Розділ 9/9

Чіпка ступав до кошового, котрий дивився на нього з легенькою усмішкою. Чіпка відповідав йому значно ширшою.

Тут парубок, нібито згадавши про щось, сповільнив ходу, та придивився до дівчини. Тієї, що обіймалася з парубком.

Іншим, а не ним. А могла б із ним, якби він пів року тому вирішив продовжити швидкоплинне знайомство.

«Так, це вона, – подумав Чіпка. – А це той парубок, що стояв через одну людину від неї. А тепер стоїть прямо поруч, ба більше – обіймається з нею», – усмішка Чіпка потьмяніла.

Тут дівчина трохи відгорнулася від парубка, взяла його обличчя у свої долоні, та поцілувала його в губи.

«Вони щасливі, – подумавши про це, Чіпка щиро усміхнувся. – Я ж, наче, тоді так і подумав: не буду заважати їхньому щастю. А тепер ось: вони щасливі. Тобто, якісь гарні зміни все ж таки відбулися за ці пів року. І хай до цієї гарної зміни я ледь доклав руку – просто не заважав, хех! – але ж, це був мій вибір, мій вчинок, і він, разом із діями інших, їхніми діями, призвів саме до такої гарної зміни, – парубок хмикнув. – І я упевнений, що у випадку з покращенням життя в моїй країні теж саме – я вже дещо зробив, там інші пороблять, і згодом все буде добре».

Чіпка похитав головою із усмішкою на вустах, та продовжив свій шлях.

До кошового, гетьмана, та свого майбутнього загалом.

Загалом великого.

Але саме зараз вони будуть ліпити снігову бабу.

Бояна, разом із Лиховодою, стояла у першому ряді, і добре бачила все, що відбувається. Зокрема бачила й те, як щаслива дівчина тримає обличчя свого хлопця у своїх руках.

А через мить вони поцілувалися.

А Бояна заплакала. Не смикаючись тілом, не зморщившись обличчям: тільки сльози покотилися з очей. Тому вона їх і заплющила. А спогадами відправилася у минуле.

Те, у котрого більше ніколи не буде майбутнього.

Чоловік та жінка сиділи у кріслах один навпроти іншого.

– Ні, – спокійно відповів чоловік.

– Чому ні? – з ноткою незадоволення спитала жінка.

Чоловік не відповів. Замість цього красива людина, що колись була одягнута у кармазин, а зараз її не навіщує навіть дружина, ковзнула поглядом по стінах своєї камери. І зупинила його на якомусь предметі – простому, звичайному; такому, котрий колишній гетьман бачив вже пів року, зо дня у день.

– Мене не цікавить повертатися. Не бачу у цьому сенсу.

– Що? Ти не хочеш повернутися у світ? З цієї діри? Знов стати гетьманом? – жінка встала, та підійшла до чоловіка. Вона зупинилася перед ним, незадоволено дихаючи. Так, що її дихання діставалося його шкіри.

Чоловік підняв голову, та все також спокійно сказав:

– Всього цього мене позбавила ти, – і вовкулака легенько, геть не зло, але ошкірився на людину, чиє дихання лоскотало його шкіру.

– Бо ти зарвався! – обурено сказала жінка; вона навіть трохи нахилилася. – Це я тобі дала все! А ти забув про це!

Випаливши це, жінка замовчала; вона гучно дихала, а її погляд був прикутий до очей чоловіка.

– Ти така су…, – чоловік затягнувся, та похитав головою, розриваючи зоровий контакт; через хвильку він відновив його, та хмикнув, побачивши реакцію жінки. – Ти допомогла, але всього свого добився я сам. Не приписуй собі мої досягнення.

Жінка розпрямилася.

– Ми разом досягли твоїх досягнень, – тремтячим тоном, стримуючи почуття, відносно рівно сказала вона.

– Так, це більше схоже на правду, – чоловік хмикнув із легенькою злістю. А потім він зітхнув, і його плечі та погляд опустилися.

– І ми можемо знов разом досягати твоїх досягнень. Тільки стався до мене нормально, а не як ти почав! Це через тебе наше партнерство скінчилося!

– Не буду, – чоловік знов похитав головою.

І зорового контакту він так і не відновив.

– Ставитися нормально? Чому, трясця? – легенько рикнула жінка.

А її маленькі чорні очі блиснули.

– Скажу чесно, – чоловік відновив зоровий контакт; і на мить перервався, коли побачив її очі, – я вб’ю тебе.

Побачивши її реакцію, він хмикнув.

Але цього разу хмикнув слабко, без нотки злої радості.

Через хвильку тиші він сказав:

– Ти знов будеш намагатися контролювати мене. А я знов намагатимуся контролювати тебе. І, щоб знов не сісти за ґрати, я вб’ю тебе, – чоловік знизав плечима.

– Ти… – жінка розвернулася та відійшла. І так і застила, спиною до чоловіка. І не видавала ані звуку; щоправда, для людського слуху, а не вовкулачого.

Чоловік зітхнув.

Похитав головою.

Сказав:

– Хочеш, я щось зроблю для тебе?

– Що? – з дещицею зневаги, котра грозила розчинитися у сльозах, кинула жінка.