1.7: Мандрівник.

У Національній бібліотеці Болонії загалом налічується дев'ять тисяч шістсот сорок п'ять книг. Попри таку кількість, доступних до читання з них лише дві тисячі сто. Це число не є сталим. Залежно від часу обсяг доступних читачу книг може збільшуватися або зменшуватися. Так, наприклад, юна бібліотекарка Еліза, працюючи другий рік, пам'ятає, як їхня кількість з початку її праці змінювалася щонайменше дев'ятнадцять разів, додаючись або віднімаючись тисячами. Все тому, що відділ рукопису Інквізиції безустанно працював, не просто вводив заборону на певних авторів чи тексти, а реформував, змінюючи їх для правильного сприйняття читачем. Маючи на руках усі копії, відділ рукопису щоденно перечитував їх у пошуках ймовірних помилок. Інколи Елізі доводилося розгортати записи про читачів для інквізиторів, бо бувало так, що некоректно надрукована книга знаходилася в когось на руках.

Ці інквізитори — досить таємничі люди. Одягнені в довгі шкіряні плащі-тренчкоти, завжди на розмір більші. На головах вони носять важкі капелюхи з довгими прямими полями. Рот та ніс сховані за подобою мідних респіраторних масок з двома матовими фільтрами — до них приєднана металева трубка, що заходила за комір плаща. Через їхнє носіння голос інквізитора трохи спотворюється при мовленні, віддаючи рипінням радіодинаміка. На додачу, для слухача гучність їхнього голосу залишається приблизно сталою, попри зміну відстані в одному приміщенні. Ефект, ніби вони завжди десь поряд, або їх немає взагалі.

До них відносяться по-різному. Дехто ненавидить їх за надмірний етатизм: табуювання певних тем та часткове цензурування загальнодоступного. Інші (конформісти) обожнюють їх за безупинний технічний прогрес — винаходи, про потребу в яких ніхто й не задумувався, поки їх не створила Інквізиція. Саме через це серед прихильників їх заведено називати “нащадками да Вінчі”. Еліза не підтримувала ні тих, ні інших. Молода дівчина трималася такої позиції не через бажання виділятися з-поміж двох дискутуючих фракцій. Просто вона доволі часто зустрічалася з ними поглядами, і кожен з них мав ознаки сильної втоми та недосипання. Враження, ніби очі за змученими мішкуватими повіками не мали власних бажань, лиш певний обов'язок, куди більший за виконавчу структуру влади або ж щиру допомогу у процвітанні людства. Їх непокоїло щось значно серйозніше, що навмисно залишалося загадкою для цивільних.

– Гей! Мала! – загукав незнайомець до Елізи, коли та розгортала записи перед інквізиторами.

Трійка людей у плащах навіть оком не повела, проігнорувавши всю фамільярність такого звернення. Проте Еліза розгубилася, їй стало різко ніяково перед людьми, яким на неї було байдуже. Це змусило її, попри бажання якнайшвидше закрити рот некультурному відвідувачеві, спочатку перепросити у трійки та одразу піти назустріч чоловікові, який не вгамовувався:
– Гей, дівчино в окулярах, я до тебе звертаюся! Ти ж тут працюєш, так?

Рішучість бажання Елізи насварити невихованого лоба зупиняв лише досі незнаний нею сором.
– По-перше: це бібліотека, – розпочала напівпошепки до нього, – говоріть тихіше! А по-друге: яка ще “мала”!? Вам не соромно!? Щойно з лісу вийшли!?

Навпроти метру шістдесяти Елізи чоловік виглядав наче тополя — довгий та худорлявий, але при цьому міцний. Вдягнений у вовняну сорочку без коміра з довгими манжетами, схожу на рясу у церковників, але при цьому по-хуліганськи закатаними рукавами до ліктя, що оголювали кам'яні передпліччя. Довгі вуса підковою та акуратна стрижка «під горщик» мали русявий колір, натомість каштанові очі були значно темніші. Отримавши зауваження від молодої працівниці, чоловік за сорок почав невинно посміхатися, мов дитя:
– Пробач, пробач! Моє ім'я Вольфганг.
– Та яке мені діло до того, як вас звати?
– Приємно познайомитися, Елізо, – продовжував Вольфганг, зачитавши ім'я на її бейджику. – Я не знав, що тепер ласкаве звернення може когось образити. Чесно — я дуже перепрошую! А тепер мені потрібна твоя допомога.

Невинно посміхаючись, він вказав обома руками на стіл. На ньому півколом були розкидані книги, розгорнуті на певних сторінках. Під ними, ближче до краю столу — мапа Апеннінського півострова. Швидким поглядом Еліза примітила, що назви розділів чи абзаців у книгах так чи інакше стосуються округу під Альпами — Мідленду.

– Я не впевнена, що зможу вам допомогти… – розгублено проказала Еліза.
– Я впевнений — зможеш, – заявив Вольфганг. – Кожен, хто вивчав історію у Болонії, зможе це зробити, – говорив він, виказуючи, що не тутешній. – Розумієш, мене цікавить література, яка розповідає про сучасний стан Мідленда. Одначе, перегорнувши дюжину трактатів, я досі не знайшов чогось, що описувало б його стан протягом останніх тридцяти років. Може, ти щось чула про це?

– Ні, я не цікавилась, – відказала Еліза, копаючись у власній пам'яті. Тепер і дівчині здалося це дивним. Тридцять років — для історії невеликий термін, але у випадку Мідленду — дому відкриттів та досягнень, що знаходився під альпійським крилом, на якому величав штаб ордену найсильнішого війська — катафрактаріїв, це здавалося й справді дивним. Спочатку вона списала це на недоліки шкільної освітньої програми та специфіку курсу, за яким навчали в університеті, але й за ті два роки праці в бібліотеці їй не доводилося бачити книг на тему останніх років. Вона була впевнена, що навіть Інквізиція не ставила жодного запиту на щось подібне. Тобто це була не просто цензура — за останні роки це вперше вона вела думу про Мідленд.

– Зрозуміло, – підсумував Вольфганг. – Тоді я маю до тебе ще одне запитання: “Що ти знаєш про химотвор?”
– Я не люблю казки, – відповіла на недоречне запитання дівчина.

Чоловік почав набирати повітря, мовби наступне, ним сказане, мало нести фундаментальний характер. Проте щось змінилося — він лише посміхнувся, подякував за все та попрощався, залишивши взяті ним книги стояти на столі. Еліза гукнула йому навздогін, щоб він поприбирав за собою, але Вольфганг не приділив їй уваги, покинувши будівлю через головний вхід.
– Бувають же такі гади, – буркнула Еліза під ніс, повертаючись до інквізиторів, але тих уже не було на місці.