1.1: Ті, хто ждуть у близь межі.

Вечір у прикордонні Вени ніколи не був тихим. 

Робота без зупинки гриміла, занедбаними спорудами, крізь розбиті вікна, діри від пострілів залишені на колись гармонійних порціях, аркади пілястри та капітелі – потрощені, розбиті, а ще до нині вцілілий декор, що благовіяв пішоходам відтинками неспішного фанерування зараз дробились у каміння, що стиралися у піщинки пісочного годинника. За їх фасадами оскверненими лайливими написами, малюнками та плакатами з нагородою за пошук майбутніх мерців, люди юрбилися, мов пацюки в смороді продуктів власної життєдіяльності. Вони закручувалися у ковдри, здригаючись, що разу, коли в кімнату прорізався хлист батога – так себе поводили тут новачки. Давні жителі призвичаївшись, знаходивши розваги у стосунках, крадіжках, різанині й головне алкоголі, називаючи з ласкою у голосі свій дім гадючник. Однак, поліцаї та їх керівники, що посилали злочинців на прорізання химотвору, повторювали назву, яка залишилася на устах у городян Вени – “Мортем”. 

Колишній собор милосердної Ольги, центральної площі провінції Мортема, що зберігся більш-менш й нині, сьогодні був зайнятий, однією із державних структур. 

Всередині у приймальні на скрипучому стільці сидів чоловік. Безтурботний, не переймаючись гулом тутешньої ночі, він тримаючи лівою рукою газету, попивав ароматну каву, взяте за вушко горнятко правицею. Прагматичні чорні очі рухалися по тексту стрибаючи з абзацу на абзац, у пошуках перемін, не зважаю ні на погане освітлення, що в більшості світило на руде волосся під клітчастим кашкетом, ні на звуки бігу поза дверима, що стрімко наближалися прямо до нього. 

Важкі двері собору розчинилася, зачинившись миттю під бентежливе хекання спітнілого чоловіка, що зайшов всередину.

– Допоможіть! – Звернувся він до рудого, який продовжуючи читати газету поглянув на нього, як на набридливу муху, що дзижчанням втрутилася в ідилію, – Вони переслідують мене, хочуть вбити! Благаю, сховайте мене! 

Зі знадвору пролунав стукіт групи важких черевиків. Його переслідувачі вишуковували втікача, у їх розмовах поміж собою відчувався тваринний гнів та стурбованість за власне життя: “Сучі діти, знайдіть його!”, “Шукай сволоту, інакше нас пошлють замість нього!”, “Де той виродок?!”.

– Вей, вей, вей, – Мовив рудий читаючи газету, – Це міністерство юстиції, якщо що. Ти напевно, спішив й не встиг помітити, що ми працюємо від 7:00 до !8:00, а на сьогодні робочий день вже закінчився, тобто ми зачинені. 

– Заради всього святого, вони ж мене уб'ють!

– Звернися в поліції.

– Це і є поліція! Не дайте їм мене знайти! Будь ласка, сховайте, вони ж…

– Що вони? – Втрутився у розмову третій. Старигань повільно шкандибав боковими сходинами зроблених з суцільного цементу. Одягнений у чорний костюм: піджак на чотирьох ґудзиках, що майже приховував свіжу білу сорочку, який носили тутешні прозектори, вугільна краватка ніби здавлювала горло, так видавалося через обвислу шкіру на його підборідді, – Мертві їм не потрібні – нам теж, – продовжував він, – Адже твій борг ще не сплачено, пан-Олександер!

Шалений, переляканий чоловік, що раніше здавалося був здатен залізти на найвищий дах заради порятунку, аж зблід почувши, як незнайомець вимовляє його ім'я.

– Здається ви заявили про втечу, – говорив старий тримаючи руки за спиною, – прямо в управлінні, що займається стягненням з вас боргу – це порушення закону, що карається від двох до п'яти років служби єгерем. Тому запитаю ще раз: пан-Олександр, ви втікач? 

Олександр закляк дивлячись спочатку божевільними від гніву очима на старого, він понуро опустив голову. Загалом усвідомивши, що світле майбутнє було, лиш примарною мрією. Чоловік схиливши голову виглядав так наче тіло покійника, що розгойдувалося на петлі. Він мовчки повернувся та вийшов за двері, прямо до групи поліціянтів, що зустріли його ударами. 

– Як жорстоко, – Заявив рудий, – Де твоя совість Краус? Не шкода бідолашного?

– Хто б говорив про совість! – Гаркнув він, – Ти мені краще скажи, як там “він”?

– Час дії моєї сили закінчився, – декларував він серйозним тоном, миттю позбавившись емоцій, – Про“його” поточний говорити важко, оскільки підтримка понад дев'яти місяців, такої величезної будівлі забирає багато енергії – ти ж бачиш, як я постарів. Мені необхідно трохи часу, щоб повернутися у норму й використати стеження.

– Він знайде сюди дорогу? – Запитав старий.

– Неодмінно, – Впевнено відповів рудий, – Ми залишили багато підказок одобренних ним самим.