Частина третя: У лісі темному 2.

«Чому я був там?» — запитав себе Кайнз, втупившись поглядом у світло під казанком.

Нічого не змінилося: небо залишилося нічним, хоча світило так, мов на дворі панував всеосяжний день. Група готувала сніданок. Пахло манною кашею на воді. Кайнз любив її ще з лікарні, хоч і віддавав перевагу звареній на молоці, без цукру та варення, лише з додаванням солі. Напевно, серед пацієнтів він був єдиною людиною, яка не мала претензій до кухарки.

– Прокинувся? — гукнув пресвітер, розливаючи сніданок у дерев'яний посуд. — Тебе намагалися розбудити, але ти маєш занадто міцний сон. Не досипаєш?

Храмовники дружньо посміювалися. Хтось згадував, як із закритими очима хлопець крутив головою, озираючись на всі боки. У відповідь Кайнз тільки й міг, що відтворити подобу приязної посмішки. Він вмів брехати досить вправно: приховувати емоції та утаювати правду, проте зараз це все давалося йому як щось майже непосильне.

«Яскравий сон», — думав він. — «Мов спогад про щось, що було насправді… Я знаю: наша пам'ять не створена для точного збереження подій. Вона функціонує радше як жовта преса, намагаючись подати реальність під вигідним для себе кутом. Тому найгірше та найкраще з плином часу поступово стають на один рівень. Та чи може вигадана подія стати спогадом? Відчуття, ніби я справді був на тій площі серед натовпу, а потім Габрієль мене помітив — і мене потягнуло, ніби у безодню, назад у власне тіло. Це вже вдруге мені сниться те, що сприймається як реальність. Левітуючий обеліск, що палає білим смолоскипом; переповнений фонтан, що розливає золото по бруківці; і перевернутий фонтан, що втягує сяйнисті річища у блакитну пітьму… Зараз я серед послушників Теоса. Ці люди могли б підтвердити побачене або спростувати його. Але я відчуваю: якщо почну говорити на цю тему — видам себе, байдуже, як саме поверну розмову. Бачу з їхньої манери спілкування, що згадувати таїнства власної церкви у побуті їм не властиво. Запитати Гезе? Ні. Який сенс, якщо я сам знаю відповідь? Мій сон — реальність. Як і обличчя Габрієля, що втупилося в мене перед самим пробудженням. Це тенденція: чим я ближче до місця сховку власних спогадів, тим частіше бачу подібне!»

Потік свідомості перервався з появою Бора. Його не було в таборі, коли Кайнз прокинувся. Він кудись відходив, а повернувся вже разом із самокерованою скринею, що, наче пес, тяглася за його спиною. Тамплієр одразу підійшов до пресвітера, обмінявшись із ним кількома словами.

– Закінчуємо їсти, — скомандував Джозі. — Ті, кому не дісталася порція, можуть взяти сухий сніданок і перекусити по дорозі. Котел залиште тут, вогонь не засипати.

Далі він оголосив про зміни у строю. Тамплієр, який раніше рухався попереду, тепер мав прикривати тил. Сам Джозі й старий храмовник очолювали колону. Виходило так, що люди, у яких пресвітер був найменш впевнений — Кайнз, Гезе та дівчина — тепер мали стояти найближче до Бора, який вочевидь відповідав за них. Люди ж, що трималися ближче до Джозі, за віком, шрамами та самим поглядом здавалися досвідченішими бійцями.

Турбота про слабших дещо розчулила Кайнза. Ще з інциденту у потязі він зрозумів, що вона — рідкість у цьому світі. Тепер він починав здогадуватися, що саме ця людина робить серед них. Річ була не в помсті Відьмі й не в самобичуванні. Суть була у спокуті — поставити на кін власне життя, аби якомога більше духовних братів та сестер змогли пережити цю подорож.

***
– Будеш? — став перед Кайнзом Гезе, простягнувши шмат цибулевого хліба.
Хлопець заперечно похитав головою.

Після коротких зборів група рушила у запланованому порядку. Джозі повів їх до озера, яке мало такі ж яскраво-блакитні барви, як і часточки сяйва, що вилітали з білих закручених трубок. Дзеркальна гладь поблискувала, нагадуючи відкрите родовище цієї речовини. Пресвітер впевнено зайшов у воду, а за ним — і решта.

Коли Кайнз ступив в озеро, він відчув під чоботом тверду основу. При наступному кроці нога опустилася нижче, і так далі, наче він спускався невидимими сходами. Повторюючи за іншими, хлопець занурився у воду з головою. Напрочуд, але дихати в ній було навіть легше, ніж на поверхні. Очі побачили інший світ, де панувало яскраво-блакитне небо кольору сяйної води. Спуск прямо по ньому, без видимої поверхні під ногами, сприймався Кайнзом як сповільнене падіння по діагоналі.

Тим часом зовсім поруч флегматично пропливало гігантське створіння, схоже на роздутого кита з трьома очима в очницях. Замість плавників істота мала десятки кінцівок у вигляді розтягнутих п'ятерів без кісток. Всередині напіввідкритої пащі рибини виднівся цілий гай під голим небом, де роїлися пташині зграї. Здавалося, ця паща слугувала порталом у ще один вимір. Мабуть, тому Кайнз не сильно боявся, що вона забажає його з'їсти — він бачив, що всередині неї вирує власне життя. А можливо, відсутність страху пояснювалася надлишком вражень за короткий термін. У будь-якому разі, три метри обладунків, що крокували позаду, справляли враження надійного щита.

Кроки — вниз і вниз, і ось група опинилася на рівні зеленого листя дерев. Під ними була земля — потріскана, розколота, мов яєчна шкаралупа, втримана лише коренями рослин, що клубочилися у розломах.

***

– Моя улюблена ділянка, — всміхнулася дівчина, що йшла поряд із Кайнзом. — Тут майже як колись було вдома, до появи химотвору.
– Ні, — пролунав бас з-за рогатого шолома тамплієра. — У старому лісі навіть приблизно не було так небезпечно, як тут.
– Це тому пресвітер сформував новий стрій? — запитав Кайнз.
– Правильно. Я йду позаду, бо він переживає за вас.
– А ви?
– В першу чергу мене турбує вміст скрині — інше другорядне. Вбити Відьму, збереження вантажу — це наше первинне завдання. У вас воно точно таке саме, просто Джозі про це забув.
– Вам настільки плювати, чи ми виберемося живими?

Бор стиха хихикнув.
– Хлопче, у мене на рахунку більше шістдесяти мандрівок через Темний ліс. Кожного разу я йшов з групою — теосистів, ксеномантів, братів-катафрактаріїв — і в кожному з цих переходів бодай один, але помирав. Розумієш? Те, що я досі живий — просто везіння і не більше.
– Виходить, Торфу теж просто щастило?
– Ти знаєш Торфа? — з подивом запитав Бор. — Особисто? Байдуже… Він більше не частина братства. Знаєш, чому серед нас він єдиний зміг дожити до сивих років, а потім покинути орден? Напевно, він не казав, як йому це вдалося. Скажу так: якщо для мене на першому місці стоїть безпека вантажу чи завдання, а потім — поміч іншим, то для Торфа оточення — це розхідний матеріал. Він відомий серед нас не просто як перший катафрактарій, що дотягнув до пенсії, а і як той, хто втік, покинувши усіх на поталу химерам, аби вижити самому. Я навіть лічити не хочу, скільки разів він повертався з Темного лісу сам-самісінький.