Частина третя: У лісі темному.

“ – Чому від нього так тхне і головне “чим”?” – подумки міркував Кайнз, ховаючи голову під сірим каптуром. 

Він стояв поруч з Гезером, також замаскованим під монаха, серед дванадцяти справжніх храмовників вдягнених подібним чином. Очолював, а радше наставляв їх похід пресвітер, на ім'я Джозі зі стопленою ділянками шкіри на обличчі – Гезе, розповідав про нього, мовляв, той сам зголосився у подорож темним лісом, бо вважав, що згрішив, під час участі у штурмі – забрав життя, які не повинен був забрати. Кайнз до кінця так й не втямив в чому тут полягала спокута, адже їх завданням, як й сенсом місії було вбивство відьми. Ще від Пачі Кайнз дізнався, що це істота химера, однак поміж тим її називають “химерою людини”, він не знав як вона виглядає, проте з того опису, пам'ятав, що та істота інтелектом рівня людини, до того ж не пересічної. Взагалі, хоч вся ця операція звалася “благою” по суті своїй вона залишалася всього лиш помстою.

– Рицар-тамплієр, – почав представляти братам та сестрам по вірі, а ще юрбі громади, що зібралися подивитися на без перебільшення епічне видовище, – катофрактарій третього ступеня – Бор Ван Блассберг. Воздамо йому молитву! 

Група храмовників ту ж мить пала на коліна, трохи з запізненням це зробив й Кайнз. Гезер попереджав, що так буде, описував ці події немов сценарій п'єси. Також рудий казав, що потрібно буде мугикати в такт їхньому співу, коли ті розпочнуть молитву “Духу  берсерка”, так Кайнз й робив сподіваючись, що нього був музикальний слух. 

“Стежиною без честі й слави, щоб напоїти лезо крою!” – проспівували храмовники й деякі містяни. У той момент з-за спини наближалися металеві важезні кроки, повільні, проте впевнені, чітко вивірений, з наміром навмисного вбивства.

Пресвітер Джозі, ще до початку поділив храмовників у два ряди, так щоб між ними залишалася стежина по якій зараз проходив тамплієр. Кайнз знав до цього Торфа – одного з їхнього ордену. Чолов'яга без жодних обладунків виглядав, як здоровецька брила, росту понад два метри, важко було сказати точно, але Кайнз схилявся до двох п'ятнадцяти – двох  тридцять, але зараз опустивши додолу обличчя за складеними у молитві долонями, хлопець узрів, як виглядають ті з них котрі готові до бою. 

Визираючи з під каптура Кайнз бачив, як поряд ним крокує, клята, вежа. У броні Бор, мав ріст під три метри. Це трохи бентежило Кайнза, в першу чергу тим, що йому доводилося стояти на колінах поруч з велетом, а у другу той обладунок – темно-сірого кольору з шоломом, що повністю закривав обличчя, залишаючи для зору лиш тонку вертикальну смугу, з обабіч виконаними баранячими рогами. На грудях носив, щось подібне рельєфній гербу з зображенням хреста, що тримався грубими ланцюгами, які, немов еластична тканина, зав'язувались від плечей й до грудей. Руків'я зброї стирчало з піхов, що знаходилося по боки стегон та на плечах – клинки з окремими гардами та руків'ям, здавалися чотирма елементами, що складалися в щось одне. Була ще й п'ята зброя – повноцінний меч, що кріпився за спиною, його вістря майже досягало кінця лускатої спідниці обладунку довжиною до колін. На додачу на животі була закріплена автоматична зброя, щось схоже на пістолет кулемети та кастети водночас.     

Кровава молитва добігла кінця. Люди, що купчилися почали голосно аплодувати викрикуючи, щось типу “Вбий усіх! Ми віримо в тебе, Бор!”, ніби трибуни вболівальників на спортивних змаганнях. Проте, людина в обладунку при всій своїй наочній силі була напрочуд тихою. Трьох метровий воїн зупинився навпроти метра сімдесяти пресвітера, намагаючись попри кремезність говорити з ним чим тихіше. Одночасно з їх розмовою, коли сірі каптури підіймались з колін, між двох рядів проїхало, щось на зразок возу – кованого з металу подібного до обладунків Бора, тільки білосніжного кольору, воно складалось на велетенську скриню, оздоблену барельєфними виступами у вигляді десяти крил, з випаленими написами на пір'їнах латиною. Ця штука була автономна й котилася сама собою, без оператора, що задавав їй маршрут..   

– Що всередині? – запитав Кайнз у Гезера, що стояв паралельно у правому ряді, проте той або не розчув, або ігнорував.

Скриня зупинилася позаду тамплієра й пресвітер звернувся до всіх, як храмовників та простого люду:

– Десять кроків назад! Пан Бор проріже в імлі браму!

Кайнз спочатку засумнівався, подумав, що неправильно зрозумів слова пресвітера, адже “не буде ж той різати туман”. Проте храмовники напрочуд швидко, всупереч меланхолічному іміджу відбігли назад, своєю чергою тамплієр дістав з-за спини меч й встромив його вістрям в землю. Кайнз відчував, як на його очах станеться дещо грандіозне.

Зброя встромлена в землю мала однобічне лезо, її гарда, що закривала пальці була суцільна з ним, між тим руків'я вирізнялося шестикутною формою – розписана векторним орнаментом. Тамплієр схопився за меч, що все ще знаходився у землі, а потім рухом зап'ястка прокрутив руків'я по часовій стрілці, втримуючи його чим міцніше, бо те хотіло повернутися назад. Кайнз бачив, як з леза поступово починає виступати пара, метал починав розжарюватися, стаючи багряно червоним, водночас повітря біля тамплієра ставало, якимось пекучо сухим, ніби нагріваючись зброя випалює сам кисень, настільки швидко, що через секунди затхлість дісталася до них. Враз рицар витягнув меч з землі направляючи вістрям в гору, а тоді різко ударом опустив його в низ. Повітряні потоки жаром вдарили вусібіч супроводжувані звуком гарматного пострілу, з леза спалахом полум'ям вивільнився багрянець. 

Зі свистом стіна імли почала розрізалась цією енергією створюючи у ній вертальну рану, яка й після удару все розширювалась. Врешті-решт її краї ледь не дотягнулися самого неба.