1.5: Не полишене

Габрієль Пайрено знову опинився у потязі — цього разу не як провідник, а будучи пасажиром.
– Вчасно ми покинули Мортем, еге ж? Ще трохи, і я справді у бога повірю, – стишено промовив останнє речення до хлопця товстий чоловік, сидячи на лавці у лікарняній сорочці з позолоченим символом Теоса на грудях; з-під неї в області шиї та передпліч визирали щільно намотані бинти.
Габрієлю здавалося, що він вже встиг з ним познайомитися, і наче балакуна звали Арфіст. Арфі, як він просив себе називати, говорив значною мірою про себе, мало цікавлячись новим знайомим, радше завівши його для того, щоб розповісти про самого себе. Тому Габ знав, що його товариш був убраний саме так, бо перед відправленням у Рим він як ксеномант вимушено проходив процедуру дефракталізації органічних систем, що означало видалення з тіла химерних артефактів.
– Ти якийсь мовчазний, – тільки-но помітив новий товариш. – Сподіваюся, я тебе не образив – я ж не образив, так? Тільки от залишимо всю цю розмову між нами (особливо мої релігійні переконання), домовились? – він хотів впевнитися через страх, хоча й не скажеш, що він боявся: просто Арфіст досі знаходився під дією препаратів, які вливали йому через крапельницю. Щогодини безмовний монах приходив, щоб наповнити її, саме тому новий товариш Габрієля говорив майже без емоцій, з обличчям ляльки. – Зажди – про що ми говорили? – вкотре наздогнали Арфі побічні ефекти; раніше це ставалося двічі, коли він розповідав про власне затримання під час штурму.

Проте Габрієль не збирався відповідати бодай на одне із запитань. Річ у тому, що, будучи у Мортемі, він встиг відчути наслідки теракту дому Бозорга, як він вважав, на собі, хоча цього й не мало б статися, але ж…
Ще з дитинства, з моменту, як батьки покинули його самого у будинку, коли місто поглинали химери, він вважав нормальним станом речей, коли його кидають, полишають, адже так дуже давно зробила його власна сім'я. Байдуже, з якої причини це сталося – у підсвідомості посилилося утвердження цього як істини. Тому, як би він не сподівався на підтримку, навіть на найближчих Габрієль не в змозі був розраховувати.
Але, як виявилося, він обманював сам себе…

Свого часу одноокий чоловік на ім'я Рональд Пайрено помітив самотню дитину у потязі: “Хлопче, ти як?” – запитав тоді у Габа, але дитина не те що не хотіла, вона не знала, як на це відповісти. “Добре, почнімо з простішого – як тебе звати? Де твої батьки?” – десь із цього моменту Рональд зрозумів, що про хлопця мусить хтось подбати, а ще розсудив, що цим краще зайнятися йому самому, адже у світі, де ставало все важче, людська кількість передувала якості. Тому дітей без батьків та притулку забирав орден тамплієрів, а далі за секретним рецептом та малеча в шістнадцять років перетворювалася на кремезну машину для вбивства – зміни не тільки фізичні, але й ментальні; все, щоб бути готовою до битви з химерами. Якось навіть дійшло до смішного: з'явився закон, який змушував повій у разі вагітності залишати дитя та віддавати у руки ордену лише тому, що той потребував нових бійців з міст-держав; закон створила та затвердила Рада апеннінського контингенту, а саме такий вигляд нове запровадження мало виключно з їх ініціативи.

Тож, знаючи про це, Рональд та його дружина, не маючи власних дітей, брали сиріт під опіку, даючи житло, їжу, допомагаючи з профільним навчанням у сфері правознавства залізничних перевезень, влаштовуючи їх на роботу, яка таким чином стала сімейною справою. Габрієль був схильний вважати, що доброта та турбота подружжя Пайрено мала б закінчуватись саме на цьому – “Ніхто мені нічого не винен” – повторював він, що було найбільшою помилкою. Адже хлопець був певен, що з моменту його вироку він попри любов став надзвичайним тягарем для Рональда. Для Габрієля було величезною несподіванкою дізнатися, що Рональд прибув у Мортем ще до того, як прибув він. Як йому оповіли, Одноокий продав половину будинку та пожертвував власними та дружини заощадженнями, щоб просто залишитися тут заради нього, у цій смердючій ямі.

Хлопець дізнався про це від третіх осіб, бо, як виявилося, якогось дідька його батько знаходився під час теракту нищівної хвилі тиску саме у радіусі закляття, за двісті десять метрів від Темного лісу. По завершенню пошуків, через чотири години після знешкодження члена дому Бозорга, по місту, яке з моменту прибуття видавалося хлопцю лайливим підлітком, пройшлася тиша. До лікарні, у якій тимчасово перебували храмовники, зайшли брудні, пропахлі потом чоловіки з листівками та почали звертатися до монахів — до будь-кого, адже всі теосисти носили однакові сірі ряси, і недосвідченим майже нереально було розібратися в рангах. Після короткотривалої розмови списки, які вони принесли з собою, були вивішені на стіні біля колишньої рецепції, що стала полотном для міських художників; лист з іменами мерців на ній виглядав ніби список брудних вакансій.
“Співчуваю” – промовив храмовник, що ховав очі від нього. Спочатку хлопець навіть не зрозумів, про що він. Для нього сама думка, що у цих списках буде його прізвище, сприймалася настільки нереальною, як відшукати давно загублений ще в дитинстві годинник, але…
“Рональд Пайрено – як це? Тезка, напевне, адже якого дідька він був би тут…” і, як виявилося, помилки тут не було — вірніше одна, але й та тільки у сприйнятті хлопця. Він не встиг побачити ні тіла, ні кремації власного батька. Храмовники з моменту угоди розпоряджалися ним як дитям без волі, не давши йому вийти з лікарні, допоки не довелося знову кататися фунікулером, який повільно повз між вікон будівель знову у вись. Тільки з висоти Габ угледів, як тіла загиблих тягли у величезне синє вогнище, сформоване з менших багать блакитного кольору; у цьому заклятті тіла плавилися, а потім дрібними краплями світла замість диму здіймалися в повітря.

Вже зараз, стоячи у рухомому потязі, він лише думав…
“ – Я приймав власні страхи, жив у них, бо вважав, що ті справжні… Я боявся відпустити їх, бо вважав, що коли вони знову зачеплять, стане простіше приймати неприємне – ідіот, який же я ідіот. Рональд – тато, чому, чому ти був там? Що змусило тебе так далеко зайти, не дочекавшись мене? Чи ти шукав мене? Яке дурне, безглузде рішення? Ні – винен я, адже міг не здаватися одразу єпископу і церкві, а побути на волі певний час, як Кайнз. Кайнз… – У свідомості Габрієля минулий день наклався на події нинішні.
Тепер хлопець не міг второпати, чому він одразу цього не зрозумів. Здавалося, розмова Кайнза з Дожем не закінчилась нічим, а мала закономірні результати. “Ось чому Енріко Додо відправив його разом зі мною до Вени, ніяк не спростивши покарання – Кайнз по прибутті пішов невідомо куди, і після відбулося те, що відбулося. Певно, він той ксеномант… – хлопець подумки запнувся. – Знову передчасні висновки. Чому це одразу він? Це міг бути хто завгодно, він міг прибути завчасно, та хоч рік тому… – знову зупинився подумки. – Ні, не міг. Адже тоді б його спорядили в єгері або у подорож в Рим – у другому випадку його тіло перевірили б на наявність артефактів, як цього товстуна, а у першому здібності мага проявилися б у сутичках з мешканцями Темного лісу. Досить, бляха! Ніяких передчасних висновків, ніяких передчасних висновків, більше не піду на шлях прийняття своїх страхів, бо ж тепер я… я навіть не знаю, що скажу братику Гансу та матусі Ірен, коли знову їх побачу? Як тепер їм взагалі дивитися в очі? Краще б вже мене вбило те закляття… Але якщо я просто розповім про підозри, це не означатиме, що я обов'язково поставлю невинних під удар. Вони ж просто перевірять мою здогадку, і якщо та виявиться правдивою – я вб'ю його, особисто помщуся.”