Частина третя: Фінал у лісі темному.

Вперше спросоння у Кайнза від паніки перехопило дихання.

“ – Я бачив, бачив їх! Я знаю, як вони збираються напасти! Ніякі це не сни – я спостерігав за ними. А, вони помітили мене? Хтось спостерігав за мною?!”

 “Воно слідкує за тобою!” – Останні слова прийшли ні звідки, вдаривши пекучим градом по спині. З переляку, зціпивши зуби вдарив себе по чолі, ще раз і ще раз. 

– Гей! – Гукнув до нього Бор. Серед всіх він єдиний хто не спав, немов поняття втоми не існувало для кремезного воїна, – Опануй себе!

“ – Так, – підвередив його слова Кайнз, коли власний голос скрипів металом в голові, – Зараз не найкращий час, щоб здуріти. Крім того, потрібно якось йому розповісти про те, що бачив.”

“Істота за незримою стіною!” – лунало з підсвідомості.      

– Я розумію, – мовив Кайнз підійшовши до тамплієра, – Мені наснився кошмар – такий правдоподібний… За інших обставин, я б назвав цей сон віщим. Я снив, як химери оглядають місце минулої сутички. Вони, наче б то шукали когось конкретного… 

– Не буває віщих снів, хлопче. Якби серед нас хтось насправді бачив майбутнє світ ніколи б не став таким потворним. В ньому б не було химер, не було б ксеномантів й можливо котофрактарів теж.  

– “Можливо котофрактарів”? – перепитав Кайнз, відчуваючи, як його думки збурюються на першому слові.

“Можливо все – ніщо не вічне.”    

– Знаєш, – продовжив Бор пригладжуючи посивілі вуса, – попри вашу брехню, схоже ти був щирий згадуючи Торфа.

– Так. Ми зустрілися у потязі. Під час поїздки сталася аварія. Пропав хлопчик. Я вирішив піти на його пошуки, а він пішов зі мною – хоча не був зобов'язаний. Торф врятував мене – прикрив собою від голодного хватдерева. Я розумію, твоє ставлення до нього, але…

– Ні, – заперечив тамплієр, – Думаєш я злюсь на нього? Колись я щиро ненавидів його, коли він був з нами. Торф не порушував закону орденів, лише  моральні інтуїції. Але зараз, здається, я навіть радий, що бодай в одного з нас все склалося якнайкраще. Нехай жертвуючи товаришами, але тепер він помре звичайною смертю. Хай його душу судить Господь, не мені цим займатися. 

Кайнз здивованого поглянув на велета. 

– Ти не розумієш, що це означає – не дивно. Ми котофрактари: покритті бронею. Все життя ми присвячуємо власним обладункам. Ми дихаємо, щоб битися, бо так потрібно броні. Адже коли наше людське тіло помирає душа залишиться в обладунку, продовжуючи нашу місію.   

– Не розумію..? Ти говориш образно-поетично? 

Бор опустив голову в низ, так щоб хлопець зміг розгледіти, як від обладунку беруть початок шипасті дроти, що врізаються в тіло в області між шийних хребців.

– Так до попереку. Тому я не відчуваю ваги металу – броня частина мого тіла. Коли ж знімаєш обладунок ти почуваєшся так, наче без шкіри, не в сенсі болю, мова більше про відчуття цілісності. Наші тіла з малечку генетично підлаштовують, для забезпечення енергією обладунку. Самі по собі ми здоровіші, ніж звичайні люди, але живемо менше, бо крім себе живемо ще й броню. Можливо те, що залишиться в обладунку після мене не правильно називати “душею”. Може-то просто частка свідомість, але знаєш… якщо якась частина мене продовжить існувати, значить буде існувати й моє “я”. 

– Хіба ж то душа? – з непорозумінням запитав хлопець, – Навіть, якщо припустити, що після смерті вона існує, її навряд можна розділити на шматки, відкинути одну частину твої особистості на користь іншої, адже вона це суть того, чим ми є. Лиш одна наша риса не може бути нами.

– Цікаве припущення, – мовив Бор посміхнувшись. До цього здавалося, що воїну будь-яка форма радості взагалі не властива, – Любиш філософію?

– Та не те щоб… Просто було в вдосталь часу, щоб вести роздуми на такі питання.

– Знаєш, я теж про це думав. Не зовсім уявляю, як це жити лиш битвою. Я люблю війну – в ордені з малечку привчають любити її, жити в умовах постійно готовності. Мені важко усвідомити, що таке мир. Що такого у ньому цінного, що Торф пожертвував заради нього своїми братами? Варте воно того? Сподіваюся, що ти правий і всередині нас є справді є щось непорушне. 

Після цих слів обоє змовкли. Не те щоб Кайнз не мав запитань, просто всі вони були уточнювальні, здавалися не доречні етично. Бор також більше не мовив ні слова, але, як здалося Кайнзу, велет не потрапив в меланхолію, коли описував власну трагедію, навпаки – він позбувся її. Й хоч хлопець до цього майже не бачив обличчя під шоломом, йому здавалося, що та легка посмішка прийняття була перша за довгі роки. 

– Мені потрібно відійти, – мовив Кайнз.

Вставши, він неквапом покрокував в напрямку стежини, що вела до іншого меншого острівця землі на болотистих водоймах. Поглядом вишукуючи знайомі руді пасма. Знайшовши,  Кайнз злегка пнув сплячого. 

– Гезе, – звернувся пошепки, – вставай! Мені потрібно відлити. 

– Га..? Не сприймай так серйозно їхні правили безпеки, – обійнявши голову руками він говорив землю, – ти дорослий хлопчик – йди пісяти сам.

– Це ж ти й казав, сприймати це серйозно. Вставай! Я не хочу помирати під час туалету! 

Відповіді не було. Кайнз з сумнівом прийняв пораду від людини, котрій і без цього не довіряв, перед цим пнувши лежачого ще раз. 

Довелося переходити на сусідній острівець самостійно. Ставши під самотній корч він почав мочитися, водночас з цим з води, навколо острівця, на поверхню вилізли тонкі змієподібні водорості, що вкраплялися маленькими очима по всьому листку. 

“ – Схоже вони безпечні, але через них стало до біса не зручно…”  

Закінчивши, Кайнз почав застібати каптур, в ту ж мить почувши позаду себе кроки, точно людські – їх легко відрізнити від інших у цьому місті через темп та поступ.  Хлопець очікував побачити Гезе, або одного з храмовників – в чомусь він не помилився.

За спиною стояло безголове тіло Джозі. 

– Добрий вечір… – напружено привітався з мерцем. Важко було судити наскільки це явище розповсюджене в химерних краях – хлопець вважав, що не дуже, адже тоді ніхто б не дозволив залишати тіло.