1.6: Сон наяву.

Габрієль стояв серед інших, таких як він: каторжників, що обрали альтернативу. Усі вони юрбилися на величезній площі, значно більшій за ту, що у Вені, у формі кола — по периметру огороджену палацами. Над ними, в її центрі, плив обеліск, відрізаний навскіс від постаменту, палаючи на пірамідальній верхівці білим полум'ям. Чорний дим від нього тягнувся хвилясто, немов змій у небеса. Там, спучуючись в атмосфері грозовими хмарами, він провокував зливу. У такому ж стані, висячи над землею, по лівий край площі левітував фонтан. Посудина наповнювалася внаслідок дощу водою, що стікала на землю вже золотистим водоспадом. Праворуч над площею такий самий фонтан повис у перевернутому стані. Його чаші втягували ту воду, яку розлив кам'яний побратим — потоки, закручуючись вузлом, набували хмарно-блакитного кольору, як і вміст у чашах.

Перед ними — палац, на балконі якого стояли четверо ченців. Їхні голоси прогриміли потужним церковним співом, що замінював увесь хор включно з оркестром. Двері балкона прочинилися, з них вийшов ледь розбірливий образ старця. По завершенню проспіваних латиною рядків він звернувся до натовпу, його голос забринів по площі:
– Повторюйте за мною: “In nomine ultimi ordinis accipio ultimum testamentum”.
“In nomine ultimi ordinis accipio ultimum testamentum” — хто як розчув, але повторили усі.
– Exnikei, Klamar, Selentium — Teos.
Люди, розчувши знайомі імена, повторювали їх впевненіше.
– Fatum durum — nobis est unum!

Юрба зашарілася, зрозумівши, звідки саме ці слова вони промовляють, та вибору не було. Значно тихіше й невпевненіше, ніж два минулих рази, вони повторили й це, проковтуючи лячні слова.
– Тепер, — промовив Папа, — ви присягнули на вірність істині, брати та сестри. Пам'ятайте дві речі: слова завжди мають наслідки, а віра — не ілюзорна, вона куди реальніша за видимий нами світ.

Темне небо над площею пропалилося пекучими вогнями, немов папір, по якому розходилося полум'я. Цей жар бачили усі присутні, і всі вони розуміли одне: те світло — живе, і водночас воно є простором, що міг поглинути геть усіх включно зі світом, у якому вони живуть. Увагу люду прикувало до нього так, що попри страх ніхто не міг відвести погляду, і лиш Габрієль відчув різко відмінний від світла у небі рясний мороз за власною спиною. Він повернувся, вгледівшись у те, що було лиш марою, бо, певно, не могло тут бути.
– Кайнзе..? — стиха промовив він. — Як ти опинився тут?