Частина перша: Схід

–  Я хочу тобі дещо розповісти. Так – знову! Ми спілкуємося доволі часто – знаю, проте цього разу в мене є для тебе дещо особливе. Правда, яку необхідно прийняти, в ній такі важкі для свідомості події, жорстокі, жахливі, які могли трапитися з кожним, але, на превеликий жаль, це сталося саме з тобою… Мої співчуття… Втім, ця історія твоя, якою б вона не була. Перш за все дозволь подякувати тобі та таким людям, як ти. Єгеря – люди, завдяки яким людство має де жити! Має добутий ударами сокири клаптик простору – свій власний дім! Важка праця, великі втрати, як… Я б волів особисто потиснути руку твоєму татові, вклонитися твоїй матері – шкода, що це неможливо. Шана їм і честь! Шана і честь тобі! Єдине, що я можу, це допомогти їхньому сину. Так достатньо й замало водночас…

Все сталося, коли ви боролися з розростанням темного лісу, одним із варіантів території химотворів. Подробиці залишилися невідомими, але, зі слів свідків, поблизу вашого містечка сталася зміна клімату: температура впала на два градуси, з'явилася певна сухість в повітрі, небо почало випромінювати блідо-жовте світло, хмари потемнішали, купчачись у кільцеподібні форми. Хватдерева, які ви зрубували, відреагували на це, відчувши майбутній період довгої сплячки водночас з необхідністю запасів харчування. Одне з них схопило твою маму, почавши здавлювати з неї кров. Твій батько намагався її врятувати, казали, що він немов берсерк бив сокирою по стовбуру, та в цей час прокинулося ще одне хватдерево, разом з десятком інших… Ти був поруч з ними, намагався врятувати батьків, але… Я мушу це сказати, хлопче, пробач – їх вичавили на твоїх очах, як ганчірку. Нам доповіли, що в момент, коли захрустіли їхні кістки, ти зблід, застигши як вкопаний, потім різко впав, втративши свідомість. Саме після цього ти втратив пам'ять, чи радше відторгнув її – така от історія. Ти зможеш це прийняти, Кайнзе, зможеш з цим жити?

Запанувала тиша, що передувала відповіді.

– Ясно. Дуже шкода моїх батьків, Док. Мені їх буде не вистачати. Але, здається, я вас зрозумів. Як ви зазначили, “це моя історія”, “правда, яку необхідно прийняти”. Тож я приймаю її попри все жахливе. Потрібно змиритися, адже вже нічого не вдієш. Це необхідно для того, щоб я міг рухатися далі, правильно? – даруючи товариську посмішку, перепитував Кайнз.

Не те щоб терапія Дока призводила до настільки “потужного” впливу, просто сеанси у нього не вирізнялися різноманіттям. У лікаря, певно, були свої мотиви, щоб на кожному сеансі розповідати хлопцю нову жахливу правду про його життя. Сьогодні Кайнз втрачав батьків, позавчора брата, тиждень тому дружину та дітей, місяць тому Док запевняв його, що той прийшов сюди сам. Можливо, його потрібно було запитати прямо – “що ж із цього правда?”, але Кайнз вирішив не виказувати жодних підозр нікому, принаймні поки він тут. Вочевидь, така очевидна брехня мала щось означати.

Будівля — п'ятиповерховий циліндр, пронизана кутами, наче гармонь, звалася тутешнім персоналом й більшістю пацієнтів лікарнею, лиш незначна решта нервово повторювала, що це насправді тюрма й всі вони тут у полоні.

Сам Кайнз вбачав правду дещо складнішою, у поєднанні цих двох термінів. Він справді багато чого не пам'ятав, але його амнезія була якась дивно-вибіркова: спроможний до діалогу, він міг використовувати складні мовні звороти та терміни — такі, щоб тільки люди освічені, наприклад лікарі та декілька пацієнтів, одразу розпізнавали їх сенс; всі інші просили висловлюватися простіше, не мудрити їм голову, так би мовити. На рефлекси та когнітивні здібності те теж не доводилося нарікати: грав у як настільні, так і спортивні ігри настільки добре, ніби вправлявся з ложкою. Він знав про наявні технічні досягнення людства, принаймні так це було зі слів Дока, що проводив з ним тестування по предметах на картинках, на малюнках: поїзд, лампа, велосипед – “Відмінно!” – резюмував той з напускною радістю. Проте Кайнз й без нього знав, чого бракує його спогадам. Наприклад, він не міг пригадати жодного місця, крім нутра лікарні: міста чи села просто перетворювалися в його голові в набір окремих елементів, які можна було поєднати у якусь місцину, але й не близько відповідно реальності – лиш фантазія, немов він склеював посуд з уламків кришталю. Уявлення про природу теж частково покинуло його розум – знаючи про види тварин та рослин, він міг назвати лиш декілька з кожної гілки розвитку, решта розірвані варилися у первісному бульйоні.

– Ти не віриш мені, Кайнзе, – стверджував зажурено Док, – Нічого. Рано чи пізно спогади повернуться! Я зроблю усе можливе, щоб ти видужав! Клянуся! Їх честь не буде спаплюжена!

Сперечатися не було сенсу. Док ще той лицемір. Він завжди підбирав тональність, завдяки якій слова звучали мов зворушлива кульмінація театрального виступу. До того ж його сеанси подобалися Кайнзу. Трагічні варіації власного життя нагадували літопис, написаний різними країнами про одну й ту саму подію. Крім того, втікати з лікарняного бастіону було невигідно, адже ті шматочки знань, що більшу частину часу пазлом Кайнз складав докупи у власній голові, не допомагали осягнути світолад. Маленьке брудне віконце у його кімнаті, як і всі інші, заґратоване по ту сторону вертикальними смугами закрученого металу. Основа денного світла припадала на порожнисту циліндричну форму будівлі – всередині, між ярусами балконів, майданчик, по центру акуратного газону сухе горіхове деревце, можливо навіть мертве; Кайнз не був впевнений, адже жоден з персоналу чи пацієнтів не зміг назвати пори року. Хлопець взяв за звичку нависати на бильця третього поверху, спрямовуючи заспаний погляд на незмінний пейзаж.

– Гей! Як там справи? Як сам? – запитував Кайнза його товариш – один з пацієнтів лікарні Трум (невідомо, чи це справжнє ім'я). Саме тут, біля огорожі, Кайнз зустрів його вперше, й усі їхні наступні зустрічі відбувалися лише тут. – Оп-па-па, ти подивися, яка цяця пішла! А як славно хитає задком! Ти її вичікував – ну ти й збоченець, друже! – Збоченцем був не він, а якраз Трум, просто в його хворій свідомості вибудувалася послідовність зі своєрідною логікою, по якій Кайнз ходив сюди з тієї самої причини — щоб надивитися на пацієнток в жіночому крилі, що знаходилося якраз навпроти.