Частина друга: Прибуття.

Поїзд прибув десь, коли сонце стояло по обіді. Та ще, деякий час, Кайнз, Торф та Пачі змушені були ждати поки більшість інших пасажирів покине вагон, аби трійця змогла протиснутися (особливо Торф). “Пане тамплієр”, “пане тамплієр” – проходячи повз люди схилялися над сором'язливим велетнем голову, той червонів, відводячи очі мов, якийсь підліток. Мало того за цей час він встиг отримати й подарунки: діти через руки Пачі передавали йому консервовані фрукти, цукерки, одна беззуба дівчинка зі слинявою посмішкою віддала шпиці для пряжі й пару папірців з власними малюнками.

– І, що ти з ними будеш робити? – Питав Кайнз, дивлячись на мальовку овалу з сіро-коричневою бородою, що зображала Торфа.

– Спалю, бляха, – Склавши руки на грудях здоровань намагався виглядати невразливо перед масовими проявами доброти.

– Зрозуміло, – Продовжив Кайнз, взявши у руки дві подаровані шпиці, – Виходить, що в'язання тобі більше до вподоби…

– Кайнзе – приб'ю!     

Якби так не було кожен, крім Кайнза, забрав свою сумку та вийшов на вокзал. 

Місце на якому вони опинилися все ж дисонувало у свідомості Кайнза з тим жахом, що доводилося пережити раніше, попри бачені ним краєвиди з вікна – хлопець відносив ці раптові почуття піднесення, до стабільності картинки, адже через швидкість архітектурні риси, транспорт та люди мигцем зникали, поки він намагався вицупити, хоч один образ крізь віконце у вагоні. Окрім цього було ще одне не менш важливе – той невиказаний спокій, що панував на якомусь метапсихічному рівні, поки маси людей навкруги метушилися, а хтось й вже спричиняв гамір. Так сталося, що в певний момент поки трійця теревенила тільки вийшовши з вагона, поміж пішоходів, ряди напівциркульних арок та такої ж старовинної бруківки прикрашеної арабесками, проїхав віз. Реакція на вершників, байдужих до навколишнього люду, майже у всіх була однакова, навіть Кайнз, ледь не вперше, скидався на людину з натовпу. Коли підвода наблизилася до потяга, а саме четвертого вагона, гніді кобили збавивши темп, синхронним неквапом простукали до персоналу потягу на чолі з однооким, після вершники стягли пряжки. З конів злізла двійка невідомих: одягнені у сірі ряси з масивним капюшоном, що приховував їхні обличчя, в той час, як з воза зліз третій подібний їм. 

Кайнзу здалося, що зараз почнеться, якась служба-сюрприз або щось подібне, адже частка людей, що просто проходила вокзалом: чоловіків, жінок, дітей, які виглядали  поважно-діловитими особами, змученими містянами, волоцюгами ба навіть представниками в не суспільних професій – усе різноманіття зупинилося дивлячись на трійку монахів, мов на шоуменів.

Один з монахів підійшов до одноокого.

– Fatum durum, – Монах схилив голову. Голос повагою відлунював з-під капюшона. 

– Nobis est! – Відповідав одноокий, додаючи якось окремо, – Unum. 

Як не диво, але Кайнз частково їх розумів. Він навіть трохи ощасливився тим, що раніше йому доводилося читати ті нудні підручники в яких зустрічалася латина. “Fatum”, “Unum” – “Доля”, “Один, одна”. Решта слів були невідомими, хоч відлуння колишнього Кайнза давало знати, що він зустрічав ці слова, знав, що вони означають, водночас колись це якось його трохи гнітило та злило, тому теперішній Кайнз подумки зробив висновок – “Я їх зневажав…” 

Зі складського вагона в той самий час, вийшов Габрієль, передавши одноокому невеличку коробку. Одноокий злегка прочинив лаковану кришку та прошерстив її міст жмурячись. До нього з потяга зійшов інший молодий парубок – друг Габрієля, на ім'я Ганс. Він поглянув, на трійцю монахів та їх коней, вочевидь, типовим для нього перелякано-стурбованим виразом обличчя, вип'явши очі, мов пірнальних, що ледве втримує подих. Ганс підійшов до одноокого, схилившись над його вухом, він пошепки пояснював щось старому, злегка водячи рукою, яка намагалась якомога непомітніше вказати, то на церковників, то десь в сторону Кайнза – одноокий звівши брову, слухав його пояснення, гойдаючи головою.

– Він там мене обговорює? – Запитав Кайнз в голос, хоч й не чекав, що хтось дасть відповідь.

– Не тільки, пане, – відповідав йому Пачі, – про мене теж. Пам'ятаєте, як вас сфотографували – в тій скриньці наші, фото та бланки. Зраз їх заберуть монахи, відвезуть в Храм, а далі… насправді не знаю, що там далі, але факт у тому, що ми станемо під постійний нагляд. 

Кайнз не розповідав лікарю Пачі про свої проблеми зі сприйняттям навколишнього, втім здавалося, той вже давно щось помітив, просто не знав, що конкретно, а для того, щоб запитати на пряму Пачі не вистачало сміливості, натомість надмірна вихованість не дозволяла і язиком крутнути на цю тему.  

– Всього троє! – Оголосив одноокий замикаючи коробку та простягаючи її до монаха.

– Ні, – м'яко озвався монах. Тут не те що люди, але й увесь персонал потяга, включно з однооким здивовано витріщили очі, в той час, як монах неквапливо підіймав долоню, всипану струпами, ніби після якоїсь болячки. Його великий палець підігнувся він показував решту, – Стільки, шановний. 

– Що це означає?! – Голосно зривів одноокий, – Ви вважаєте, що я когось приховую? Думаєте, я брешу?!

Поза Кайнза знайомий голос, почав стиха лаяти власну долю – “Дідько! Вони, що про мене? Це ж не можу бути, так?” – випитував юний міністр Конті, звертаючись скоріш не до конкретної особи, а з метою, щоб хтось поруч запевнив його у противному й пожалів. Але натомість, наляканому парубку відповіла, лише жінка з другого вагону, що носила чорне. Раніше розповідаючи Торфу про зникнення дитини, від неї віяло прихованою єхидністю, вочевидь коли запитання ставив двометровий тамплієр, розум підказував їй, що краще не ляпнути зайвого. Та тепер, коли біля неї трусило худорлявого міністра, жінка не відчуваючи загрози не стримуючись: