1.6: Сон наяву.

Габрієль стояв серед інших, таких, як він: каторжників, що обрали альтернативу. Усі вони юрбилися на величезній площі, значно більшій за ту, що в Вені, у формі кола – по перемиту  огороджену палацами. Над ними в її центрі плив обеліск відрізаний навскіс від постаменту, палаючи на пірамідальній верхівці білим полум'ям. Чорний дим від нього, тягнувся хвилясто, немов змій у небеса. Там спучуючись в атмосфері грозовими хмарами він провокував зливу. У такому ж стані, висячи над землею по лівий край площі левітував фонтан. Посудина наповнювалася внаслідок дощу водою, що стікала на землю вже золотистим водоспадом. Праворуч над площею такий самий фонтан повис у перевернутому стані. Його чаші втягували ту воду, яку розлив кам'яний побратим –  потоки, закручуюсь вузлом набували хмарно блакитного кольору, як й вміст у чашах. 

Перед ними палац, на балконі якого стояли четверо ченців. Їхні голоси прогриміли потужним церковним співом, що замінював весь хор включно з оркестром. Двері балкона прочинилися, з них вийшов ледь розбірливий образ старця. По завершенню проспіваного латиною рядків він звернувся до натовпу, його голос забринів по площі. 

– Повторюйте за мною: “In nomine ultimi ordinis accipio ultimum testamentum”

 “In nomine ultimi ordinis accipio ultimum testamentum” – хто як розчув, але повторили усі.

– Exnikei, Klamar, Selentium – Teos.

Люди розчувши знайомі імена повторювали їх більш впевнено. 

– Fatum durum – nobis est unum! 

Юрба зашарілась, зрозумівши слова з чого саме вони промовляють, та вибору не було. Значно тихіше й невпевненіше ніж два минулих рази вони повторили й це, проковтуючи лячні слова. 

– Тепер, – промовив папа, – ви присягнули на вірність істині, брати та сестри. Пам'ятайте дві речі: слова – завжди мають наслідки, а віра – не ілюзорна, вона куди реальніша за видимий нами світ.   

Темне небо над площею пропалилося пекучими вогнями, немов папір по якому розходилося полум'я. Цей жар бачили усі присутні й усі вони розуміли одне: те світло живе водночас, бувши простором, що міг поглинути геть усіх включно зі світом у якому ми живемо. Увагу люду прикувало до нього, так що попри страх ніхто не міг відвести погляду, й лиш Габрієль відчув різко відмінний від світла у неба рясний мороз за власною спиною. Він повернувся вглядівшись у те, що було лиш марою, бо певно не могла тут бути.

– Кайнзе..? – стиха промовив він, – Як ти опинився тут?