Частина друга: Прибуття 4. Кінцева зупинка.

6:22 Мортем: На відстані двісті метрів від межі Темного лісу.

– Капітане, шановний капітане! – звертався підлеглий до Пацюка, котрий дрімав, сидячи на пластиковому кріслі, схрестивши важкі чоботи під білим столиком з набору садових меблів.

– Так. У чому справа? – відгукнувся Пацюк, не змінюючи положення тіла: так само, напівлежачи, обперши руки на груди. На орлиному носі незмінні округлі окуляри приховували погляд: з ними він ніби й не спав, а просто вдивлявся в горизонт. Під час розмови майже нічого не змінилося, лиш сіпалися тонкі вуса під носом та брови натягувалися на лоб з-під тонкої оправи.

Підлеглий замість відповіді затягнув стисло “ем…”, вказуючи пальцем у напрямку стіни імли, що окреслювала межу Темного лісу. Зі стіни у напрямку до них повільно рухався чоловік у подертому одязі.
Пацюк відреагував як завше: розміреними рухами беручи до рук зброю, цього разу снайперську гвинтівку, яка була сперта на спинку стільчика. Розминаючи шию, схиляючи голову з боку в бік, Пацюк, все ще сидячи, поставив довжелезну гвинтівку на стіл та, піднявши окуляри на лоб, притулився оком до оптики.
– Ні! – нажахано вереснув той, хто вийшов з лісу. Рефлекторно подряпані руки схопилися за власну голову, наче це мало його захистити від пострілу. Потім, звертаючись до Пацюка, налякане обличчя час від часу визирало з-поміж передпліч, вдивляючись у напрямку снайпера: – Пане капітане, бляха, дідько, заради всього святого – не стріляйте! Це я – Александр, єгер з третього сектору.

– Я знаю, – гукав у відповідь Пацюк. – Той хлопець, що отримав на горіхи, коли намагався тікати з Мортема – та це в минулому. Особисто я тебе запам'ятаю за сумлінну працю, а ще за чудовий анекдот про повію, зайця та черепаху – веселий чоловік, хороший єгер, все таке… Проте факт залишається фактом: ти зник два дні тому, сам розумієш.

– То й що?! Капітане, будь ласка, повірте! – Александр запнувся. – Так, я розумію, наскільки це підозріло – чув від мужиків про ті історії, коли єгері, що зникли, поверталися вже не тими… Але, Пацюче, бляха, я не один з них! Я лиш хочу стати на службу та допрацювати той клятий рік, щоб знову побачити кохану дружину!

“Капітане, схоже він свій” – та для Пацюка власна думка підлеглого важила рівно стільки ж, як і пластиковий стілець, на якому він сидів. Продовжуючи пильно тримати повертанця на прицілі, Пацюк розчаровано глибоко втягнув, а потім випустив з носа повітря.
– По-перше, – заговорив Пацюк, – звідси бачу, що до твоєї голови кріпиться якась хрінь, схожа на кишку, певно це щось типу дроту. – Александр, наче не знаючи про цей симбіоз із власним тілом, намацав органічну трубку на потилиці й налякано засіпався. – А про друге, – продовжував не зважаючи, – ти, друже Александре, потрапив сюди якраз через те, що забив власну жінку до смерті, тож… Передай тварюці, що тебе контролює – нехай йде у сраку!

Поки те, що було Александром, вдавало, а може й справді відчувало спантеличеність, Пацюк, прицілившись, натиснув курок.
Без порохової основи гвинтівка вистрілила тихо, випускаючи тиск. З тонкого протяжного дула вилетів снаряд, а потрапивши в ціль, себто в голову Александра, голка-дротик встрягла над лівим оком, почавши парувати. Мить – і кислотоподібна речовина розчинила череп над бровою чоловіка. Той майже встиг закричати від болю, проте ця речовина, прогресуючи черепом, ніби горіх тиском, луснула його голову. Прогресуючи вже безголовим тілом, що впало на коліна, речовина й надалі випалювала кислотні діри та вибухала, добираючись до тканин органів.
Помічник важко дивився, як тіло Александра бурлить, перетворюючись на однорідну масу, а Пацюк в цей час спокійно спер до столу рушницю, взявши до рук горнятко кави.
– Ну ж бо, – мовив він, потягуючи охололий напій, – давай, кажи, що хотів.

– Так, – відповідав чоловік, все ще споглядаючи в думках картину, як колись знайомий на ім'я Александр перетворюється на жижу. – Сьогодні після, тобто о півночі, прибули ще двоє.
– Тобто після півночі? – з подивом перепитав Пацюк. – У Мортемі з'явилися віп-персони?
– Та ні, капітане, звичайні каторжники. Ну як “звичайні” – їх привіз особистий охоронець Дожа й… – завагавшись, він помовк. – Один з них, на ім'я Габрієль Пайрено, одразу ж по прибутті вибрав альтернативу службі Спротиву…
– …Й зараз він цілує дупу єпископу Бенедикту, – продовжив замість нього Пацюк. – Зрозуміло – не наш кадр. А інший хто? Давай-но характеристику.
Підлеглий передав конверт в руки Пацюка.
– Чесно кажучи, якийсь псих, капітане, – продовжив свій опис. – Гуляє по прикордонню, немов на екскурсію приїхав. Хлопці спробували йому донести “що до чого”, але він їх проігнорував, сказав: “Я все знаю, зачекайте!” – і пішов десь вештатися. Місцеві казали, що пацан чіпляється до них, питає, чи вони не знають про його сім'ю. Він навіть ім'я власне не називає, натомість переказує якусь шизануту історію, типу в нього тут родич помер, але можливо він все ще живий… Капітане, можна попросити більше не присилати сюди юродивих? Нас совість мучить лупцювати людей, котрі настільки не в собі.
Пацюк не відповідав, немов під дією гіпнозу він продовжував вдивлятися в лист, а потім, вставши з крісла, він повернув конверт у руки підлеглому.
– З ним я сам розберуся. Передай решті – не втручатися.
Чоловіку хотілося запитати у капітана причини такої особистої зацікавленості, і взагалі ледь не вперше він бачив, як Пацюк виявляє щось на зразок інтересу до людей. Проте, наскільки б цього дня його капітан не був сентиментальним, він все одно залишався відстороненою від усіх паскудою, тому, сковтнувши власне запитання разом зі слиною, він змовчав, потроху відходячи.
– До речі, – мовив Пацюк, – нарахунок розшуку: передай Лугасу, нехай зосередиться на пошуках Крістофа Пачі й тільки на ньому. Зрозумів?

Підлеглий кивнув і, пришвидшуючи крок, втік, залишивши капітана, що знову всівся у садове крісло. Кава геть вистигла – Пацюк викинув її вбік разом з горнятком, потім лиш туплячи погляд на примарну межу імли, за якою пропливали монструозні тіні.
“ – Кайнз N. Гроу? Серйозно, Енріко? Вирішив поповнити моє сімейне древо, яке я так старанно знищував? У будь-якому випадку сигнал зрозумілий, але що в ньому такого особливого?”
***