Частина четверта: Вторгнення казок.

Відколи у небі з'явився великий фрактал, служба Інквізиції була змушена забути про існування втоми, адже єгерів у Болонії не існувало. Король здавна оберігав ментальність підданих від фактів існування химерних істот. Потвори, що змінювали людство, змушуючи пристосовуватися, адаптуватися до вибагливої сили — так виникли ксеноманти: пов'язуючи власне єство з химерним. Проте навіть ізоляціоністські погляди влади визнавали їхню необхідність, даючи деяким з них право на діяльність у Болонії, здебільшого у виконавчих структурах.

Бар'єр, крізь який перейшла пара інквізиторів, ідеально імітував знайомий оку краєвид. Наче запис на плівці, що склеювався з іншою ідентичною копією. Поки в цей час за пухнастим кедровим листям дерев, між яких у гладеньку блакить пролітали сойки, по той бік насправді пласти землі повстали, потягнуті блідо-червоною спіраллю, начисто забувши про гравітацію. Голодні, вирвані з коренем хватдерева з останніх сил тягли гіллям-пальцями сухий мармурово-білий стовбур, немов випрошуючи у зібрання милостиню.

– Сволота! — вигукнув зі страху інквізитор, помітивши, як по його чоботу затягується золотистий плющ. Відстрибнувши, підошвою іншої ноги він збив стебло химерної рослини, топчучи його у землю. — Як же я їх ненавиджу! Бісові химери — постійно з'являються нові та нові потвори, не кажучи вже про те, що старі змінюються по сім разів на тиждень!

– Ні, — заперечив його напарник. — Конкретно оця рослина доволі знайома — люди роблять з неї зілля.

– Серйозно?! Геть подуріли?! А потім ще рятуй таких, як вони… Кляті людиська роблять галюциноген з цього лайна і при цьому ще скаржаться на наслідки. Ось що я скажу: ксеноманти нічим не кращі за ту чернь, ба навіть гірші — через їхній спосіб отримання здібностей люди забули, чим насправді є прогрес, коли ти борешся з чужинцями власними силами!

– «Власними силами…» — повторив жіночий голос у них за спинами.
Та, хто втрутилася у розмову, була одягнена у бордову сукню з чорним мереживом у формі бутона троянди — довгі рукави чіплялися до тендітних пальців. Поверх неї — такої ж кольору шкіряна куртка. На ногах важкі берці, зашнуровані білими мотузками. Але у цьому місті особливості їй надавав не дорогий одяг: її шкіра була геть бліда, ніби з неї висмоктали усю кров. Волосся біле, на світлі блищало сріблом, в облозі пишних сивих вій насичено-карі очі яскравіли бурштином.
– Отже, мені просто потрібно зняти ксенобар'єр і ви відтворите його власними силами?

– Пані Арія Конті, — впізнав придворного ксеноманта інквізитор, який нещодавно заливався лайкою. — Невже ваша сім'я знайшла час між фокусами та виділила когось нам, простому люду, на допомогу у реальній справі?

– Так. Король нарешті зрозумів, наскільки велична Інквізиція безпорадна — і ось я тут.

– З радістю чекаю дня, коли він більше не буде мати потреби у вас. Тоді ми…

– А ти уяви, ніби цей день вже настав! Ну ж бо, спробуй вчинити задумане!

Крик, що вирвався у людей, які бродили десь за повислими в повітрі пластами ґрунту, перервав словесну баталію. Водночас все гучніше у далині звучало й інше: воно стукотіло, мов розкручені лопаті, стрибаючи, котячись та гучно приземляючись на потенційних жертв.

Інквізитори вхопили по дисковому арбалету з імпровізованого арсеналу, що знаходився біля ксенобар'єра. Зброя відрізнялася від свого пращура не тільки снарядом, вона також мала чотири дуги хрестом. Від них і до зубчастого диска замість тятиви, заміненої іншим спусковим механізмом, кріпилися тонкі срібні нитки, схожі на гітарні струни. Інші інквізитори взяли до рук ту ж зброю.

– Пані Конті, — промовив один з них, цілячись в сторону крику. — Будьте ласкаві…

Арія закивала на знак згоди, виставляючи долоні вперед. Всього за мить у центрі композиції між її долонями у хмарах з каміння утворилася пробоїна, ніби тверду породу продірявили пальцем. Ця діра розтягувалася в усібіч як ряботиння, виштовхуючи з собою і решту ландшафту, що затуляв огляд. За ним: купа людських тіл та химер звіриних, але те, що спричинило галас, було куди страшніше. Химера десять метрів у висоту не мала гомологічних ознак як таких. Вона — це гумоподібне кільце чорного кольору з сотнями примітивних лап зовні, а всередині — ряди загострених зубів. Рухаючись по колу на високій швидкості, її паща утворювала цей звук. Кільцеподібна істота метри два у ширину під час перемелювання їжі розтягувалася ще на метрів зо три, при цьому вона їх не їла — химера, затягуючи людей та химер у пащу-міксер, перетворювала тіла на червоний сік, що вилітав з іншого кінця.

– Що за хрінотінь?! — висловився хтось, намагаючись вхопити на приціл м'ясоїдне колесо.

– У нашій родині ми називаємо його “бублик”, — відповідала на поставлене запитання Арія. — Взагалі-то ця химера — падальник “паксілосід”, санітар Темного лісу. Прискорює процес розкладання мертвих туш, удобрюючи їхніми речовинами ґрунт для флори, котра через певні обставини на це спроможна. А ще паксілосіди не цікавляться живими. Вочевидь, така агресія викликана зникненням її біому — це якби ви лягли спати, а прокинулися вже на вулиці.

– Дуже цікаві факти, міс Конті. Дякую, тепер стане значно цікавіше бути з'їденим оцим. Але вже, якщо ваша милість: не могли б ви затримати бісову химеру на одному місці!

Арія не відповіла вголос, просто вказуючи решті пальцем, щоб ті придивилися. Кільцеподібну істоту обвивали довгі мотузки, створені з землі під нею. Наче спрут, вони моталися навколо химери, щоразу знищуючись та затягуючись навколо її пащеки — у роті потвори канати твердої землі перемелювалися в піщаний пил.

“Бісить” — буркнула собі під ніс Конті, стиснувши руки в долонях. В ту ж мить земля під істотою перетворилася на хвилю, подібну до твердого металевого сплаву, обгортаючи її та затягуючи мов сипучий пісок. Як тільки її рух сповільнився, інквізитори почали стріляти — десяток дисків закручувалися в польоті, долітаючи до химери, ріжучи її плоть. Дуги арбалета оберталися на одну — і диск повертав убік, міняючи положення з горизонтального на вертикальне. Керовані снаряди, втримані нитками, поверталися у спусковий механізм, розрізаючи монстра з протилежного боку. Десятки розсічень вкрили м'яке чорне тіло, проте крові не було, а рани для самої химери здавалися несуттєвими — бежева внутрішня структура, що в момент завдання шкоди показувалася з зовнішньої оболонки, стягувалась білими антенами, зшиваючи поранення. Через декілька секунд і рана, шиплячи, повністю зникала.