Частина друга: Прибуття 4. Кінцева зупинка.

6:22 Мортем: На відстані двісті метрів від межі темного лісу.

– Капітане, шановний капітан! – звертався підлеглий до Пацюка, котрий дрімав сидячи на пластиковому кріслі, схрестивши важкі чоботи під білим столиком з набору садкової меблі.  

– Так. У чому справа? –  відгукнувся Пацюк не змінюючи положення тіла: так само, напівлежачи, обперши руки на груди. На орлиному носі незмінні округлі окуляри приховували погляд: з ними він ніби й не спав, а просто вдивлявся в горизонт. Під час розмови, майже нічого не змінилося, лиш сіпалися тонкі вуса під носом та брови натягувалися на лоба з під тонкої оправи.   

Підлеглий замість відповіді, затягнув стисло “ем…”, вказуючи пальцем у напрямку стіну імли, що окреслював межу темного лісу. Зі стіни й у напрямку до них повільно рухався чоловік у подертому одязі.

Пацюк, відреагував, як завше: розміреними рухами беручи до рук зброю, цього разу снайперську гвинтівку, яка була сперта на спинку стільчика. Розминаючи шию, схиляючи голову збоку в бік, Пацюк все ще сидячи, поставив довжелезну гвинтівку на стіл та піднявши окуляри на лоб притулився оком до оптики. 

– Ні! – накаляно вереснув, той хто вийшов з лісу. Рефлекторно подряпані руки схопилися за власну голову, наче це мало його захистити від пострілу. Потім звертаючись, до Пацюка налякане обличчя, час від часу, визирало з по між передпліч, вдивляючись у напрямку снайпера, – Пане капітан, бляха, дідько, заради всього святого – не стріляйте! Це я – Александер, єгер з третього сектору. 

– Я знаю, – гукав у відповідь Пацюк, – Той хлопець, що отримав на горіхи, коли намагався тікати з Мортема – та це в минулому. Особисто я тебе запам'ятаю за сумлінну працю, а ще за чудовий анекдот про повію, зайця та черепаху – веселий чоловік, хороший єгер, все таке… Проте факт залишається фактом: ти зник два дні тому, сам розумієш.    

– То й що?! Капітане, будь ласка, повірте, – Александер запнувся, – Так я розумію, наскільки це підозріло – чув від мужиків, про ті історії, коли єгеря, що зникли поверталися вже не тими… Але, Пацюче, бляха, я не один з них! Я лиш хочу стати на службу та допрацювати той клятий рік, щоб знову побачити кохану дружину! 

“Капітане, схоже він свій” – та для Пацюка власна думка підлеглого, важила рівно стільки ж, як й пластиковий стілець на якому він сидів. Продовжуючи пильно тримати повертанця на прицілі, Пацюк розчаровано глибоко втягнув, а потім випустив з носа повітря. 

– По перше, – заговорив Пацюк, – з відси бачу, що до твоєї голови кріпиться якась хрінь схожа на кишку, певно це, щось типу дроту, – Александер наче не знаючи, про цей симбіоз з власним тілом, намацавши органічну трубку на потилиці налякано засіпався, – А про друге, – продовжував не зважаючи, – Ти друже Александер, потрапив сюди, якраз через те, що забив власну жінку до смерті, тож…Передай тварюці, що тебе контролює – нехай йде у сраку! 

Поки те, що було Александром вдавало, а може й справді відчувало спантеличеність, Пацюк прицілившись стиснув курок. 

Без порохової основи, гвинтівка вистрілила тихо випускаючи тиск. З тонкого протяжного дула, вилетів снаряд, а потрапивши в ціль, себто в голову Александра, голка-дротик встрявши над лівим оком, почавши парувати. Мить й кислото-подібна речовина, розчинила череп над бровою чоловіка – той майже встиг закричати від болю, проте ця речовина прогресуючи черепом, ніби горіх тиском, луснула його голову. Прогресуючи вже безголовим тілом, що впало на коліна, речовина й надалі, випалювала кислотні діри та вибухала добираючись до тканин органів. 

Помічник важко дивився, як тіло Александра бурлить перетворюючись на однорідну масу, а Пацюк в цей час спокійно спер до столу рушницю, взявши до рук горнятко кави. 

– Ну ж бо, – мовив він потягуючи схололий напій, – давай, кажи, що хотів. 

– Так, – відповідав чоловік, все ще споглядаючи в думках картину, як колись знайомий на ім'я “Александр” перетворюється в жижу, – Сьогодні після, тобто опівночі прибули ще двоє.

– Тобто після опівночі? – зподивом перепитав, – У Мортемі з'явилися віп персони?

– Та ні, капітане, звичайні каторжники. Ну, як “звичайні” – їх привіз особистий охоронець Дожа й… – завагавшись він помовк, – Один з них, на ім'я Габрієль Пайрено, одразу ж по прибутті вибрав альтернативу службу спротиву…

– …Й зараз він цілує дупу єпископу Бенедикту, – продовжив замість нього Пацюк, – Зрозуміло – не наш кадр. А інший хто? Давай-но характеристику.

Підлеглий передав конверт в руки Пацюка.

– Чесно кажучи, якийсь псих, капітане, – продовжив свій опис, – Гуляє по прикордонню, немов на екскурсію приїхав. Хлопці спробували йому донести, “що до чого”, але він їх проігнорував, сказав: “Я все знаю, зачекайте!” й пішов десь вештатися. Місцеві казали, що пацан чіпляється до них, питає чи вони не знають про його сім'ю. Він навіть ім'я власне не називає, натомість переказує якусь шизануту історію, типу в нього тут родич вмер, але можливо він все ще живий… Капітане, можна попросити більше не присилати сюди юродивих? Нас совість мучить лупцювати людей котрі не настільки не в собі.

Пацюк не відповідав, немов під дією гіпнозу він продовжував вдивлятися в лист, а потім вставши з крісла, він повернув конверт у руки підлеглому.

– З ним я сам розберуся. Передай решті – не втручатися.