1.1: Ті, хто ждуть поблизу межі.

Вечір у прикордонні Вени ніколи не був тихим.

Робота без зупинки гриміла занедбаними спорудами: крізь розбиті вікна, діри від пострілів, залишені на колись гармонійних порціях; аркади, пілястри та капітелі – потрощені, розбиті; а ще донині вцілілий декор, що благовіяв пішоходам відтинками неспішного фанерування, зараз дробився у каміння, що стиралося у піщинки пісочного годинника. За їх фасадами, оскверненими лайливими написами, малюнками та плакатами з нагородою за пошук майбутніх мерців, люди юрбилися мов пацюки в смороді продуктів власної життєдіяльності. Вони закручувалися у ковдри, здригаючись щоразу, коли в кімнату прорізався хлист батога – так себе поводили тут новачки. Давні жителі, призвичаївшись, знаходили розваги у стосунках, крадіжках, різанині й, головне, алкоголі, називаючи з ласкою у голосі свій дім — гадючник. Однак поліцаї та їх керівники, що посилали злочинців на прорізання химотвору, повторювали назву, яка залишилася на устах у городян Вени – “Мортем”.

Колишній собор милосердної Ольги на центральній площі провінції Мортема, що зберігся більш-менш і нині, сьогодні був зайнятий однією із державних структур.

Всередині у приймальні на скрипучому стільці сидів чоловік. Безтурботний, не переймаючись гулом тутешньої ночі, він, тримаючи лівою рукою газету, попивав ароматну каву, тримаючи горнятко за вушко правицею. Прагматичні чорні очі рухалися по тексту, стрибаючи з абзацу на абзац у пошуках змін, не зважаючи ні на погане освітлення, що здебільшого світило на руде волосся під клітчастим кашкетом, ні на звуки бігу поза дверима, що стрімко наближалися прямо до нього.

Важкі двері собору розчинилися, зачинившись миттю під бентежне хекання спітнілого чоловіка, що зайшов всередину.

– Допоможіть! – звернувся він до рудого, який, продовжуючи читати газету, поглянув на нього як на набридливу муху, що дзижчанням втрутилася в ідилію. – Вони переслідують мене, хочуть вбити! Благаю, сховайте мене!

З надвору пролунав стукіт групи важких черевиків. Його переслідувачі вишукували втікача, у їхніх розмовах поміж собою відчувався тваринний гнів та стурбованість за власне життя: “Сучі діти, знайдіть його!”, “Шукай сволоту, інакше нас пошлють замість нього!”, “Де той виродок?!”.

– Вей, вей, вей, – мовив рудий, читаючи газету. – Це міністерство юстиції, якщо що. Ти, напевно, поспішав і не встиг помітити, що ми працюємо з 7:00 до 18:00, а на сьогодні робочий день вже закінчився, тобто ми зачинені.

– Заради всього святого, вони ж мене вб'ють!

– Звернися в поліцію.

– Це і є поліція! Не дайте їм мене знайти! Будь ласка, сховайте, вони ж…

– Що вони? – втрутився у розмову третій. Старигань повільно шкандибав боковими сходинами, зробленими з суцільного цементу. Одягнений у чорний костюм: піджак на чотирьох ґудзиках, що майже приховував свіжу білу сорочку, який зазвичай носили тутешні прозектори; вугільна краватка ніби здавлювала горло — так видавалося через обвислу шкіру на його підборідді. – Мертві їм не потрібні — нам теж, – продовжував він. – Адже твій борг ще не сплачено, пане Олександре!

Шалений, переляканий чоловік, що раніше, здавалося, був здатен залізти на найвищий дах заради порятунку, аж зблід, почувши, як незнайомець вимовляє його ім'я.

– Здається, ви заявили про втечу, – говорив старий, тримаючи руки за спиною, – прямо в управлінні, що займається стягненням з вас боргу. Це порушення закону, що карається від двох до п'яти років служби єгерем. Тому запитаю ще раз: пане Олександре, ви втікач?

Олександр закляк, дивлячись спочатку божевільними від гніву очима на старого, потім понуро опустив голову. Загалом, усвідомивши, що світле майбутнє було лиш примарною мрією. Чоловік, схиливши голову, виглядав так, наче тіло покійника, що розгойдувалося на петлі. Він мовчки повернувся та вийшов за двері, прямо до групи поліціянтів, що зустріли його ударами.

– Як жорстоко, – заявив рудий. – Де твоя совість, Краусе? Не шкода бідолашного?

– Хто б говорив про совість! – гаркнув він. – Ти мені краще скажи, як там “він”?

– Час дії моєї сили закінчився, – декларував той серйозним тоном, миттю позбувшись емоцій. – Про “його” поточний стан говорити важко, оскільки підтримка такої величезної будівлі понад дев'ять місяців забирає багато енергії – ти ж бачиш, як я постарів. Мені необхідно трохи часу, щоб повернутися у норму й використати стеження.

– Він знайде сюди дорогу? – запитав старий.

– Неодмінно, – впевнено відповів рудий. – Ми залишили багато підказок, схвалених ним самим.