1.4: Більше аніж кров.

– Не хочеш увійти зі мною? – раптово запитав Кайнз Б'янку, стоячи біля сходів собору.
Дивина, але факт: найбільшу тривогу та паніку хлопець відчув саме після атаки, коли, звівшись на ноги та допомагаючи прийти до тями Б'янці, він мусив озирати новоутворену порожню площину на місці, де ще нещодавно купи людей вешталися тісними провулками кам'яних будівель. Навколо майже нікого, лиш сірі храмовники безмовно вивчали те, що колись було частиною міста.
Саме тоді Б'янці, котра тільки-но прийшла до тями, відразу примітивши озброєних циркулярним арбалетом хлопців, довелося тишком-нишком виводити, а радше волокти за собою напівпритомного Кайнза, використовуючи низькі укриття: наприклад, відполовинену барну стійку або будь-які інші меблі чи частини будівель, за якими ще можна було ховатися напівприсядки.

“Й мороки з тобою, братику!” – говорила Б'янка, виводячи їх з того місця, поки Кайнз обмірковував те, що сталося. Не зрозуміло чому, але він майже був готовий заприсягтися, що Пачі мертвий, ба більше — знав, як саме той помер. Проте головою ці спогади з чужих очей, а саме постріл з дивного дискового арбалета, сприймалися наче частини власної фантазії — та це не так. Попри все Кайнз не бажав лікарю смерті; можливо, відчував до нього злість, але тієї вистачило б на дюжину ударів по пиці й видачу владі, але аж ніяк не на вбивство. Як би Кайнз не засуджував Пачі за вчинене, проте він наче розумів, що подібний теракт мав якусь мету — звісно, егоїстичну, проте ближчу до розуміння Кайнзом, ніж, скажімо, прохання матері облишити пошуки її сина Йона, коли той зник.

– Ні, аж ніяк, – коротко відмовила Б'янка на його пропозицію.

– Отже, ти жартувала щодо костюма?
– Ще чого, ага. Роздягайся тут і йди на всі чотири сторони! А сімейне возз'єднання пройде й без мене, я в цьому впевнена.
Двері храму відчинилися, з-за них на подвір'я висунувся якийсь старий, схожий на помісь шарпея та бульдога.
– Боюся, ви помиляєтеся, пані Б'янко, – проказав він. – Менш за все нам потрібно, щоб вас схопив хтось зі Спротиву й повів на допит. Ви ж тому так жваво тікали, коли запримітили старих знайомих на місці подій? Тож обирайте: чай чи кава.
Кайнз та Б'янка вдвох дивилися на чоловіка, що на вигляд здавався настільки ж старим, як і той храм, з якого він вийшов, але дівчина все ж перша звернулася до хлопця стиха:
– Це той моторошний дід. – Потім, продовживши, відповіла старому: – Краусе, це ви пропонуєте мені увійти чи намагаєтесь примусити?
– Поки перше, але якщо ви будете проти, я буду змушений…
– Мені пива, якщо є! – не дала йому доказати Б'янка, тягнучи хлопця за собою за рукав.

Кайнз тим часом був певною мірою прикро здивований, адже, ким би не був той Краус, родинні зв'язки їх не пов'язували. Тут не те що зовнішністю, а й характером та початковим ставленням. Хлопець от тільки повернувся, а його мовби й не помічали, а радше його поява виглядала так, немов це одна з найочевидніших речей, які стаються самі собою — як-от сніг взимку чи спека літом. Ясно, що старий йому аж ніякий не дід, а в храмі найближчим членом його родини напевно залишиться Б'янка (найближчим з удаваних). Кайнз лиш сподівався, що ця зустріч справді не закінчиться для нього відсутністю певних органів, як-не-як — “Міністерство юстиції”.

– Нарешті! З поверненням, Кайнзе! – рудий чоловік у картузі встав зі стільця, розводячи руками в намірі обійняти, в одній з них тримаючи газету, а в іншій — горнятко кави, окропивши нею меблі та побілені сходи.
Кайнз розумів, що саме цей невисокий на зріст чоловік, що був як мінімум вдвічі старший за нього, назвався Б'янці її братом, судячи з її розповіді. Ситуація здавалася двоякою: якщо спочатку Кайнз був десь засмучений через розуміння відсутності родинних зв'язків з цими людьми, то зараз навпаки — йому здалося, що це добре. В одному погляді рудого вже було щось за межами розуміння: чорні зіниці видавалися порожнинами в душі, але при цьому з надлишком переповнені енергією, аж занадто бадьорою як для його віку.

Взагалі тут все було якимось підозрілим, особливо відсутність інших працівників. Двох, можливо, і вистачало б, якби Мортем і справді був просто ямою для відбування покарань, проте навіть як частина Вени це все ще було окремим містом з кількістю людей, яка перевищувала початкові уявлення. Хай навіть без людського ставлення, робота юстиції мусила містити розрахунки та звітування — тому те, як з усім обсягом праці справляються лише двоє, залишалося загадковим.
– Ваше пиво, пані Б'янко, – підійшов до неї з кухлем старий. – І ще… Чудова робота! Ми вирішили вам доплатити, щоб зміцнити відносини — сподіваємося на подальшу співпрацю!
Кайнз помітив, що погляд дівчини залишався таким, як у нього — десь між підозрою та непорозумінням; вона навіть не наважилася відповісти, певне думаючи, що їй просто почулося.
– Ви не проти зачекати нас тут унизу, поки ми будемо розмовляти з Кайнзом?
– Я можу і на двір вийти, – нарешті заговорила Б'янка, – от взагалі не проблема.
“Ні, якраз таки проблема,” – подумки зауважив Кайнз, коли рудий сперся на його плече. Побачивши “родину” на власні очі, Кайнз довіряв їм менше, ніж Б'янка.

Кайнз злегка потрусив головою, мов вмовляючи дівчину не залишати його, проте Б'янка лише знизала плечима, мов відповідаючи: “А на що ти очікував??”. Проте старий наполіг, щоб вона перечекала тут, оскільки вона може натрапити на тих, з ким їй поки не варто контактувати, знову нагадавши їй про цю ймовірність. Він говорив про це з великою впевненістю, наче мав розклад їхнього руху та мапу маршруту.

Полишивши Б'янку унизу з пінтою світлого, Кайнз піднявся, крокуючи за ними на другий поверх, де знаходився імпровізований кабінет. Взагалі тут все здавалося складеним на швидку руку, похапцем, щоб мати лише вигляд або просто виконувати функції. Просто стояв стіл, три стільці (один навпроти, два по інший бік). Решта створювала враження муляжу: шафа — якщо приглядітися до вмісту, то виявилося б, що теки всередині були наповнені не документами, а випусками газет; Кайнз зрозумів це, коли помітив край папірця з заголовком “Хто цього разу програє Додо?”. На підлозі — картинні рами, які навіть не виносили, натомість застеливши скатертиною в тон штукатурки. А ящики в столі, в яких мало б знаходитися канцелярське приладдя, наповнювали релігійні символи, що слугували колишньою оздобою храму, як-от літера “Т” з гострим низом та горизонтальною смужкою, подібною до перевернутого інструмента-кірки. Кайнз бачив вміст у прочиненому відсіку, оскільки стіл був розвернутий не в той бік.