Частина друга: Прибуття 2.

Ще деякий час Кайнз та Пачі просиділи на лаві, дивлячись у напрямку шляху Торфа. Велет, пройшовши крізь естакадну будівлю, зник за одним із симетричних стовпчиків округлих арок, повторюваних по всій довжині, неначе дитинча вирізало форму на складеному аркуші паперу, після розтягнувши його. Декілька разів Торф обертався, кидаючи на товаришів погляд звіддаля, ніби хотів на прощання помахати рукою, проте, швидко ніяковіючи, він удавав, буцімто шукає щось інше, стоячи стовпом на місці посеред вервечок перехожих, а через кілька секунд знов рушав вперед – кінцем-кінцем його фігура, що звіддаля нагадувала товстий чорний овал, зникла, спустившись по вулиці вниз за видимий горизонт.
– Дива та й годі! Скажіть, пане Кайнзе? – перервав ліричну тишу Пачі.
– Так, – відповідав Кайнз, – сором'язливий силач. Хоча я думаю, що всім, хто різко відрізняється, дуже ніяково серед людей.
– Та ні! – посміхаючись, тер лисину Пачі. – Я не це мав на увазі. Я говорив, що рідко коли можна зустріти тамплієра, який спромігся дожити до пенсії. Навіть на мій вік лише пан Торф став першим, хто зміг піти на заслужений відпочинок.
Кайнз усвідомлював, що, можливо, потрібно розпитати більше, в чому тут саме диво, але він не хотів, адже розумів – якщо людина, що прожила понад п'ятдесят років у позабутому ним світі, рідкість, то пояснення змусить його знову відчути себе жахливо. Випадок зі зникненням Йона у потязі й реакція його матері вже стали для нього табуйованими для згадки чи роздумів – після цього на душі залишився тягар: морально неприпустимого і водночас раціонально обумовленого, від того ще огиднішого.
– Ну, напевно, й мені пора! – сказав Пачі, закинувши на плече сумку й піднявшись з лави. – Врешті-решт такому, як я, краще не затримуватися.
– Гей, зачекай, – вигукнув Кайнз, з непорозумінням дивлячись на короткуватого чоловічка, – я думав, нам по дорозі…
– Це так, але ви ж розумієте, що ситуація в нас різна: ви будете відбувати двомісячне покарання, я – переселяюся у місце, де буду зустрічати старість (якщо пощастить). Тому не йдіть за мною, пане Кайнзе – не спішіть. Наскільки мені відомо, останній рейс у Мортем відбуває за п'ять хвилин до півночі. Я так розумію, що ви не місцевий, тож дивіться, – Пачі вказав на скульптуру лева на височенному подіумі, – від неї, так би мовити, “віддаляючись від хвоста” пам'ятника кішки з гривою й далі на південь, кінцем-кінцем ви побачите канатну дорогу.
“– “Кішки з гривою”? – подумки перепитав Кайнз. – Він не знає, що таке “лев”?”
– Дякую, Пачі! Можна ще одне прохання? – запитував вже вголос. – У Прикордонні, чи “Мортемі”, як там правильно… коротше, здається, у мене там мають бути якісь родичі. – Хлопець згадував історії Дока на терапії про власне минуле. Не те щоб він вірив бодай в одну з них, проте: “химотвор”, “химера”, “хватдерево”, “єгер” – терміни, які пов'язували кожну з них, на відміну від стану та кількості членів сім'ї Кайнза у цих розповідях. – Чи не могли б ви, якщо буде можливість, дізнатися про них?
Лікар розгублено чухав потилицю.
– Прикордоння – немаленька територія, “Мортем” — місто, що входило до Вени, і, крім того, це сільські провінції. Я спробую допомогти, звісно, однак скажи – кого саме ти шукаєш, яке в них ім'я та прізвище…
– Невідомо, – хутко говорив Кайнз, розуміючи, що зачіпок у нього майже немає та взагалі невідомо, чи ті існували насправді. Хлопець чудово усвідомлював все це, власне, він часто думав про те, з чого розпочне пошуки, тому був готовий до подібного. – Вважай, я про них не знаю взагалі – навіть не певен, чи є серед них живі, хоча… я радше не певен, що вони всі мертві. Проте у лікарні постійно наголошували, що когось із моєї родини вбило саме хватдерево унаслідок неочікуваної кліматичної зміни – я вижив і став “героєм-єгерем”. Як розумієш, Пачі, я також отримав травму, через яку нічого з цього не пам'ятаю.
Лікар замислився, його погляд ковзав за візочком з голосно плаксивим немовлям, який крізь всіяну людом площу обережно штовхала жінка.
– Гаразд, – відповів він, – я спробую вам допомогти. – На бадьорому обличчі чоловіка проступило щось ледь помітне, схоже на журбу. Кайнз вперше побачив його таким.

***

Розпрощавшись з останнім товаришем, Кайнз якомога швидше й сам покинув відкриту місцевість. Довго він приховував тривожність, щоб не заважати друзям, а вона весь цей час щипала, немов клята комаха кусала його за шкіру: спочатку в одному, потім в іншому місці. І коли він навмання забрів у стиснені річками вулички, його “емоційний шкідник” нарешті заспокоївся.
По інший берег, що навпроти, з вікон осілих будівель час від часу визирали люди. Деякі з них, спираючись поясом на підвіконня, перегукувалися зі знайомими пішоходами – було враження, ось-ось і сила тяжіння зробить своє діло, скинувши їх у брудну воду. Особливо це стосувалося тих, хто стирчав з останнього поверху; з погляду Кайнза це мало вигляд, мов черв'яки колупають яблуко.
По обидві руки часто зустрічалися вивіски з назвами закладів: реклама не впадала в очі, часто пожовклі та затерті вивіски потребували реставрації, написи з відсутністю до третини літер зустрічалися через раз. У цьому випадку рятували мініатюрні зображення, от як цукерка чи келих, але інколи й вони змушували замислюватися, якого роду послуги надає заклад. Наприклад, “жіноча нога, затягнута у панчоху” поряд з назвою “Амур” – це магазин жіночого одягу чи щось інше? На відміну від центру, тут наче все розраховувалося лише на місцевих.
Інша справа — гондоли та катери, що пливли рікою. Особливо останні рухалися повз абсолютно автономними острівцями. На кожному з них панувала своя атмосфера: затишне застілля з гостями у вишуканому одязі та кухнею просто неба, гучна гулянка чи самотній штурман, який просто насолоджувався водною прогулянкою, дмухаючи люлькою. Щоправда, морський транспорт розмірами більше за гондолу не дуже цікавив перехожих, а ось човники навпаки активно закликали до переправи містом.
Звісно, тут мало що було для туристів – Кайнз за час перебування у Вені так і не побачив чогось подібного до екскурсії; адже оточене Темним лісом, на околицях якого Кайнз ледь не втратив життя, не дивно, що у суспільстві панували риси часткової сегрегації.