1.2: Страх побаченого

– Мій брате, ти (пробач за слова мої грішні – не личать вони послушнику Єдино буття) всрався по повній! – Заявив один з трійці монахів.

Залишивши воза в упряжці гнідих коней, монахи відлучилися, навіть попри ризик викрадення невірними городянами майна, що фактично належало церкві. Трійця зайшла у тихий провулок індустріального району Вени. Тісний засмерджений сумішшю запахів відходів, що робітники висипали у сміттярку, виходячи на задній двір у рідкісні моменти відпочинку, чоловіки у брудних робах розмахом кидали діряві мішки в алюмінієві баки без особливої точності, а відразу після сповзали спинами по розмальованих бешкетними стінах, аби приділити якомога більше часу тютюновій залежності. Сюди своїх духовних братів привів монах, що відбивав лик кучерявого хлопчиська на вокзалі. Тоді по дорозі до депо, розлігшись на тепленькому сіні чоловік не міг замовкнути – саме небо говорило до нього, затхлі фарби будиночків здавалися найяскравішими у світі, й хоч люди здебільшого віталися похмурим падінням коліньми на кам'яну землю, ховаючи обличчя за складеними долонями – око монаха все ще бачило, світло їх душ – а отже вони все ще можуть усміхатися.  Понад рік він, відбуваючи піст у тьмі могильних катакомбах (одній ямі для всіх минулих та прийдешніх братів не залежно від рангу, що аж надто прямо уособлювала Єдиннобуття) чоловік провів на самоті у молитвах, перечитуючи книгу аксіом. Проте, вже по повернені його настрій кардинально змінився, так, що брати, які керували кіньми звернувши увагу на всього декілька за кільки кинутих поглядів, на набутий ним страх – його тіло все дрижало під сірим мішковинам ряси. Те, що він узрів змусило його замовкнути, аж до прямих запитань від братів по духу, той страх здавив його нутрощі, так що той зміг віднайти волю заговорити про побачене, лише у три клятому провулку, затурканого кварталу – певний час, брудні околиці надихали його примарною ілюзією, вірою, що страхіття не доповзуть сюди: 

– Тобто, – стиха промовляв до нього, – ти використовуючи сенсорне закляття засік прибуття незвіданої сили й вирішив про це промовчати?! 

– Ні! Не так! Я хотів розповісти, але потрібно було убезпечитись…

Долоня його брата вдарила монаха в обличчя збивши його каптур. Під ним виявися кістлявий чоловік за сорок, зі слідом-шрамом у вигляді кривувато зшитої заячій губі – загалом зміни він рясу на робу й нічим би не вирізнявся серед смалячих цигарки під каву робітників. 

Немов відчувши, що вчинив зайве, монах, який його вдарив теж стягнув капюшон: під ними важкі вилиці та маленькі окуляри овальної оправи за ними зібрані очі.

– Розповідай від початку, – стримуючись промовив він, – Яке ти закляття використав? Що саме побачив, що відчув? 

– Закляття, – відповідав він приховуючи руки, що тряслись, – воно… це закляття симбіозу, містить в собі захисний тип – “блоб” та тип трансформації: направлений на форму захисного закляття та на самого себе, вчасності на трансформацію зіниць, що уловлює спектр світла, який відбивається від “блоба”. Так дивлячись на шар кулькоподібного захисного матеріалу, схожого на прозорі бульбашки, ти можеш бачити картинку одразу у трьох вимірах, головне, щоб “блоб-маса” наклалася на те, що ти хочеш бачити…

– Я навіть не знав, що так можна… – прокоментував їх товариш, який до цього не долучався до розмови. 

– Тоді, що ти побачив через те закляття? Що змусило тебе злякатися? – продовжував питати монах в окулярах.

Деякий час він не міг відповісти, адже спочатку йому було боязно, а потім стало ще й важко підібрати слова.

– Основи зла, – нарешті відповів він, дивлячись братам у вічі.  

Останній монах зняв свій каптур, під ним виявилося сердите обличчя усіяне дрібними шрамами та опіками, що колись були контурами татуювань на сухій жовтуватій шкірі.

– То чого ми ждемо?! – Стукнув він мідними коронками, що замінили йому половину зубів по верхньому та нижньому ряду щелепи, – Досить цієї “духовної” маячні! Будьмо чесними – ніхто з нас не бажав тягати на собі цю смердючу рясу! Якби я свого часу не втрапив до лап “спротиву”, то давно б був тягнув ром десь у містах “Давадасі”, мацаючи місцевих дівок, але ні, бляха – тепер єдине чого я торкаюся це дурнуватий релігійний підручний та смердюча ганчірка, якою кожного бісового ранку я тру, тру й тру підлоги! Дістало! 

– Брате, зупинися! Ти не можеш так казати! – З осторогою звернувся до нього той, що в окулярах.   

– О, то ти все ж таки повірив тим маразматикам? Мені соромно за тебе – колись ти був справді вмілим ксеномантам, але вступивши у храм повірив у казочки про “бабайку”! А тепер обоє, включіть мізки й подумайте кого вони залучать до пошуків, як там – “Основ зла”, побачивши, яку наш духовний товариш ледь інфаркт не отримав? – Вірно – тих хто її виявив! Мені насрати, що то було – воно сильне й небезпечне, а що головне реальне, на відміну від страшилок, про всеосяжний дух із забобонів, якого чомусь ми ксеноманти не бачимо! Тож я вибираю єдину розумний шлях – втеч…   – його голос змов якраз на останній букві, а він сам щез.

“Щез” – слово, що описувало те, що сталося досить не точно та фігурально, адже у якусь мілісекунду зляканий чоловік, що енергійно жестикулював у своїй промові одним разом зник з поля зору. Ще секунду двійка чоловіків продовжувала глипати у ту точку де раніше стояв їх брат, але після цієї затримки їхні мізки почали усвідомлювати, те що сталося насправді, це було наче, хтось повторно постав бабіну та відтворив фільм, але все покадрово. Й тепер вони згадали, як чоловіка неначе якусь консервну бляшанку вдавили в землю, а опустивши очі вони побачили тоненький пляцок з ряси та начинки, що раніше її носила, а також кров, краплі якої орошили малюнки на виробничих стінах, проте основна частина калюжею розпирснулася по підлозі, пофарбувавши до колін  їхні сірі ряси червоним багрянцем.