1.5: Не полишене

Габрієль Пайрено знову опинився у потязі цього разу не, як провідника, а бувши пасажиром.

– Вчасно ми покинули Мортем, еге ж? Ще трохи і я справді у бога повірю, – стишено промовив останнє речення до хлопця, товстий чоловік, сидячи на лавці у лікарняній сорочці з позолоченим символом Теоса на грудях, під низ неї в області шиї та передпліч визирали щільно намотані бинти. 

Габрієлю здавалося, що він вже встиг з ним познайомитися й наче балакуна звали Арфіст. Арфі, як він прохав себе називати, говорив значною мірою про себе, мало цікавлячись новим знайомством, радше завівши його для того, щоб розповісти про самого себе. Тому Габ знав, що його товариш був убраний саме так, бо перед відряджанням в Рим, він як ксеномант вимушено проходив процедуру дефракталізації органічних систем, що означало: видалення з тіла химерних артефактів.

– Ти якийсь мовчазний,  – тільки-но помітив новий товариш, – Сподіваюся, я тебе не образив – я ж не образив, так? Тіль от залишім всю цю розмову між нами (особливу мої релігійні переконання), домовились? – хотів впевнитися через страх, хоча й не скажеш, що він боявся: просто Арфіст досі знаходився під дією препаратів, які вливали йому у крапельницю. Щогодини безмовний монах приходив, щоб наповнити їх, саме тому новий товариш Габрієля говорив майже без емоцій з обличчям ляльки, – Зажди – про, що ми говорили? – вкотре наздогнали Арфі побічні ефекти, раніше це ставалося двічі, коли він розповідав про власне затримання під час штурму.

Проте Габрієль не збирався відповідати бодай на одне з запитань. Річ у тому, що бувши у Мортемі, він встиг відчути наслідки теракту дому Бозорга, як він вважав, на собі, хоча цього й не мало б статися, але ж… 

Ще з дитинства, з моменту, як батьки покинули його самого у будинку, коли місто поглинали химери, він вважав нормальним станом речей, коли його кидають, полишають, адже так дуже давно зробила його власна сім'я. Байдуже з якої причини це сталося – у підсвідомості посилилося утвердження цьому, як істинного. Тому якби він не любив на підтримку навіть найближчий Габрієль не в змозі був розраховувати. 

Але, як виявилося він обманював сам себе…

Свого часу, одноокий чоловік, на ім'я Рональд Пайрено, помітив самотню дитину у потязі: “Хлопче, ти як?” – запитав тоді у Габа, але дитина не те що не хотіла, вона не знала, як на це відповісти. “Добре, почнімо з простішого – як тебе звати? Де твої батьки?” – десь з цього моменту Рональд зрозумів, що про хлопця мусить хтось подбати, а ще розсудив, що цим краще зайнятися йому самому, адже у світі, де ставало все важче людська кількість передувала якості. Тому дітей без батьків та притулку, забирав орден Тамплієрів, а далі по секретному рецепту та малеча в шістнадцять років перетворювалася на кремезну машину для вбивства – зміни не тільки фізичні, але й ментальні – все, щоб була готова до битви з химерами. Якось навіть дійшло до смішного: з'явився закон, який змушував повій у разі вагітності залишати дитя та віддавати у їх руки, лише тому, що орден потребував нових бійців з міст держав, тож закон створив та затвердив радою апеннінського контингенту, а саме такий вигляд нове запровадження мало виключно з їх ініціативи.       

Тож знаючи про це Рональд та його дружина, не маючи дітей власних брали сиріт на опіку даючи житло, їжу, допомагаючи з профільним навчанням у сфері правознавства залізно дорожніх перевезень, влаштовуючи їх на роботу, яка таким чином стала сімейною справою. Габрієль був схильний вважати, що доброта та турбота подружжя Пайрено мала б закінчуватись саме на цьому – “Ніхто мені нічого не винен” – повторював він, що було найбільшою помилкою. Адже хлопець був певен, що з моменту його вироку він попри любов став надзвичайним тягарем для Рональда. Для Габрієля було величезною несподіванкою дізнатися, що Рональд прибув у Мортем, ще до того, як прибув він. Як йому оповіли одноокий продав половину будинку та вніс та пожертвував його та дружини заощадженнями, щоб просто залишитися тут, заради нього у цій смердючій ямі. 

Хлопець дізнався про це від третіх осіб, бо як виявилося якогось дідька його батько знаходився під час теракту нищівної хвилі тиску, саме у радіусі закляття, за двісті десять метрів від темного лісу. По завершенню пошуків, чотири години після знешкодження члена дому Бозорга, по місту, яке з моменту прибуття видавалася хлопцю лайливим підлітком пройшлася тиша. До лікарні у якій тим часово перебували храмовники, зайшли брудні пропахлі потом чоловіки з листівками та почали звертатися до монахів, будь до кого, всі теосисти носили однакові сірі ряси, не досвідченим майже не реально було розібратися в рангах. Після короткотривалої розмови списки, які вони принесли з собою, було вивішеним на стіні біля, колишньої рецепції, що стала полотном для міських художників, лист з іменами мерців на ній виглядав, ніби список брудних вакансій.     

“Співчуваю” – промовив храмовник ховав очі від нього. Спочатку хлопець навіть не зрозумів про що він. Для нього тільки думка, що у цих списках буде його прізвище сприймалася настільки не реальною, як відшукати давно загублений, ще в дитинстві годинник, але…

“Рональд Пайрено – як це? Тезко напевне, адже якого дідька він був би тут…” і, як виявилося помилки тут не було, вірніше одна, але й та тільки у сприйняті хлопця. Він не встиг побачити ні тіла, ні кремації власного батька. Храмовники з моменту угоди розпоряджалися з ним, як з дитям без волі, не давши йому вийти з лікарні допоки не довелося знову кататися фунікулером, який повільно повз між вікон будівель знову у вись. Тільки з висоти Габ угледів, як тіла загиблих тягли в величезне синє вогнище, сформоване з менших багать блакитного кольору, у цьому заклятті тіла плавилися, а потім дрібними крапленими світла, замість диму, здіймалися в повітря.