1.2: Страх побаченого

– Мій брате, ти (пробач за слова мої грішні – не личать вони послушнику Єдинобуття) всрався по повній! – заявив один з трійці монахів.

Залишивши воза в упряжці гнідих коней, монахи відлучилися, навіть попри ризик викрадення невірними городянами майна, що фактично належало церкві. Трійця зайшла у тихий провулок індустріального району Вени. Тісний, засмерджений сумішшю запахів відходів, що робітники висипали у сміттярку, виходячи на задній двір у рідкісні моменти відпочинку. Чоловіки у брудних робах розмахом кидали діряві мішки в алюмінієві баки без особливої точності, а відразу після сповзали спинами по розмальованих бешкетними стінах, аби приділити якомога більше часу тютюновій залежності. Сюди своїх духовних братів привів монах, що відбивав лик кучерявого хлопчиська на вокзалі. Тоді по дорозі до депо, розлігшись на тепленькому сіні, чоловік не міг замовкнути – саме небо говорило до нього, затхлі фарби будиночків здавалися найяскравішими у світі; і хоч люди здебільшого віталися похмурим падінням коліньми на кам'яну землю, ховаючи обличчя за складеними долонями – око монаха все ще бачило світло їхніх душ, а отже, вони все ще можуть усміхатися. Понад рік він, відбуваючи піст у тьмі могильних катакомб (одній ямі для всіх минулих та прийдешніх братів незалежно від рангу, що аж надто прямо уособлювала Єдинобуття), провів на самоті у молитвах, перечитуючи книгу аксіом. Проте вже по поверненні його настрій кардинально змінився: так, що брати, які керували кіньми, звернули увагу всього за декілька кинутих поглядів на набутий ним страх – його тіло все дрижало під сірою мішковиною ряси. Те, що він узрів, змусило його замовкнути аж до прямих запитань від братів по духу; той страх здавив його нутрощі так, що він зміг віднайти волю заговорити про побачене лише у триклятому провулку затурканого кварталу. Певний час брудні околиці надихали його примарною ілюзією, вірою, що страхіття не доповзуть сюди:

– Тобто, – стиха промовляв до нього один, – ти, використовуючи сенсорне закляття, засік прибуття незвіданої сили й вирішив про це промовчати?!

– Ні! Не так! Я хотів розповісти, але потрібно було убезпечитися…

Долоня брата вдарила монаха в обличчя, збивши його каптур. Під ним виявися кістлявий чоловік за сорок зі шрамом у вигляді кривувато зшитої заячої губи – загалом, зміни він рясу на робу, і нічим би не вирізнявся серед робітників, що смалять цигарки під каву.

Немов відчувши, що вчинив зайве, монах, який його вдарив, теж стягнув капюшон: під ним виявилися важкі вилиці та маленькі окуляри в овальній оправі, а за ними — зосереджені очі.

– Розповідай від початку, – стримуючись, промовив він. – Яке ти закляття використав? Що саме побачив, що відчув?

– Закляття, – відповідав той, приховуючи руки, що тряслися, – воно… це закляття симбіозу, містить у собі захисний тип – “блоб” та тип трансформації, направлений на форму захисного закляття та на самого себе. Зокрема — на трансформацію зіниць, що уловлюють спектр світла, який відбивається від “блоба”. Так, дивлячись на шар кулькоподібного захисного матеріалу, схожого на прозорі бульбашки, ти можеш бачити картинку одразу у трьох вимірах; головне, щоб “блоб-маса” наклалася на те, що ти хочеш бачити…

– Я навіть не знав, що так можна… – прокоментував їхній товариш, який до цього не долучався до розмови.

– Тоді що ти побачив через те закляття? Що змусило тебе злякатися? – продовжував питати монах в окулярах.

Деякий час він не міг відповісти, адже спочатку йому було боязно, а потім стало важко підібрати слова.

– Основи зла, – нарешті відповів він, дивлячись братам у вічі.

Останній монах зняв свій каптур, під ним виявилося сердите обличчя, усіяне дрібними шрамами та опіками, що колись були контурами татуювань на сухій жовтуватій шкірі.

– То чого ми ждемо?! – стукнув він мідними коронками, що замінили йому половину зубів по верхньому та нижньому ряду щелепи. – Досить цієї “духовної” маячні! Будьмо чесними – ніхто з нас не бажав тягати на собі цю смердючу рясу! Якби я свого часу не втрапив до лап “Спротиву”, то давно б тягнув ром десь у містах “Давадасі”, мацаючи місцевих дівок. Але ні, бляха – тепер єдине, чого я торкаюся, це дурнуватий релігійний підручник та смердюча ганчірка, якою кожного бісового ранку я тру, тру й тру підлогу! Дістало!

– Брате, зупинися! Ти не можеш так казати! – з осторогою звернувся до нього той, що в окулярах.

– О, то ти все ж таки повірив тим маразматикам? Мені соромно за тебе – колись ти був справді вмілим ксеномантом, але, вступивши у Храм, повірив у казочки про “бабайку”! А тепер обоє, включіть мізки й подумайте: кого вони залучать до пошуків цих, як там, “Основ зла”, побачивши, від яких наш духовний товариш ледь інфаркт не отримав? Вірно – тих, хто їх виявив! Мені насрати, що то було – воно сильне й небезпечне, а що головне — реальне. На відміну від страшилок про всеосяжний дух із забобонів, якого чомусь ми, ксеноманти, не бачимо! Тож я вибираю єдиний розумний шлях – втеч… – його голос змовк якраз на останній букві, а він сам щез.

“Щез” – слово, що описувало те, що сталося, досить неточно та фігурально, адже у якусь мілісекунду чоловік, що енергійно жестикулював у своїй промові, одним разом зник з поля зору. Ще секунду двійка чоловіків продовжувала глипати у ту точку, де раніше стояв їхній брат, але після цієї затримки їхні мізки почали усвідомлювати те, що сталося насправді. Це було наче хтось повторно поставив бобіну та відтворив фільм, але покадрово. І тепер вони згадали, як чоловіка, неначе якусь консервну бляшанку, вдавили в землю. А опустивши очі, вони побачили тоненький пляцок з ряси та начинки, що раніше її носила, а також кров, краплі якої окропили малюнки на виробничих стінах; проте основна частина калюжею розприснулася по підлозі, пофарбувавши до колін їхні сірі ряси багрянцем.

– Я завжди казав, – промовляв чоловік, що неквапно рухався вглиб провулка. Його обличчя спочатку не вдавалося вгледіти через згорблену поставу, проте на ньому була ряса, яка відрізнялася лиш потертостями та зношеністю у певних ділянках – в цілому теж мавши схожий відтінок сірого однострою. Невисокий на зріст, широкоплечий, він, склавши руки на попереку, йшов, похитуючись з боку в бік, дивлячись на калюжу крові (все, що залишилося від монаха) немов на висічений надгробок з іменем ченця на доглянутому газоні кладовища, а не як на пляму поміж затхлих задніх дворів цеху.