Частина третя: У лісі темному.

“ – Чому від нього так тхне і, головне, “чим”?” – подумки міркував Кайнз, ховаючи голову під сірим каптуром.
Він стояв поруч із Гезером, також замаскованим під монаха, серед дванадцяти справжніх храмовників, вдягнених подібним чином. Очолював, а радше наставляв їхній похід пресвітер на ім'я Джозі зі стопленими ділянками шкіри на обличчі. Гезе розповідав про нього, мовляв, той сам зголосився у подорож Темним лісом, бо вважав, що згрішив під час участі у штурмі — забрав життя, які не повинен був забирати. Кайнз до кінця так і не втямив, у чому тут полягала спокута, адже їхнім завданням, як і сенсом місії, було вбивство Відьми. Ще від Пачі Кайнз дізнався, що це істота-химера, однак поміж тим її називають “химерою людини”. Він не знав, як вона виглядає, проте з того опису пам'ятав, що та істота інтелектом рівня людини, до того ж не пересічної. Взагалі, хоч вся ця операція звалася “благою”, по суті своїй вона залишалася всього лиш помстою.

– Лицар-тамплієр, – почав представляти братам та сестрам по вірі, а ще юрбі громади, що зібралася подивитися на без перебільшення епічне видовище, – катафрактарій третього ступеня – Бор ван Блассберг. Воздамо йому молитву!
Група храмовників тієї ж миті впала на коліна, трохи із запізненням це зробив і Кайнз. Гезер попереджав, що так буде, описував ці події немов сценарій п'єси. Також рудий казав, що потрібно буде мугикати в такт їхньому співу, коли ті розпочнуть молитву “Духу берсерка”, так Кайнз і робив, сподіваючись, що у нього був музикальний слух.
“Стежиною без честі й слави, щоб напоїти лезо кров’ю!” – проспівували храмовники й деякі містяни. У той момент з-за спини наближалися металеві важезні кроки: повільні, проте впевнені, чітко вивірені, з наміром навмисного вбивства.

Пресвітер Джозі ще до початку поділив храмовників у два ряди так, щоб між ними залишилася стежина, якою зараз проходив тамплієр. Кайнз знав до цього Торфа – одного з їхнього ордену. Чолов'яга без жодних обладунків виглядав як здоровецька брила зростом понад два метри — важко було сказати точно, але Кайнз схилявся до двох п'ятнадцяти чи двох тридцяти. Але зараз, опустивши додолу обличчя за складеними у молитві долонями, хлопець узрів, як виглядають ті з них, котрі готові до бою.
Визираючи з-під каптура, Кайнз бачив, як поряд із ним крокує, клята, вежа. У броні Бор мав зріст під три метри. Це трохи бентежило Кайнза: в першу чергу тим, що йому доводилося стояти на колінах поруч із велетом, а в другу — тим обладунком темно-сірого кольору з шоломом, що повністю закривав обличчя, залишаючи для зору лиш тонку вертикальну смугу з виконаними обабіч баранячими рогами. На грудях він носив щось подібне до рельєфного герба із зображенням хреста, що тримався грубими ланцюгами, які, немов еластична тканина, зав'язувалися від плечей і до грудей. Руків'я зброї стирчали з піхов, що знаходилися по боках стегон та на плечах — клинки з окремими гардами та руків'ями здавалися чотирма елементами, що складалися в щось одне. Була ще й п'ята зброя – повноцінний меч, що кріпився за спиною; його вістря майже досягало кінця лускатої спідниці обладунку довжиною до колін. На додачу на животі була закріплена автоматична зброя — щось схоже на пістолети-кулемети та кастети водночас.

Кривава молитва добігла кінця. Люди, що купчилися навколо, почали голосно аплодувати, викрикуючи щось типу: “Вбий усіх! Ми віримо в тебе, Боре!”, ніби трибуни вболівальників на спортивних змаганнях. Проте людина в обладунку при всій своїй наочній силі була напрочуд тихою. Тримметровий воїн зупинився навпроти метра сімдесяти пресвітера, намагаючись попри кремезність говорити з ним чимстихіше. Одночасно з їхньою розмовою, коли сірі каптури підіймалися з колін, між двох рядів проїхало щось на зразок воза – кованого з металу, подібного до обладунків Бора, тільки білосніжного кольору. Воно скидалося на велетенську скриню, оздоблену барельєфними виступами у вигляді десяти крил із випаленими латиною написами на пір'їнах. Ця штука була автономною і котилася сама собою, без оператора, що задавав би їй маршрут.
– Що всередині? – запитав Кайнз у Гезера, що стояв паралельно у правому ряді, проте той або не розчув, або ігнорував.

Скриня зупинилася позаду тамплієра, і пресвітер звернувся до всіх — і до храмовників, і до простого люду:
– Десять кроків назад! Пан Бор проріже в імлі браму!
Кайнз спочатку засумнівався, подумав, що неправильно зрозумів слова пресвітера, адже “не буде ж той різати туман”. Проте храмовники напрочуд швидко, всупереч меланхолічному іміджу, відбігли назад. Своєю чергою тамплієр дістав з-за спини меч і встромив його вістрям у землю. Кайнз відчував, як на його очах станеться дещо грандіозне.

Зброя, встромлена в землю, мала однобічне лезо, її гарда, що закривала пальці, була суцільною з ним. Між тим руків'я вирізнялося шестикутною формою, розписаною векторним орнаментом. Тамплієр схопився за меч, що все ще знаходився у землі, а потім рухом зап'ястка прокрутив руків'я за годинниковою стрілкою, втримуючи його чимміцніше, бо те хотіло повернутися назад. Кайнз бачив, як із леза поступово починає виступати пара, метал розжарювався, стаючи багряно-червоним; водночас повітря біля тамплієра ставало якимось пекучо-сухим, ніби, нагріваючись, зброя випалює сам кисень — настістільки швидко, що через секунди затхлість дісталася до них. Враз лицар витягнув меч із землі, направляючи вістрям угору, а тоді різко, ударом, опустив його вниз. Повітряні потоки жаром вдарили в усі боки, супроводжувані звуком гарматного пострілу, з леза спалахом полум'я вивільнився багрянець.
Зі свистом стіна імли почала розрізатися цією енергією, створюючи у ній вертикальну рану, яка і після удару все розширювалась. Врешті-решт її краї ледь не дотягнулися до самого неба.
Під гучні овації Кайнз та Гезер рушили разом з іншими у світ, котрий лежав за розломом.

В той самий час, десь у тінях клубкових дерев.

“ – Вони увійшли. Ти готовий?” – гомоніла Відьма через фамільяра — бездумний конструкт, складений із сотень щільно стиснених кісточок у формі рептилії. Кожна відьма могла створювати їх, керувати та говорити через них, транслюючи власні думки. “ – Рухайся їм назустріч, сарте! Ми домовилися!” – говорила вона до особи, закутаної в теплий плед.
Проте він лише низьким тембром розсміявся на її наказ.
– Так? Ми, бляха, дійсно домовились?! – саркастично мовив він, витягуючи м'язисту плямисту руку, кисть якої, попри те, що мала п'ять пальців, була вкрита щільним шаром хітину, немов копито. Скидалося на те, ніби той був одягнений у рукавиці, характерні для його раси. – Ти мені, стерво, обіцяла, що зріжеш наполовину силу моєї правої руки! – лайка була також характерним атрибутом їхньої раси. Не те що вони справді зневажали когось — просто це був їхній стиль спілкування, вона супроводжувала навіть їхні епічні поезії та саги. – Чуєш мене? Я БАЖАЮ БИТВИ! Мені ніхріна не цікаво давити комашню. Половина сили має зникнути з цієї — інакше моя дупа і на сантиметр не відірветься від землі.
“ – А ти спочатку перевір, перш ніж звинувачувати,” – свистом, з яким вітер проноситься між кістками, відповіла Відьма.
З-під ковдри проступила посмішка. Сарт встав і повернувся до клубкового дерева, під яким сидів. Те мало міцний стовбур у двадцять метрів заввишки та таку ж у діаметрі срібну кулю нагорі. Зв'язка тонких ниток, чимось нагадуючи комашиний кокон — цей вид рослини був природним сховком для цілих зграй тварин, що втікали від хижаків, ховаючись у нього.
Окутаний ковдрою сарт струснув правицею, оглядаючи її, а потім, недовго думаючи, вдарив кулаком об стовбур. Дерево не зламалося, проте воно зрушило з місця, проїхавши рівчаком по землі метрів зо п'ять, а потім впавши додолу.
– Добре! – маніакально сміючись, гукнув він. – Тепер я в ділі, стерво! Тож… скількох я можу вбити для початку?