Частина друга: Прибуття 2.

Ще деякий час Кайнз та Пачі просиділи на лаві дивлячись в напрямку шляху Торфа. Велет пройшовши крізь естакадну будівлю зник, за одним з симетричних стовпчиків округлих арок, повторювальних по всій довжині, неначе дитинча вирізало форму на складеному листу паперу, після розтягнувши його. Декілька разів Торф обертався, кидаючи на товаришів погляд звіддаля, ніби хотів на прощання помахати рукою, проте швидко ніяковівши, він удавав, що буцім то шукає, щось інше, стоячи стовпом на місці посеред вервечок прохожих, а через кілька секунд знов рушав веред – кінець кінцем його фігура, що звіддаля нагадувала товстий чорний овал, зникла спустившись по вулиці вниз за видимий горизонт. 

– Дива та й годі! Скажіть пане Кайнзе? – Перервав ліричну тишу Пачі.

– Так, – відповідав Кайнз, – Сором'язливий силач. Хоча я думаю, що всім хто різко відрізняється, дуже ніяково серед людей.

– Та ні! – посміхаючись тер лисину Пачі, – Я не це мав на увазі. Я говорив, що рідко коли можна зустріти тамплієра, який спромігся дожити до пенсії. Навіть на мій вік, лише пан Торф став першим, хто зміг піти на заслужений відпочинок.

Кайнз усвідомлював, що можливо потрібно розпитати більше, в чому тут саме диво, але він не хотів, адже розумів – якщо людина, що прожила понад п'ятдесят років у позабутому ним світі рідкість, то пояснення змусить його знову відчути себе жахливо. Випадок зі зникненням Йона у потязі й реакція його матері вже став для нього табуйованим для згадки, чи роздумів – після цього на душі залишився тягар: моральне неприпустимого водночас раціонально обумовленого, від того ще огиднішого. 

– Ну, напевно й мені пора! – Сказав Пачі закинувши на плече сумку й піднявшись з лави, – Врешті решт такому, як я краще не затримуватися.

– Гей, зачекай, – вигукнув з непорозумінням дивився на короткуватого чоловічка, – я думав нам по дорозі… 

– Це так, але ви ж розумієте, що ситуація в нас різна: ви – будите відбувати двох місячне покарання, я – переселяюся у місце, де буду зустрічати старість (якщо пощастить). Тому не йдіть за мною, пане Кайнзе – не спішіть. Наскільки мені відомо останній рейс у Мортем відбуває за п'ять хвилин до півночі. Я так розумію, що ви не місцевий, тож дивіться, – Пачі вказав на скульптуру лева на височенному подіумі, – від неї, так би мовити “віддаляючись від хвоста” пам'ятнику кішки з гривою й далі на південь, кінець кінцем ви побачите канатну дорогу.

“– “Кішки з гривою”? – подумки перепитав Кайнз, – Він не знає, що таке “лев”?”                     

– Дякую Пачі! Можна ще одне прохання? – Запитував вже вголос, – У прикордонні, чи “Мортем”, як там правильно… короче, здається у мене там мають бути якісь родичі, – Хлопець згадував історії Дока на терапії про власне минуле. Не те щоб він їм вірив бодай в одну з них, проте: “химотвор”, “химера”, “хватдерево”, “єгер” – терміни, які пов'язували кожну з них, на відміну від стану та кількості членів сім'ї Кайнза у цих розповідях, – Чи не могли б ви, якщо буде можливість, дізнатися про них? 

Лікар розгублено чухав потилицю.

– Прикордоння не маленька територія, “Мортем” –  місто, що входило, до Вени й, крім того, це сільські провінції. Я спробую допомогти, звісно, однак скажи –  кого саме ти шукаєш яке в них ім'я та прізвище…

– Не відомо, –  хутко говорив Кайнз, розуміючи, що зачіпок в нього майже не має та взагалі невідомо, чи ті існували насправді. Хлопець чудово усвідомлював все це, власне, він часто думав про, те з чого розпочне пошуки, тому був готовий до подібного, –  вважай я про них не знаю взагалі –  навіть не певен чи є серед них живі, хоча… я радше не певен, що вони всі мертві. Проте у лікарні, постійно наголошували, що когось з моєї родини вбило саме хватдерово –  у наслідок неочікуваної кліматичну зміну – я вижив і став “героєм єгерем”. Як розумієш, Пачі, я також отримав травму через, яку я нічого з цього не пам'ятаю.

Лікар замислився, його погляд ковзав за візочком з голосно плаксивим немовлям, який крізь всіяну людьми людом площу обережно штовхала жінка.    

–  Гаразд, –  Відповів він, –  Я спробую вам допомогти, – На бадьорому обличчі чоловіка, проступило щось ледь помітне, схоже на журбу. Кайнз вперше побачив його таким.    

***

Розпрощавшись з останнім товаришем, Кайнз якомога скоріш й сам покинув відкриту місцевість. Довго він приховував тривожність, щоб не заважати друзям, а вона весь цей час щипала, немов клята комаха кусала його за шкіру, спочатку в одному потім в іншому місці. Й, коли він навмання забрів у стиснені річками вулички його “емоційний шкідник” нарешті заспокоївся. 

По інший берег, що навпроти, з вікон осілих будівель час від часу визирали люди. Деякі з них, спираючись поясом до вікон перегукувалися зі знайомими пішоходами –  було враження ось-ось й сила тяжіння зробить своє діло, скинувши їх в брудну воду, особливо це стосувалося тих, що стирчав з останнього поверху, з погляду Кайнза це мало вигляд, мов черв'яки колупають яблуко.

По обидві руки часто зустрічалися вивіски з назвами закладів: реклама не впадала в очі, часто пожовклі та затерті вивіски потребували реставрації, написи з відсутністю до третини літер зустрічалися через раз. У цьому випадку рятували мініатюрні зображення, от як цукерка, чи келих, але інколи й вони змушували замислюватися, якого роду надає послуги заклад, наприклад “жіноча нога затягнута у панчоху” поряд з назвою “Амур” – це магазин жіночого одягу, чи щось інше?  На відміну від центру, тут наче все розраховувалося лише на місцевих.