Частина друга: Прибуття 3.

Орендувавши човник, Габрієль разом із Кайнзом, маневруючи річковими каналами, дісталися до напрочуд популярного місця — принаймні сьогодні воно було таким: величезна бухта прямо посеред міського простору. Чим ближче морський транспорт різної форми та розмірів (від човнів до баркасів) просувався до її кам'янистого узбережжя, усипаного мокрим річковим камінням, тим чистішою, прозорішою ставала під ними гладь. За тонким прошарком води лускаті золотисті рибки вихорилися поміж зелених хорофітів, а войовничі краби, піднімаючи клешні, відступали задом до кластерних коралів чи складалися у власний панцир, маскуючись серед сірих камінців.

Габрієль так-сяк пришвартувався, водночас з'ясовуючи стосунки за допомогою крику та жесту середнього пальця зі штурманом баркаса, який, не помітивши під собою двомісний човник, ледь не прошив хлопців кормою. Кайнз не втручався в суперечку; він, мов мала дитина, зиркав на місце, що, особливо надвечір, вкрите світлом рожевого топаза, не відпускало його увагу.

Гігантський купол скляної оранжереї формою нагадував дві третини кулі, більшою частиною визираючи з-під землі. Він складався з окремих трикутних скляних сегментів, втриманих золотисто-мідними лініями дротяних рам. Під ними флора у неймовірній кількості формувала єдину зелену масу. У місцях, де листя було найменш щільним, виднілися прогалини, крізь які й проникало світло, наче через сито. Працівники в білих робах, немов мошкара, пролазили через відкриті скляні ділянки, підстригаючи гілля; деякі з них, прочиняючи скляні трикутники, повзали навкарачки по самому куполу оранжереї.
“– А чи можна з'їхати звідти, як на санках?” – замріявся Кайнз.

– Сьогодні у Дожа відкриті збори, – почав Габрієль, ступивши на берег. – Вибори через три місяці, ну, ти зрозумів… Тому передвиборчу конференцію було вирішено провести тут. “Зелена зона” – найвідоміший проєкт дожа Енріко Додо.

– Я так розумію, він вже давно обіймає цю посаду, – прокоментував Кайнз, все ще заворожений красою оранжереї, рослини в якій, вочевидь, набирали своїх розмірів роками.

– Знаю, у вас на півночі інакше. – Габрієль говорив так, наче знав напевно, звідки Кайнз, ніби прагнув похизуватися власною дедукцією. – Я чув про “головоспад”, можеш не розповідати, – Кайнз кивнув, відіграючи обізнаність. – Проте Енріко Додо ніколи не виборював владу силою. Кожного разу він заступав на цю посаду демократичним шляхом. Навіть коли Раду відверто задовбала його присутність, коли колегіум ускладнив спосіб обрання дожа так, що той тягнувся ледь не кілька місяців – Енріко все одно переміг. З п'ятнадцятого до двадцять третього дожа округу Вени – тридцять п'ять років безперервного правління. Ти не думай, я, якщо що, не його електорат, просто хочу, щоб ти зрозумів, з ким нам доведеться мати справу.

– Габе, з огляду на те, що ти описав, наші шанси…

– Розумію! – бадьоро перервав юнак. – Тому ти нам потрібен! Ти станеш козирем, ще не зачутим “сліпим лисом”.

“ – Нам? – мовчки повторив Кайнз. – Кому це “нам”?! Малий, у що ти мене вплутав?”

***

– Юхууу, хлопчики! – знайома жіноча постать махала рукою, стоячи біля крихітного набережного будиночка.

Це була та сама жінка, що запам'яталася Кайнзу під час інциденту в потязі та яка взяла на себе сміливість заговорити з громилою Торфом. Вийшовши з потяга, вона спостерігала за діями монахів, дражнячи міністра Дарсі, котрий ледь не намочив штанці, почувши про ще одного “каторжника” – до речі, він теж був тут, стояв поряд з нею, заворожено усміхнувшись побачивши двох молодиків.

Попри свій вік (на вигляд жінці було вже за сорок), вона поводилася наче підліток у розквіті пубертату: рухлива, енергійна, грайлива та вільна від чужого осуду. Сукня, у якій Кайнз бачив її раніше, змінилася, залишивши ті ж кольори та крій, проте скоротившись у місцях декольте та спідниці.

– Пані Кастелло Дарсі, пане Клаю Дарсі, – привітався Габ, у той час як обличчя Кайнза розтягнулося у приязному непорозумінні.

– Не зараз! – мовила жінка пошепки, приставивши вказівний палець до розмальованих у трояндовий колір губ. – Не промовляй ці імена вголос, та й взагалі твоя роль зводиться до абсолютного мовчання. Допоки Клай не дозволить тобі говорити – ти німий мов риба, зрозумів?

– Я не зрозумів. Для мене все повториш?! – втрутився Кайнз, роздратований зневажливою поведінкою панянки. Він сам не знав, чому йому зненацька закортіло заступитися за Габа, при тому, що вони навіть друзями не були.

Проте ставлення жінки до Кайнза було геть протилежним.

– Ні, любий, це тебе не стосується! – вона говорила, а Кайнз вже жалкував, що звернувся до неї на “ти”, бо ж пані Кастелла розцінила нахабство як загравання. – Мій обранець має проявляти ініціативу у розмові й не тільки…

Пані Кастелла вхопила Кайнза за руку, на додачу ніжно зануривши свої пальці поміж його власних, та потягнула його всередину того крихітного будиночка, біля якого їхня, як здавалося на перший погляд, ділова зустріч потроху переростала в “інтимне рандеву”. Хлопець про себе визнавав, що мав би опиратися, але це вперше на його короткій пам'яті він потрапив під вплив цих жіночих чар. Роздуми пішли геть в інше русло: замість того, щоб відмовити у її домаганнях, Кайнз розмірковував про несправедливу тендітність жіночої долоні, про гладеньку шкіру, яка неначе пір'ячко ніжно ковзала по його шорсткій кисті – і це при тому, що вона була як мінімум удвічі старша за нього. Несправедливо: якби це був чоловік, навіть велет Торф, Кайнз відреагував би миттєвим опором, але у випадку істот протилежної статі їхня показова слабкість дає їм занадто великий простір для маніпуляцій.

– А тепер роздягайся, – усміхнено промовляла пані Кастелла, виставивши руки в боки.
Споруда, куди вона завела хлопця, взагалі виявилася туалетом.

– Пані Кастелло, – почав Кайнз, зібравши волю в кулак, – ви мені, звісно, подобаєтеся, тобто я люблю такий типаж — жіночок у віці, – продовжував він розгублено, – але ви якось надто прискорюєте події. Іншими словами, я вважаю, що емоційна близькість має передувати фізичній. Наразі я проти інтиму! – Його останні слова прогриміли мов гасло.