1.8: Загальне засвідчення.

Семінарія для новоприбулих послушників Теоса у цю ніч була переповнена. Юрба, що невиразно присягала Екснікею на площі, ледве помістилася у триповерховій будівлі. Якщо хто й міг заснути у цих тісних умовах, то робив це на підлозі. Решта балакали між собою, здебільшого стікаючись на внутрішній дворик покурити під одинокою пальмою — там же поскидали горою старі пружинні ліжка, адже всередині ті займали додатковий простір. Від початку заселення за ними ніхто не наглядав. Посланий новим вірянам на допомогу чернець без особливого ентузіазму відчинив для них ворота, сказавши лиш: “Відпочивайте. Я повернуся завтра о шостій.” — ні тобі списку правил, ні суворості у наказах — йди куди хочеш, роби, що заманеться. З моменту прийняття Теоса здавалося, каторжники знову набули волі, немов батьки, впевнившись у дітях, довірили їм трохи самостійності.

У цих обставинах Габрієль знайшов собі місце, у якому він зміг розміститися, однак для цього довелося лягати на бік. Стараючись чимменше дихати затхлим від поту повітрям та ароматом згорнутої крові з ран, що наповнили приміщення внаслідок вилучення артефактів з тіл ксеномантів, стиснувшись у позі ембріона, хлопець пробував заснути. Оскільки втома від діб без відпочинку давалася взнаки, спроба поспати в купі з незнайомцями не здавалася настільки марною, як попередні міркування про це. Навіть попри сумарне торохтіння нових людей навколо, час від часу лайливі вигукування та затягнуті стогони, повіки парубка самі собою тягнулися додолу. Не так хотілося спати, як хоч на трішки втекти від набридлої реальності у світ метафоричних мрій. Коли Габрієль втратив батьків, у наступну ніч він снив їх живими, проводячи з ними звичайний будній день, що, на відміну від дійсності, не закінчувався остаточним прощанням, лише незавершеною справою. У сні чомусь не вдавалося нагодувати курей на прохання мами: важкі мішки пшона втікали, граючи з ним у хованки по всьому двору, немов задиркуватий домовик знущався з Габа, переносячи їх з місця на місце.

Можливо, просто можливо, що цього разу також у сон завітає людина, котрої нещодавно не стало в живих — Рональд Пайрено. Цей чоловік не просто надав прихисток — він став батьком, який за іронією долі піклувався про Габрієля довше, ніж рідний.

Але сон миттю відступив, бо ж у семінарії вчинився галас. Через перебування новоприбулих рекрутів і до того було досить шумно, але тепер ніби паб суботньої ночі спалахнув вогнем. Важко було усвідомити суть спричиненої паніки, але люди наслідували одну й ту ж поведінку, за прикладом першого, що оголосив тривогу. Усі мигцем спостерігали щось за вікном, після чого одразу ж вибігали на двір. На Габрієля наступили тричі перед тим, як справді відчутна маса впала на нього, придавивши парубка до підлоги.

– Дивись, де влягаєшся… — спробував звинуватити незнайомця у своїй незграбності Арфіст до того, як упізнати у молодику того, кому він безперервно розповідав власну історію по дорозі у Рим. — Давно не бачилися, (як там тебе)! — заявив він надміру швидко піднявшись та подаючи хлопцю руку. — Давай, час вшиватися — на тому світі виспишся, а це станеться досить скоро, якщо ми не заберемося звідси!

– Що? Від чого? — не розумів Габрієль.

Арфісту й не потрібно було пояснювати, достатньо того, щоб хлопець на мить визирнув у вікно. Душа втекла в п'яти від явища, яке Габрієль бачив вперше. Після чого ноги, здавалося, самі винесли його на внутрішній дворик. Попереду стіна з чужих спин, попри штовханину позаду, не давала зрушити й на метр. Нехай Габрієль був досить худий та невисокий, але змоги протиснутися між іншими зовсім не залишилося. Доводилося спостерігати за жахливим у небі; зір приковувався, і Габ завмер, наче нашорошений кіт.  Велика фрактальна форма переважно кольору згорнутої крові закручувалася веселкою на обрії ночі, немов стягуючи у себе все, що було внизу від неї. Біля землі зі свистом, яким взиває безодня, це “дещо” поглинало все — живе й неживе, відкушуючи шматки самого буття. Воно знаходилося десь на південному сході, ближче до Вени чи Болонії — це сотні кілометрів, але сама його присутність дотягувалася сюди, зловісно, немов хижак, що облизував гострі зуби, зачувши солодкий запах жертви.

“Біблейська вежа! Сучий сину, це вона, точно вона!” — твердження ширилося натовпом, неначе бацила. Хтось, хто цінував власне життя сильніше за інших, вирішив прискорити власну втечу: з невигідного становища поміж решти люду незнайомець вислизнув, мов змія, та поліз на їхні плечі — буквально пішов по головах, застрибуючи на підвіконня другого поверху, а там здирався на вікна третього, звідти чіпляючись за край даху черепиці. Хтось намагався тікати за його прикладом, щоправда, майже безуспішно. Проблема полягала в тому, що у більшості нові послушники Теоса, хоч і прийняли одну й ту ж клятву, були незнайомі одне з одним, як заведено спершу піклуючись про життя власне. Були й ті, хто допомагав іншим забратися нагору, незрозуміло для чого, адже навряд вони могли похвалитися тим же рівнем акробатичної підготовки, яку демонстрував піонер. Такий далекий фрактал на чорному зірковому полотні викликав надмірний страх, особливо серед тих, хто знав його значення, називаючи це явище “Біблейською вежею”.

“ – Руку! Руку!” — гукали до чоловіка, який першим виліз на дах.

– Відчепіться! Вибирайтеся самі! — кричав він з висоти на них. — До сраки вас з вашим довбаним Екснікеєм! — говорив він до тих, хто прийняв цю віру в більшості, як він — примусово, очевидно не так гніваючись на них, скільки маючи необхідність виплеснути власний гнів. — Я хочу жит… — На очах у всіх присутніх чоловіка сплющило пляцком у дах черепиці, немов незрима гігантська долоня прихлопнула комара. Кров під тиском бризками окропила присутніх.

У Габрієля сходу позакладало вуха від сумарного реву, на який спромоглася юрба, коли допетрала, що рослий чоловік помер, сплющившись немов консервна банка. Ошелешений парубок не зміг рушити з місця навіть тоді, коли чиїсь кулаки з усієї сили вдарили йому по спині. Потім був лікоть, що розмашисто прилетів по носу, після чого він остаточно гепнувся на землю.