Всередині бронзової оболонки запалали десятками червоні зіниці. Вони світили крізь діри очниць та лівої щоки, немов маленькі сигнальні ракети на тлі рухомої тіні. З тих же отворів полізли, розгортаючись уже знайомі фаланги та мацаки — ті, що повзли за ним вверх по маяку, тепер оточили його, майже доторкаючись.

– Множинність, — розгалуженням голосів відповіла істота всередині голови. Крутячись, вона викидала й інші кінцівки — одні з яких нагадували масивні кам'яні клешні, інші — людські руки без кісток. — Тепер твоя черга: і хто ж ти?

– Я… — запнувся хлопець, але зрештою розум знайшов відповідь на запитання чудовиська, яка гіркою правдою розсіяла усі сумніви. — …Множинність…