Частина друга: Прибуття.

Поїзд прибув десь, коли сонце стояло по обіді. Та ще деякий час Кайнз, Торф та Пачі змушені були чекати, поки більшість інших пасажирів покине вагон, аби трійця змогла протиснутися (особливо Торф). “Пане тамплієре”, “пане тамплієре” – проходячи повз, люди схиляли перед сором'язливим велетнем голови; той червонів, відводячи очі мов якийсь підліток. Мало того, за цей час він встиг отримати й подарунки: діти через руки Пачі передавали йому консервовані фрукти, цукерки, а одна беззуба дівчинка зі слинявою посмішкою віддала шпиці для пряжі й пару папірців з власними малюнками.

– І що ти з ними будеш робити? – питав Кайнз, дивлячись на малюнок овалу з сіро-коричневою бородою, що зображав Торфа.

– Спалю, бляха, – склавши руки на грудях, здоровань намагався виглядати невразливо перед масовими проявами доброти.

– Зрозуміло, – продовжив Кайнз, взявши у руки дві подаровані шпиці. – Виходить, що в'язання тобі більше до вподоби…

– Кайнзе — приб'ю!

Як би там не було, кожен, крім Кайнза, забрав свою сумку та вийшов на вокзал.

Місце, на якому вони опинилися, все ж дисонувало у свідомості Кайнза з тим жахом, що довелося пережити раніше, попри бачені ним краєвиди з вікна – хлопець відносив ці раптові почуття піднесення до стабільності картинки, адже через швидкість архітектурні риси, транспорт та люди мигцем зникали, поки він намагався вихопити хоч один образ крізь віконце у вагоні. Окрім цього було ще одне не менш важливе – той невимовлений спокій, що панував на якомусь метапсихічному рівні, поки маси людей навкруги метушилися, а хтось вже й спричиняв гамір. Так сталося, що в певний момент, поки трійця теревенила, щойно вийшовши з вагона, поміж пішоходів, рядів напівциркульних арок та такої ж старовинної бруківки, прикрашеної арабесками, проїхав віз. Реакція на вершників, байдужих до навколишнього люду, майже у всіх була однакова; навіть Кайнз ледь не вперше скидався на людину з натовпу. Коли підвода наблизилася до потяга, а саме до четвертого вагона, гніді кобили, збавивши темп, синхронним неквапом простукали до персоналу потягу на чолі з Однооким, після чого вершники стягнули пряжки. З коней злізла двійка невідомих, одягнених у сірі ряси з масивними капюшонами, що приховували їхні обличчя, в той час як з воза зліз третій, подібний до них.

Кайнзу здалося, що зараз почнеться якась служба-сюрприз або щось подібне, адже частка людей, що просто проходила вокзалом — чоловіки, жінки, діти, які виглядали поважно-діловитими особами, змучені містяни, волоцюги, ба навіть представники несуспільних професій — усе це різноманіття зупинилося, дивлячись на трійку монахів, мов на шоуменів.

Один з монахів підійшов до Одноокого.

– Fatum durum, – монах схилив голову. Голос повагою відлунював з-під капюшона.

– Nobis est! – відповідав Одноокий, додаючи якось окремо: — Unum.

Як не дивно, але Кайнз частково їх розумів. Він навіть трохи втішився тим, що раніше йому доводилося читати ті нудні підручники, в яких зустрічалася латина. “Fatum”, “Unum” – “Доля”, “Один, одна”. Решта слів були невідомими, хоч відлуння колишнього Кайнза давало знати, що він зустрічав ці слова, знав, що вони означають; водночас колись це його трохи гнітило та злило, тому теперішній Кайнз подумки зробив висновок: “Я їх зневажав…”

Зі складського вагона в той самий час вийшов Габрієль, передавши Одноокому невеличку коробку. Одноокий злегка прочинив лаковану кришку та прошерстив її вміст, мружачись. До нього з потяга зійшов інший молодий парубок — друг Габрієля на ім'я Ганс. Він поглянув на трійцю монахів та їхніх коней вочевидь типовим для нього перелякано-стурбованим виразом обличчя, вип'явши очі мов пірнальник, що ледве втримує подих. Ганс підійшов до Одноокого і, схилившись над його вухом, пошепки пояснював щось старому, злегка водячи рукою, яка намагалася якомога непомітніше вказати то на церковників, то десь в сторону Кайнза. Одноокий, звівши брову, слухав його пояснення, гойдаючи головою.

– Він там мене обговорює? – запитав Кайнз уголос, хоч і не чекав, що хтось дасть відповідь.

– Не тільки, пане, – відповідав йому Пачі, – про мене теж. Пам'ятаєте, як вас сфотографували? В тій скриньці — наші фото та бланки. Зараз їх заберуть монахи, відвезуть в Храм, а далі… насправді не знаю, що там далі, але факт у тому, що ми станемо під постійний нагляд.

Кайнз не розповідав лікарю Пачі про свої проблеми зі сприйняттям навколишнього, втім здавалося, той вже давно щось помітив, просто не знав, що конкретно, а для того, щоб запитати напряму, Пачі не вистачало сміливості; натомість надмірна вихованість не дозволяла і язиком поворухнути на цю тему.

– Всього троє! – оголосив Одноокий, замикаючи коробку та простягаючи її монаху.

– Ні, – м'яко озвався монах. Тут не те що люди, але й увесь персонал потяга включно з Однооким здивовано витріщили очі, в той час як монах неквапливо підіймав долоню, всипану струпами, ніби після якоїсь болячки. Його великий палець підігнувся, він показував решту: — Стільки, шановний.

– Що це означає?! – голосно гаркнув Одноокий. – Ви вважаєте, що я когось приховую? Думаєте, я брешу?!

Позаду Кайнза знайомий голос почав стиха лаяти власну долю. “Дідько! Вони що, про мене? Це ж не може бути, так?” – випитував юний міністр Дарсі, звертаючись скоріш не до конкретної особи, а з метою, щоб хтось поруч запевнив його у протилежному й пожалів. Але натомість наляканому парубку відповіла лише жінка з другого вагона, що носила чорне. Раніше, розповідаючи Торфу про зникнення дитини, вона віяла прихованою єхидністю. Вочевидь, коли запитання ставив двометровий тамплієр, розум підказував їй, що краще не ляпнути зайвого. Та тепер, коли біля неї трясло худорлявого міністра, жінка не відчувала загрози, не стримуючись:

– Так, міністре Дарсі, думаю, четвертий — це ви! Гадаю, церква не оцінила ваших бойових навичок, адже й трьох хвилин не пройшло, як ви повернулися назад пораненим!