Частина третя: У лісі темному 2.

“ – Чому я був там?” – запитав себе Кайнз втупившись поглядом у світло під казанком.

Нічого не змінилося: небо залишилося нічним, водночас світило, мов на дворі всеосяжний день. Група готувала сніданок. Запах манної каші на воді. Кайнз любив її ще з лікарні, хоч віддав перевагу звареній на молоці, без цукру та варення з додаванням солі.  Напевно серед пацієнтів він був єдиною людиною, яка не мала претензій до кухарки.

– Прокинувся? – гукнув пресвітер, розливаючи сніданок у дерев'яний посуд, – Тебе намагалися розбудити, але ти маєш занадто кріпкий сон. Не досипаєш? 

Храмовники дружньо посміювалися. Хтось згадував, як закритими очима хлопець крутив головою оглядаючись по сторонах.

У відповідь Кайнз тільки й міг, що відтворити подобу дружньої посмішки. Він вмів брехати досить гарно, утаювати правду, приховувати емоції, як позитивні, так й негативні, проте зараз це все давалося, як щось майже не посильне.. 

“ – Яскравий сон” – думав він, – “Мов спогад, чогось, що було насправді… Я знаю: наша пам'ять не створена для чіткого запасу подій, скоріш функціонуючи немов жовта преса, намагаючись подати те, що було насправді під вигідним для себе кутом. Тому найгірше та найкраще з плином часу поступово стає на один рівень. Чи може вигадана нами подія стати спогадом..? Відчуття ніби я справді був на тій площі, серед натовпу, а потім Габрієль мене помітив і мене потягнуло, ніби у безодню назад у власне тіло. Це вдруге мені сниться те, що сприймається мною за наявне. Левітучий обеліск, що палає білим смолоскипом, переповнений фонтан розливається золотистим вмістом потоками по бруківці та перевернутий фонтан, що втягую сяйнисті річища у блакитну тьму… Зараз я серед послушників Теоса. Ці люди можуть підтвердити мною побачене, або ж спростувати. Але я відчуваю, якщо почну говорити на цю тему видам себе, байдуже як я подам розмову. Бачу по їхній манері спілкування, що згадувати таїнства власної церкви у побуті їм не властиво. Запитати Гезе? – Ні. Який сенс в цьому, якщо я сам знаю відповідь? – Мій сон реальність. Як й обличчя Габрієля, що втупилося на мене, перед тим, як я прокинувся. Це вдруге мені сниться, щось, що моя підсвідомість розцінює, як наявне. В перше це сталося, коли я задрімав у фунікулері, спускаючись у Мортем: місто, найближче до химотвору, (той острівець зі сріблястим піском на якому височів маяк, а навколо все окутане чорнотою неба та моря), а тепер тут – площа у Новому Римі, присяга на латині, живе світло в небесах. Це тенденція: чим я ближче до місця сховку власних спогадів, тим більше бачу подібне! 

Потік свідомості перервався з появою Бора. Його не було серед групи, коли Кайнз прокинувся, він кудись відходив, а повернувся вже разом з самокерованою скринею, що наче пес, тяглася позад його спини. Тамплієр одразу підійшов до пресвітера обмінявшись з ним парою слів.

– Закінчуємо їсти, – скомандував Джозі, – Ті кому не дісталася їхня порція, можуть взяти сухий сніданок й перекусити по дорозі. Котел залиште тут – вогонь не засипати.

Далі він оголосив про зміни строю. Тамплієр, що рухався попереду тепер мав прикривати спину. Сам Джозі й старий храмовник будуть очолювати їх. Виходило так, що люди у який пресвітер був найменш впевнений, типу Кайнза, Гезе, дівчини тепер мають стояти найближче до Бора, який вочевидь відповідав за них. Люди, які знаходилися ближче до Джозі та старого монаха на рівні факторів: віку, шрамів навіть погляду видавалися більш досвідченими бійцями. 

Турбота за слабших дещо розчулила Кайнза, адже ще з інциденту у потязі він зрозумів, що вона рідкість у цьому світі. Й тепер він починав здогадуватися, що саме ця людина робить серед них. Річ не в бажанні помсти відьмі за те, що сталося у Мортемі, навіть не через самобичування після наслідків штурму, які приймали в ньому участь. Суть була у спокуті – поставити на кін життя власне, аби якомога більше духовних братів та сестер змогли пережити важку подорож.  

– Будеш? – став перед Кайнзом Гезе, простягнувши шмат цибулевого хліба. 

Хлопець заперечно похитав головою.

Після декількох хвилин зборів група рушила у запланованому порядку строю. Джозі повів їх до озера, яке мало такі ж яскраво блакитні барви, як і частинка сяйва, що вилітали з білих закручених трубок. Гладь озера поблискуючи виглядала немов засвоєне надро видобутку цієї речовини. Пресвітер впевнено зайшов у нього, а за ним й решта. Коли Кайнз ступив у воду, відчув під чоботом тверду основу – при наступному кроці нога опустилася нижче й далі вниз, наче йшов по невидимім сходинам. Так, повторюючи за рештою хлопець занурювався у воду з головою. Напрочуд, але дихати у ній було навіть краще, ніж на поверхні. Очі спустившись в низ за лінію побачили інший світ у якому царювало яскраво блакитне небо подібне до кольору сяйної води. Спуск прямо по ньому, без видимої поверхні під ногами, сприймався Кайнзом, наче сповільнене падіння по діагоналі. Тим часом зовсім поруч флегматично пропливало гігантське створіння, яке нагадувало роздутого кита, що мав по три ока в очницях, а замість плавників  істота мала десятки кінцівок у вигляді  розтягнутих п'ятірень без кісток. Всередині  перевідкритій пащі рибини виднівся цілий гай під голим небом, десь посередині між ними роїлися пташині зграї. Здавалося та пащека слугувала порталом у ще один вимір. Мабуть, тому Кайнз не сильно боявся, якщо забажає його з'їсти, бо бачив, як у її роті існує власне життя, а можливо відсутність переляку пояснювалася забагатими враженнями у надто короткий термін  – він й сам не міг визначитися.  У будь-якому разі три метри обладунків, що крокували позаду справляли враження абсолютного щита у їхньому тилі. 

Кроки – вниз й вниз й група опинилася на рівні зеленого листя дерев. Під ними земля – потріскана, розколота мов яєчна шкарлупа, втримана коренями рослин, що клубочилися у відкритих ділянках.   

– Моя улюблена ділянка, – всміхнулася дівчина, що йшла поряд з Кайнзом, – тут майже, як колись було вдома, до появи химотвору.