1.8: Загальне засвідчення.

Семінарія для новоприбулих послушників Теоса була переповнена. Юрба, що невиразно давала присягала Екснікею на площі ледве помістилася у триповерховий будівлі. Якщо хто міг заснути у цих тісних умовах, то він робив це на підлозі. Решта балакали між собою здебільшого стікаючись на внутрішній дворик покурити під одинокою пальмою – якраз там горою скинули старі пружинні ліжка, бо всередині ті займали забагато місця. Від початку заселення за ними ніхто не слідкував. Посланий новим вірянам на допомогу чернець без особливого ентузіазму відчинив для них ворота, сказавши лиш: “Відпочивайте. Я повернуся завтра о шостій.” – ні тобі списку правил, ні суворості у наказах – йди куди хочеш, роби, що заманеться. З моменту прийняття Теоса здавалося каторжниками знову набули волю, немов  батьки впевнившись в дітях виділили їм трохи самостійності.  

У цих обставинах Габрієль знайшов собі місце у яке він зміг розміститися, однак для цього довилося лягати на бік. Стараючись чимменше дихати затхлим від поту повітря та виділень гною та крові з ран, внаслідок вилучення артефактів з тіл ксеномантів, хлопець пробував заснути. Оскільки втома від діб без відпочинку давалася в знаки спроба поспати тулячись до незнайомців не здавалося вже настільки марною. Навіть попри сумарне тарахкотіння нових людей навколо, час від часу лайливі вигукування, затягнуті  стогони, повіки парубка самі собою тягнулися додолу. Не так хотілося спати, як хоч на трішки втікти від набридлої реальності у світ метафоричних мрій. Коли Габрієль втратив батьків у наступну ніч він снив їх живими, проводячи з ними звичайний будній день, що на відміну від реальності не закінчувався остаточним прощанням, лише незавершеною справою – у сні чомусь не вдавалось нагодувати курей на прохання мами: важкі мішки пшона втікали, ховаючись по всьому дворі, немов задиркуватий домовик знущався з Габа, переносячи їх з місця на місце.  

Можливо, просто можливо, що цього разу також у сон завітає людина котрої нещодавно не стало в живих – Рональд Пайрено. Цей чоловік не просто надав прихисток – він став батьком, який по іронії долі піклувався про Габрієля довше ніж рідний. 

Але сон миттю відступив, бо ж семінарії вчинився галас. Через перебування новоприбулих рекрутів й до того було досить шумно, але тепер ніби у паб суботньої ночі спалахнув вогнем. Важко було усвідомити суть спричиненої паніки, але люди наслідували ту ж поведінку, що і перший хто зголосив тривогу. Всі мигцем бачили щось за вікном, після одразу ж вибігаючи на двір. На Габрієля наступили тричі перед тим, як справді відчутна маса впала на нього, придавивши парубка до підлоги. 

– Дивись де… – спробував звинуватити незнайомця у своїй незграбності Арфіст до того, як упізнати у молодику того кому він безперервно розповідав власну історію ще у потязі, – Давно не бачилися, (як там тебе)! – заявив він надміру швидку піднявшись та подаючи хлопцю руку, – Давай, час вшиватися – на тому світі виспишся, а це станеться досить скоро, якщо ми не втечемо. 

– Що? Від чого? – не розумів Габрієль. 

Арфісту й не потрібно було пояснювати, достатньо того, щоб хлопець на мить визирнув у вікно. Душа втікла в п'ятки, від явища, яке Габрієль бачив вперше. Після ноги здавалося самі винесли його на вирушний дворик. Попереду стіна з чужих спин, попри штовханину позаду не давала зрушити й на метр. Нехай Габрієль був досить худий та не високий, але змоги протиснутися між іншими не зовсім залишилося. Доводилося спостерігати, за жахливим у небі, зір приковувався і Габ завмер наче нашорошений кіт. Велика фрактальна форма переважно кольору згорнутої крові закручувалася веселкою на обрії ночі, немов стягуючи у себе все, що вниз від неї, біля землі зі свистом, яким взиває безодня це дещо поглинало все – живе й не живе, відкушуючи шматки нашого буття. Воно знаходилося десь на південному сході, ближче до Вени, чи Болонії – це сотні кілометрів, але сама його присутність дотягувалася сюди, зловісно немов хижак, що облизував гострі зуби, зачувши солодкий запах жертви. 

“Біблейська вежа! Це вона, точно вона” – твердження ширилося натовпом, неначе найзаразніша бацила. Хтось хто цінував власне життя сильніше за інших, вирішив прискорити власну втечу: з невигідного становища поміж інших людей, незнайомець вислизнув мов змія, та полізши на їхні плечі буквально пішов по головах застрибуючи на підвіконня другого поверху, а там здиравшись на вікна третього – звідти чіпляючись за край черепиці. Хтось намагався тікати по його прикладу, щоправда, майже без успішно. Проблема полягала в тому, що у більшості нові послушники Теоса, хоч прийняли одну й ту ж клятву були незнайомі одне з одним, спершу піклуючись про життя власне. Були такі, хто й допомагав іншим забратися на гору, не зрозуміло для чого, адже навряд вони могли похвалитися тим же рівнем акробатичної підготовки, яку демонстрував піонер. Ворота весь цей час були відкриті – можна було спокійно вийти, через двері у них трохи почекавши. Проте далекий фрактал на чорному полотні неба викликав надмірний рівень паніки, особливо серед тих, хто знав його значення називаючи це явище “Біблійською вежею”.     

“ – Руку! Руку!” – гукали до чоловіка яким першим виліз на дах. 

– Відчепіться! Вибирайтеся самі! – кричав він з висоти на них, – До сраки вас з вашими довбаним Екснікеєм! – говорив він до тих, хто прийняв цю віру в більшості, як він – примусово, очевидно не так гніваючись на них, скільки у необхідності виплеснути власний гнів, – Я хочу жи… – На очах у всіх присутніх чоловіка сплющило пляцком у дах черепиці, мов незримий велет роздавив комаху. Кров під тиском, відчутним доторком окропила присутніх. 

У Габрієля аж вуха позакладало від того сумарного реву на, який спромоглася юрба, коли допетрала, що рослий чоловік помер сплющившись немов консервна банка. Ошелешений парубок не зміг рушити з місця навіть, коли чиїсь кулаки з усієї сили вдарили йому по спині. Потім був лікоть, що розмашисто прилетів по носу, після чого остаточно гепнувся на землю.