Частина четверта: Вторгнення казок.

Відколи у небі з'явився великий фрактал, служба інквізиція була змушеною забути про існування втоми, адже єгерів у Болонії не існувало. Король здавна зберігав ментальність підданих від фактів існування химерних істот. Потвори, що змінювали людство, змушуючи пристосовуватися, адаптуватися до вибагливої сили – так виникли ксеноманти: пов'язуючи власне єство з химерним. Проте, навіть ізоляціоністські погляди влади визнавали їх необхідність, даючи деяким з них право на діяльність у Болонії, здебільшого у виконавчих структурах.  

Бар'єр крізь, який перейшла пара інквізиторів ідеально імітував знайомий оку краєвид. Наче запис на плівці, що склеювались з іншим ідентичною копією. Поки в цей час, за пухнастим кедровим листям дерев між, який у гладеньку блакить пролітали сойки, по той бік насправді пласти землі повстали потягнуті блідо червоною спіраллю, начисто забувши про гравітацію. Голодні вирвані з коренем хватдерева з останніх сил тягли гіллям-пальцями сухий мармурово-білий стовбур, немов  випрошуючи у зібрання милостиню. 

– Сволота! – вигукнув зі страху інквізитор, помітивши, як по його чоботу затягується золотистий плющ. Відстрибнувши, підошвою іншої ноги він збив стебло химерної рослини топчучи його у землю, – Як же я їх ненавиджу! Бісові химери – постійно з'являються нові та нові потвори, не кажучи вже про, те що старі змінюються по сім разів на тиждень! 

– Ні, – заперечив його напарник, – Коректо оця рослина доволі знайома – люди роблять з неї зілля. 

– Серйозно?! Геть подуріли?! А, потім, ще рятуй таких, як вони… Кляті людиська роблять галюциноген з цього лайна і при цьому ще скаржаться на наслідки. Ось, що я скажу – ксеноманти нічим не краще тої черні, ба навіть гірші – через їх спосіб отримання здібностей люди забули чим насправді є прогрес, коли ти борешся з чужим власними силами! 

– “Власними силами…” –  повторив жіночий голос у них за спинами. Та хто втрутилася у розмову була одягнена у бордову сукню з чорними мереживом у формі бутона троянди – довгі рукави чіплялися до тендітних пальці. Поверх неї також кольору шкіряна куртка. На ногах важкі берці зашнуровані білою мотузкою. Але у цьому місті особливості їй надавав не дорогий одяг: її шкіра була геть бліда, ніби з неї висмоктали усю кров. Волосся біле на світлі блищало сріблом, в облозі пишних сивих вій насичено карі очі яскравіли бурштином. – Отже, мені просто потрібно зняти ксенобарєр і ви відтворите його власними силами?

– Пані Арія Конті, – впізнав придворного ксеноманта інквізитор, який нещодавно заливався лайкою, –  Невже ваша сім'я знайшла час між фокусами та виділила когось нам – простому люду на допомогу у реальній справі? 

– Так. Король нарешті зрозумів наскільки велична інквізиція безпорадна – і ось я тут.  

– З радістю чекаю дня, коли він більше не буде мати потреби у вас. Тоді ми…

– А, ти уяви, ніби цей день вже настав! Ну ж бо, спробуй вчините задумане!  

Крик, що вирвався у людей, які бродили десь за повислими в повітрі плацами ґрунту перервав словесну баталію. Водночас все гучніше у далині звучало й інше: воно стукотіло, мов розкручені лопаті, стрибаючи, котячись та гучно приземляючись на потенційних жертв. 

Інквізитори вхопили по дисковому арбалету з імпровізованого арсеналу, що знаходився біля ксенобарєру. Зброя відрізнялася від свого пращура не тільки снарядом, вона також мала чотири дуги хрестом. Від них і до зубчастого диска замість тятиви, заміненого іншим спусковим кріпилися тонкі срібні нитки, схожі на акустичні струни. Інші інквізитори взяли до рук ту ж зброю. 

– Пані Конті, – промовив один з них цілячись в сторону крику, – будьте ласкаві…

Арія стиснула плечима в знак згоди виставляючи долоні вперед. Всього за мить у центрі композиції між її долонями у хмарах з каміння утворилася пробоїна, ніби тверду породу продірявили пальцем. Ця діра розтягувалася в усібіч, як ряботиння виштовхуючи з собою й решту ландшафту, що перекривали огляд. За ним: купа людських тіл та тіл химер звіриних, але те, що спричинило галас було куди страшніше. Химера десять метрів у висоту не мала гомологічних ознак, як таких, вона – це гумоподібне кільце чорного кольору з сотнями примітивних лап зовні, а всередині  ряди загострених зубів – рухаючи по колу на високій швидкості, її паща утворювала цей звук. Кільцеподібна істота метри два у ширину під час перемелюванні їжі розтягувалася ще на метрів зо три, при цьому воно їх не їло – химера затягуючи людей та химер у пащу міксер перетворювала тіла на червоний сік, що вилітав з іншого кінця. 

– Що за хрінотінь?! – висловився хтось намагаючись вхопити на приціл м'ясоїдне колесо. 

– У нашій родині ми називаємо його “бублик”, – відповідала на поставлене запитання Арія, – Взагалі то ця химера падальник “паксілосід” – санітар темного лісу. Прискорює процес розкладання мертвих туш удобрюючи їх речовинами ґрунт для флори, котра через певні обставини на це спроможна. Паксілосіди не цікавляться ще живими. Вочевидь така агресія викликана зникненням химерного біому – це якби ви лягли спати, а прокинулися вже на вулиці. 

– Дуже цікаві факти міс Конті – дякую, тепер стане значно цікавіше буде з'їденим  ним. Але вже, якщо ваша милість: не могли б ви затримати бісову химеру на одному місці!

Арія не відповіла в слух просто вказуючи решті пальцем, щоб ті придивилася. Кільцеподібну істоту обвивали довгі мотузки створені з землі під нею. Наче спрут, вони моталися навколо химера, щоразу знищуючись затягуючись навколо її пащеки – у роті потвори канати твердої землі перемелювалися в піщаний пил.  “Бісить” – буркнула собі під носа Конті, стиснувши руки в долонях – в ту ж мить земля під істотою перетворилася на хвилю, подібну твердому металевому сплаву, обгортаючи її та затягуючи мов сипучий пісок. Як тільки її рух сповільнився, інквізитори почали стріляти – десяток дисків, закручувалися в польоті, долітаючи до химери вони розрізали її плоть. Дуги арбалета  оберталися на одну – й диск повертав у бік, міняючи положення з горизонтального на вертикальне. Керовані снаряди, втримані нитками повертався у спусковий механізм пролітаючи через монстра з протилежного боку. Десятки розсічень вкрили м'яке чорне тіло, проте крові не було, а рани для самої химери здавалися не суттєвими – бежеві внутрішня структура, що момент задавання шкоди показувалася з зовнішньої оболонки стягувалась білими антенами, зшиваючи поранення. Через декілька секунд рана шиплячи повністю зникала.